Право інтелектуальної власності на географічне зазначення (стр. 15 из 22)

В Паризькій конвенції щодо охорони промислової власності 1883 р. у сфері охорони зазначень походження важливу роль відіграють положення ст. ст. 1, 9 та 10. Стаття 10 Конвенції безпосередньо стосується охорони зазначень походження[50]. Відповідно до неї:

«(70). Положення попередньої статті застосовуються у разі прямого або непрямого використання неправдивих зазначень щодо походження товарів або щодо справжньої особистості виробника, промисловця або торговця.

(Зацікавленою стороною, незалежно від того, являється нею фізична чи юридична особа, визнається будь-який виробник, промисловець або торговець, який займається виробництвом, виготовленням або збутом цього товару, що знаходиться у місцевості, на яку неправдиво вказує зазначення походження товару, або у районі, де знаходиться така місцевість, або у неправдиво вказаній країні, або у країні, де використовується неправдиве зазначення походження.»

Отже, ст. 10 містить посилання на ст. 9 Конвенції, якою забезпечується охорона від використання неправдивих товарних знаків та фірмових найменувань. Згідно з цією статтею:

«(1). Будь-який товар, який незаконно позначений товарним знаком або фірмовим найменуванням, підлягає арешту при ввозі у ті країни Союзу, в яких такий знак або фірмове найменування мають право на законну охорону.

(2). Таким самим чином арешт накладається в країні, де було здійснено незаконне маркування, або у країнах, куди було ввезено товар.

(3). Арешт накладається у відповідності із внутрішнім законодавством кожної країни на вимогу прокуратури, або будь-якого іншого компетентного органу, або зацікавленої фізичної чи юридичної особи.

(4). Органи влади не зобов'язані накладати арешт у разі пропо зу товарів транзитом.

(5). Якщо законодавство країни не передбачає накладення арешту при ввозі, то арешт замінюється забороною ввозу або арештом усередині країни.

(6). Якщо законодавством країни не передбачається ані накладення арешту, ані заборона до ввозу, ані накладення арешту усередині країни, то до відповідної зміни такого законодавства ці міри замінюються такими діями та заходами, які законом даної країни забезпечують у подібних випадках права її громадян»[50].

Отже, Паризька конвенція поширює основні положення охорони та захисту від використання неправдивих товарних знаків та фірмових найменувань на зазначення походження. Різниця між товарними знаками та фірмовими найменуваннями, з одного боку, та зазначення ми походження, з іншого, полягає лише у тому, що у разі зазначень походження коло зацікавлених осіб є значно ширшим. Відповідно до ст. 10(2) будь-який виробник, який бере участь у виготовленні, виробництві товарів, на які вказує зазначення походження або найменування місця походження, має право протистояти використанню неправдивого зазначення.

Мадридську угоду про присічення неправдивих або таких, що вводять в оману зазначень походження на товарах, було прийнято v 1891 р. та переглянуто у 1911, 1925, 1934 та 1958 роках. У 1967 р. було прийнято Стокгольмський акт як доповнення до Мадридської угоди [29].

Мадридська угода не додає багато до положень Паризької концепції. Однак у неї введено поняття «зазначення походження, що вводять в оману» на відміну від Паризької конвенції, яка згадує лише «неправдиві зазначення про походження». Відповідно до її положень охорона надається від використання таких зазначень, а не лише неправдивих. У ній також є спеціальне положення про регіональні найменування стосовно місця походження винних продуктів.

Під зазначенням походження, яке вводить в оману, розуміється таке зазначення, яке по суті є правдивим, але може ввести споживачів в оману.

Слід наголосити, що термін «зазначення походження, яке вводить в оману» у тексті Паризької конвенції відсутній і на такі випадки незаконного використання зазначень походження положення ст. 10 Конвенції не поширюються. Хоча охорона від використання зазначень походження, що вводять в оману, може базуватися на положеннях ст. 10 bis Конвенції стосовно охорони від недоброякісної конкуренції[28].

У статті 4 Мадридської угоди згадуються найменування, що вказують на місце походження винних продуктів. Відповідно до неї:

«Суди кожної країни мають право вирішувати, які найменування у якості родових найменувань не підпадають під дію цієї Угоди; однак регіональні найменування, що вказують на місце походження винних продуктів, не охоплюються застереженням, що міститься в цій Статті.»

Лісабонська угода про охорону найменувань місць походження та їх міжнародну реєстрацію була прийнята у 1958 p., переглянута у 1967 та змінена у 1979 році. Будь-яка країна, що є учасницею Паризької конвенції про охорону промислової власності, може приєднатися до Лісабонської угоди.

