На даний час підприємства різної форми власності, у тому числі й державної, набули всіх необхідних рис самостійної юридичної особи. Невирішеним залишається питання про вид відповідальності, до якої вони можуть бути притягнені, і про те, хто саме повинен нести цю відповідальність — власники чи директорат? Тут ми перебуваємо під суттєвим тиском спадщини, з одного боку, і тиску правових норм Європейської співдружності та США — з іншого.
Відомий український учений Е. Демський, розглядаючи проблеми відповідальності юридичних осіб, висловлює думку, що адміністративної відповідальності вони не можуть нести зовсім [3].
До штрафів як форми державного примусу в управлінні державною економікою неоднаково ставилися й за радянських часів. Достатньо обґрунтованою була позиція, що штрафні санкції до юридичних осіб треба розглядати як цивільно-правову відповідальність, а не адміністративну. Не випадково Указ Президії Верховної Ради СРСР «Про подальше обмеження застосування штрафів, що накладаються в адміністративному порядку» від 21 червня 1961 року скасував рішення про накладання штрафів у адміністративному порядку на підприємства, установи та організації. Одночасно було вжито заходів щодо посилення дисциплінарної відповідальності, особистої відповідальності адміністрації юридичних осіб.
Позиція другої групи вчених полягає в тому, що штрафні санкції до підприємств застосовувалися не стільки за те, що вони не виконали належним чином або зовсім не виконали зобов’язань господарських договорів (купівлі-продажу, перевезення, поставки продукції тощо), а за те, що цим порушувалися вимоги щодо виконання державних планів розвитку народного господарства.
Тому штрафні чи фінансові санкції в таких випадках мали не цивільно-правову основу, а господарську. За соціалізму штрафні санкції виконували не відповідальну функцію, а карну. Вони не відновлювали початкового майнового стану потерпілої сторони — усе залишалося в державній казні. А їх наявність тільки впливала на розміри заохочення чи дисциплінарного (у т. ч. партійного) стягнення.
Перехід до ринкової економіки суттєво вплинув на зміст юридичної відповідальності юридичних осіб. Уперше про це було визначено в Законі «Про економічну самостійність Української РСР» від 3 серпня 1990 року. Він постановив, що незаконні дії або бездіяльність у сфері економіки, які призвели до порушення інтересів держави, юридичних або фізичних осіб, караються законом (залежно від способу діяння). Разом з тим зазначалося, що основним видом відповідальності є економічні санкції. За злочинні діяння застосовуватиметься кримінальна відповідальність. Відомо, що до економічних санкцій можна віднести не лише штрафи, але й призупинення дії ліцензій, заборона конкретного виду діяльності (наприклад емісії цінних паперів), припинення операцій за банківськими рахунками, проведення заходів щодо визнання юридичної особи банкрутом тощо.
Проблема в тому, що недбала підготовка закону створила пастки для його застосування. По-перше, законодавець не зазначив, кого конкретно — юридичну чи фізичну особу (адміністрацію) — треба притягати до відповідальності. По-друге, закон визначив тільки «кримінальну відповідальність та застосування економічних санкцій». Ні про цивільно-правову, ні про господарсько-правову, ні про адміністративну відповідальність мова не йде. По-третє, не визначено самого складу протиправного діяння. Вказівка на те, що «незаконні дії або бездіяльність у сфері економіки є порушенням економічної самостійності України та інтересів юридичних і фізичних осіб», не визначає всіх елементів вини особи. Нічого не сказано про розмір збитків, порядок накладання стягнення, санкції. Не визначено й самих санкцій.
Ураховуючи, що стаття 92 Конституції України визначила тільки цивільно-правову, адміністративну, кримінальну та дисциплінарну відповідальність, засади застосування яких визначаються тільки законами України, зазначена раніше відповідальність у формі «економічних санкцій» випала. Тому не зрозуміло, за якими підставами вона стала активно застосовуватися в підзаконних нормативних актах: указах Президента, постановах Кабінету Міністрів України, постановах Правління Національного банку тощо.
