Наслідком застосування різних видів юридичної відповідальності стало звільнення у 2002 році зі системи МВС України близько 7 тисяч співробітників як таких, що не відповідали вимогам.
Як відомо, у процесі навчання та виховання завжди використовують приклади, пов’язані з видатними особами. Щодо корупції можна розглянути ситуацію, що склалася у 2000—2002 рр. навколо першого в суверенній Україні генерала армії Є. Марчука, який обіймав пости прем’єр-міністра, голови СБУ та секретаря Ради національної безпеки України, й іншого генерала армії Л. Деркача, який був головою СБУ, головою Державної митної служби України. Крім названих однакових рис, спільним для них є і причетність до незаконної торгівлі зброєю.
Зокрема, газета «Київський телеграф», що виходить під егідою Л. Деркача, протягом 2001—2002 рр. неодноразово друкувала статті щодо причетності, організації Є. Марчуком у 1994—1995 рр. незаконної торгівлі зброєю (30 тис. АК, 10 тис. гранатометів тощо), про факти затримання одного зі суден, що перевозило зброю, італійськими органами влади, а також копію постанови прокурора та суду міста Туріна щодо порушення кримінальної справи стосовно Є. Марчука як організатора нелегальної торгівлі зброєю і под.
У відповідь, у газеті «День» та по телебаченню (квітень 2002 року) Є. Марчук заявив, що в нього є достатньо доказів щодо причетності Л. Деркача до незаконної торгівлі зброєю, достатніх для порушення кримінальної справи. Здавалось, результатом взаємних обвинувачень двох генералів армії має стати національний (а не італійський) судовий процес. Однак ні Президент України, який обирав зазначених осіб на державні посади та який курирує діяльність цих відомств, ні Генеральний прокурор, ні тим більше правоохоронні органи зовсім не відреагували на ситуацію. І це незважаючи на те, що Кримінально-процесуальний кодекс України вказує на відомості в засобах масової інформації як привід для порушення кримінальної справи.
Визначена ситуація ще раз стверджує правило, що закон пишеться для всіх, але застосовують його тільки до пересічних громадян.
Майже 4 роки вища державна влада і правоохоронна система України є безсильною щодо застосування законодавства до колишнього віце-прем’єр-міністра України Ю. Тимошенко та її со-товаришів із керівництва корпорації «Єдині енергетичні системи України», які ошукали державу на мільярди гривень.
Небезпека правового безсилля, незастосування юридичної відповідальності, відвертого ігнорування законів «сильными мира сего» полягає в тому, що більшість свідомого населення держави перестає вірити в можливість справедливості, довіряти державі, наявній судовій та правоохоронній системі. Акти корупції стають масовими, входять у свідомість людей як нормальне явище. Небезпідставно якраз в Україні з’явилося відоме прислів’я «корупції у нас немає, бо те, що є звичайною практикою вирішення життєвої ситуації, не може вважатися злочином».
Сьогодні практично неможливо знайти некорумповану сферу економіки і суспільної діяльності: хабарі дають (і вимагають) для вступу у ВНЗ, складання іспитів, «безоплатного» лікування, для можливості ухилитися від служби в армії, від перевірки контрольно-ревізійними та правоохоронними органами тощо. Подібна ситуація характерна для всіх колишніх союзних радянських республік.
До речі, відомий політолог Георгій Сатаров, президент політичного фонду ІНДЕМ (Російська Федерація), за результатами двохрічного дослідження суспільного феномена, прийшов до таких показників: загальна сума хабара у сфері медичного обслуговування становить на рік майже 600 млн доларів; для вступу у ВНЗи — 449 млн доларів; автоінспекторам віддають 368 млн доларів; у суди — 274 млн доларів. У сфері значного бізнесу хабарі становлять близько 33,5 млрд доларів у той час, коли доходна частина державного бюджету РФ у 2000 році складала 40 млрд доларів.
Разом з тим, Г. Сатаров підкреслив, що показники бралися за мінімальним розміром, реально вони можуть бути в три рази більшими.
В Україні ситуація не краща, якщо враховувати, що за станом корумпованості влади й суспільства нашу державу світова спільнота не визнає як країну з ринковою економікою і включає її в трійку найбільш корумпованих у Європі. У період перехідної економіки в Україні ситуацію можна характеризувати таким способом: «Ми крадемо і всім даємо можливість робити це. Хто не встигне, той запізниться». Первинний процес накопичення капіталу в Україні триває за своїми правилами. Корупція формує почуття правового нігілізму в населення. Закордонні експерти давно встановили взаємозалежність між корупцією та тіньовою економікою: чим більше вищі прошарки та рівні влади корумповано, тим масштабніше тіньова економіка. Нагадаємо, що, за словами Президента Л. Кучми, тіньова економіка в Україні становить 50—60 %.