За Лісабонською угодою охорона та захист надається найменуванням місця походження товарів - спеціальному виду зазначень походження[ ]. Визначення терміна «найменування місця походження» надається в ст. 2 Лісабонської угоди:

«2(1). У цій угоді під найменуванням місця походження розуміється географічна назва країни, району або місцевості, які використовуються для позначення виробу, що походить звідтіля, якість та властивості якого визначаються виключно або суттєво географічним середовищем, яке включає природний та людський фактори.

2(2). Країною походження є країна або район, або місцевість країни, назва яких складає найменування місця походження виробу, яке створило даному виробу його відомість»[88].

Відповідно до ст. 1(2) Угоди, щоб найменування місця походження набуло відповідної охорони за Угодою та було зареєстровано у Міжнародному бюро ВОІВ, воно повинно охоронятися в країні походження. Бюро не перевіряє, чи охороняється найменування місця походження в країні свого походження, однак той аргумент, що найменування не охороняється в країні походження, може бути використаний як обґрунтування відмови в наданні охорони іншими країнами-членами Лісабонської угоди. Лише після реєстрації найменування місця походження воно набуває охорони в усіх країнах-членах Лісабонської угоди. Отже, для надання охорони певному найменуванню місця походження за Лісабонською угодою, має бути дотримано дві вимоги:

1) Найменування місця походження повинно охоронятися за положеннями національного законодавства країни походження;

2) Найменування місця походження повинно бути зареєстровано в Міжнародному реєстрі ВОІВ.

У ст. 3 Угоди деталізується поняття охорони, що надається за Угодою. Відповідно до неї: «Охорона надається проти будь-якого привласнення або імітації, навіть якщо наводиться зазначення справжнього місця походження виробу, або якщо найменування використовується у перекладі, або разом з такими виразами, як «тип», «рід», «фасон», «імітація» і тлі.»

У ст. 5 Угоди закріплена процедура реєстрації найменування місця походження у Міжнародному бюро ВОІВ. Відповідно до неї реєстрація здійснюється на вимогу компетентного державного органу країни, який діє від імені фізичних чи юридичних осіб, де розташована місцевість, назва якої є найменуванням місця походження. Відповідні фізичні та юридичні особи повинні мати право використовувати його у відповідності з національним законодавством країни[88].

Міжнародне бюро повинно проінформувати державні органи країни про реєстрацію найменування місця походження та опублікувати про це інформацію у відповідному бюлетені.

Угода з торгових аспектів прав інтелектуальної власності (TRIPS). На момент прийняття цієї Угоди не всі категорії інтелектуальної власності, що регулюються нею, мали однаковий рівень доктринального чи правового розвитку в країнах-учасницях її. Це стосувалося також географічних зазначень. Однак нині, відповідно до положень Угоди TRIPS, до географічних зазначень застосовуються такі самі загальні принципи, що й до інших об'єктів інтелектуальної власності, особливо це торкається мінімальних стандартів, національного режиму.

Єдиний текст Угоди було представлено на урядовій конференції у Брюсселі. Ця пропозиція вперше містила положення щодо додаткової охорони географічних зазначень, які позначають вина та спиртні напої. Така додаткова охорона включала в себе:

· присічення використання географічних зазначень щодо вин та спиртних напоїв, які не походять із місцевості, на яку вказують такі зазначення, навіть якщо вказано справжнє місце походження продуктів, або географічне зазначення використовується в перекладі або супроводжується такими виразами як «вид, «тип», «імітація», «стиль» і т.п.

· зобов'язання щодо відмовлення у реєстрації товарного знака для вин, який складається або містить географічне зазначення, що позначає вина, які насправді не походять із певної місцевості [30].

Для полегшення охорони та захисту географічних зазначень передбачалося встановлення міжнародної системи повідомлень та реєстрації географічних зазначень, яким надається охорона у країнах-учасницях системи. Слід зазначити, що така реєстрація передбачалася щодо усіх товарів, а не лише щодо вин та спиртних напоїв.

Маттіус Геуз зазначає, що положення Угоди TRIPS щодо географічних зазначень є наслідком дуже розумного компромісу, оскільки щодо них було досить важко домовитися. Він поділяє ці положення на чотири групи:

1) Визначення географічного зазначення, відповідно до якого якість або репутація або інші ознаки товару можуть бути достатньою підставою для визнання найменування географічним зазначенням, якщо вони спричинені впливом географічного середовища відповідної місцевості.