Зауважимо, що за станом на 2002 рік налічувалося понад 30 законодавчих актів, які вказують на можливість застосування фінансових (насправді економічних) санкцій поряд з притягненням до кримінальної, адміністративної, цивільно-правової та дисциплінарної відповідальності. Це, зокрема, Закон «Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення» від 24 лютого 1994 року, Закон України «Про захист від недобросовісної конкуренції» від 7 червня 1996 року, Закон України «Про захист економічної конкуренції» від 11 січня 2001 року, Закон України «Про державне регулювання ринку цінних паперів в Україні» від 30 жовтня 1996 року тощо.
У процесі вивчення видів юридичної відповідальності в межах навчального курсу для студентів-магістрів правового регулювання економіки достатньо знати про наявність у теорії права даної проблеми, яка ще потребує свого вирішення.
На даний час такий вид державного примусу, як фінансові штрафи, може мати місце в застосуванні і кримінальної, і цивільно-правової, і адміністративної відповідальності. Але в одному випадку штраф є видом неустойки, в іншому — адміністративного стягнення, а в третьому — кримінального покарання.
Держава для забезпечення своєї керівної ролі, контролю за станом справ у економічній сфері повинна мати досить всебічно і чітко відпрацьовані правові норми, правовий механізм впливу на юридичних осіб для забезпечення дотримання ними умов господарської діяльності. Конкретні відповіді будуть випливати з положень нового Кодексу України про адміністративні правопорушення. Ринкові суспільні відносини потребують чіткого вирішення питання про розмежування правової відповідальності юридичної особи та особистої відповідальності посадовців, що керують її діяльністю.
Перехід до ринкової економіки, розвиток інституту приватної власності суттєво розширили сферу цивільно-правових відносин, привели до різкого зростання питомої ваги відносин власності в суспільних відносинах та кількості суб’єктів господарювання.
Відповідно до статті 13 Конституції України на державу покладено завдання забезпечити захист прав усіх суб’єктів права власності й господарювання, їх рівність перед законом.
Такий захист здійснюється за допомогою цивільно-правової відповідальності як однієї з форм юридичної відповідальності, суттю якої є застосування встановленого цивільним законодавством заходу примусового впливу (санкції) до порушника цивільних прав та обов’язків.
Особливостями цивільно-правової відповідальності є:
· майновий характер;
· компенсаційний характер (мета цивільно-правової відповідальності полягає в поновленні порушених майнових прав кредитора, тому її розмір за звичайних умов має відповідати розміру завданих збитків);
· додатковий карний характер для порушника (боржник у такому разі не звільняється від виконання зобов’язання в натурі).
Сфера цивільно-правової відповідальності охоплює суспільні відносини, що виникають між юридичними особами, юридичними особами і громадянами та між громадянами з приводу належності, використання чи переходу засобів виробництва, предметів споживання та інших матеріальних благ від одного власника до іншого.
Цей вид економічних відносин вирізняється тим, що має конкретний вольовий характер, є одиничним, що регулює відносини між конкретними особами у зв’язку з економічними актами учасників.
Крім того, цивільно-правові відносини охоплюють і суспільні відносини, що виникають у зв’язку з захистом особистих прав громадянина або юридичної особи. Особисті права бувають немайнового (життя, честь, гідність, ім’я) та майнового (право автора на твір, винахід, раціоналізаторську пропозицію) характеру.
Для розвитку ринкової економіки рівність суб’єктів цивільно-правових відносин, в основі яких — товарно-грошові, є необхідною умовою. Ця рівність закріплена в законі, і її юридичний зміст полягає в тому, що кожна зі сторін має свій комплекс прав і обов’язків та не підпорядкована іншій. Юридичними факторами, що породжують ці права та обов’язки, є дії громадян та юридичних осіб як зовнішній добровільний прояв їхньої волі. Основним видом таких дій є угоди.
Разом з тим, цивільний закон надає можливість суб’єктам цивільного права врегульовувати, визначати зміст прав і обов’язків на свій розсуд, зрозуміло, не виходячи за межі закону. У подальшому, щоб економічні відносини були впорядковані, щоб економіка була врегульованою, ці угоди повинні додержуватися сторонами. Це можливо завдяки санкціям цивільно-правових норм.