Упливовим фактором існування цього негативного суспільного феномена є відсутність урегульованого, ефективного, дієвого законодавства. Зокрема, раніше наводились дані щодо ухилення від податків. Але як можна не порушувати закони, якщо ДПАУ змушена керуватися у своїй діяльності більше ніж тисячею нормативних актів, з яких одні суперечать іншим. Такий стан відверто сприяє свавіллю чиновників.
Украй негативною, щоб не сказати злочинною, є позиція законодавця щодо заміни кримінальної відповідальності на адміністративну чи дисциплінарну. Замість єдиного підходу до оцінки суспільно небезпечного діяння особи введена практика захисту «відомчого мундира». Наприклад, у Державній митній службі ще й досі не забули вказівки Л. Деркача на посаді голови ДМСУ: «Вкрав — звільнися за власним бажанням, а то, якщо виявимо, то покараємо». То хіба це можна вважати законною позицією міністра, хіба такими методами захищають інтереси держави, борються зі злочинцями? Невиконання посадовою особою покладених на неї службових обов’язків завжди кваліфікувалося кримінальним законом як перевищення службових повноважень. Ніякий закон не надавав право міністру звільняти особу від кримінальної відповідальності за скоєне. Але якщо керівник розглядає відомство, яким йому доручено керувати, як свою власність, тоді ситуація не підконтрольна закону. Тут панують особисті зв’язки.
Але запитайте будь-яку особу — від Президента України до пересічного підприємця, чи змогли б вони зробити свій капітал чесним способом, не порушуючи закони і не використовуючи свої службові повноваження чи своїх родичів?
На наш погляд, корупція — це термін більш суспільно-політичного, ніж правового характеру. В іншому випадку теорія права повинна була б обґрунтувати всі складові цього виду правопорушень, чітко виділити ознаки розмежування від подібних, схожих злочинів у службовій сфері. Але ж цього ніхто не робить, хоч мова про корупцію влади ведеться у всіх державах ще з початку ХХ століття.
Виділення в Указі Президента «Про Концепцію боротьби з корупцією на 1998—2005 роки» від 24 квітня 1998 року такої категорії людей, як народні депутати, службові особи, — ще не є достатнім для виключення цього злочину, а точніше, як зазначається в документах, «вкрай негативного явища», із переліку злочинів у сфері службової діяльності. Можна передбачати, що ні в правовому, а тим більше ні в політичному аспектах недоцільно кваліфікувати корупцію як вид злочинів у службовій сфері, суб’єктами яких є народні депутати та високі посадові особи в державі, до яких, у зв’язку з їхнім посадовим становищем, не можна застосовувати заходи кримінального впливу і треба обмежуватися тільки заходами дисциплінарного характеру. (Зауважимо, що про корупцію в приватному секторі економіки ніхто ніколи не згадує). Але в такому випадку може бути порушений один з основних принципів законності — рівність усіх громадян перед законом. Виникла б ситуація, коли офіційно влада визнала, що «серед рівних є найбільш рівні», до яких кримінальний закон застосовувати не можна. У будь-якому випадку, положення цього Указу Президента та Закон України «Про боротьбу з корупцією» від 1995 та 1997 рр. так і залишилися поза межами нового Кримінального кодексу України, який набув чинності 1 вересня 2001 року. А тому корупція офіційно не визнана як злочин.
У даному навчальному посібнику достатньо обмежитись визначенням проблеми юридичної кваліфікації цього негативного суспільного явища та сподіватися на подальше прискорення її теоретичної розробки. Суспільна практика боротьби з корупцією вже значний час чекає на допомогу правової теорії.
Вивчення курсу «Юридична відповідальність за правопорушення у сфері економіки» цілком логічно завершується висвітленням проблемних питань боротьби з таким суспільним явищем, як організована злочинність.
При цьому можна відразу підкреслити, що ситуація майже нічим не відрізняється від проблеми боротьби з корупцією. Зокрема, відповідно до ст. 1 Закону України від 30 червня 1993 року «Про організаційно-правові основи боротьби з організованою злочинністю», під організованою злочинністю розуміється сукупність злочинів, що вчиняються у зв’язку зі створенням та діяльністю організованих злочинних угрупувань». Але ж є Кримінальний кодекс України, який встановлює кримінальну відповідальність за створення злочинної організації — стаття 255 ККУ, за бандитизм — стаття 257 ККУ, за злочини проти власності, у сфері службової діяльності тощо. І функції боротьби зі злочинністю розподілені між правоохоронними органами. А забезпечення нагляду за дотриманням законності під час попереднього та судового слідства затверджено за Прокуратурою і судовими органами.