Аналізуючи ЦК України, можна зазначити, що законодавець відмовляється від застосованого в Законі України «Про охорону прав на зазначення походження товарів» розмаїття термінів і вводить новий термін – «географічне зазначення», не наводячи при цьому його визначення [6]. Враховуючи міжнародні норми, географічним зазначенням слід вважати позначення, яке ідентифікує товар як такий, що походить з території певного географічного місця (країни, регіону чи місцевості на території країни або іншого географічного об'єкта) та має певну якість, репутацію чи інші характеристики, суттєвою мірою зумовлені цим географічним місцем, включаючи природні умови чи людський фактор або їх поєднання [70,с.412].
Особливим видом географічного зазначення є назва місця походження товару, тобто назва географічного місця, яка використовується для позначення товару, який має особливі властивості, виключно або головним чином зумовлені цим географічним місцем, включаючи природні умови чи людський фактор або їх поєднання. З огляду на викладене, доцільно внести як термінологічні зміни до Закону України «Про охорону прав на зазначення походження товарів», надавши чітке визначення терміна «географічне зазначення», так і зміни до норм цього закону по суті, що випливають із поняття «право інтелектуальної власності на географічне зазначення», надане в ЦК України.
Слід зазначити, що на виконання ст. 10 Закону України
«Про охорону прав на зазначення походження товарів» було прийнято розпорядження Кабінету Міністрів України «Про спеціально уповноважені органи для визначення та контролю особливих властивостей та інших характеристик товарів» від 23.04.01 р. № 149-р [21], яким повноваження щодо визначення та контролю особливих властивостей, певних якостей та інших характеристик товарів було покладено (Додаток Б):
· на Міністерство аграрної політики України – щодо товарів сільськогосподарського виробництва;
· па Міністерство культури і мистецтв України – щодо виробів художніх народних промислів;
· на Міністерство охорони здоров'я України – щодо продуктів харчування, продовольчої сировини та мінеральних природних вод;
· на Державний комітет природних ресурсів України – щодо визначення меж географічних місць, з якими пов'язані особливі властивості, певні якості та інші характеристики товарів.
Після проведення експертизи заявки у разі прийняття Держдепартаментом рішення про державну реєстрацію права інтелектуальної власності на географічне зазначення відомості про особливі властивості, певні якості або інші характеристики товару, а також про межі географічного місця, з яким ці характеристики пов'язані, вносять до відповідного Державного реєстру. Саме ці відомості визначають обсяг правової охорони цього географічного зазначення.
Необхідність у врегулюванні існуючих відносин стосовно зазначень походження товарів на міжнародному законодавчому рівні виникла тоді, коли особливі характеристики та якість відповідних товарів призвели до того, що недобросовісні «підприємці» намагалися скористатись їх репутацією та почали застосовувати відомі географічні позначення для товарів, які не мали відповідного походження.
У перших багатосторонніх угодах у сфері охорони об'єктів промислової власності, зокрема у Паризькій конвенції та у Мадридській угоді по недопущенню оманливих, або таких, що можуть ввести в оману, зазначень походження товарів 1891 року (далі - Мадридська угода) [28] на міжнародному рівні було закладено основи правової охорони «зазначень походження» та «найменувань походження» товарів.
Характерно, що Паризька конвенція не визначає певного правового режиму стосовно набуття охорони зазначеннями та найменуваннями походження, умов їх використання чи умов охорони одного й того ж зазначення походження чи найменування походження у різних країнах (зокрема винаходів, корисних моделей, товарних знаків чи промислових зразків) [50]. Не дає Паризька конвенція і визначень «зазначення походження» або «найменування походження».
Однак положення ст.ст. 9 та 10 Паризької конвенції встановлюють спеціальний режим захисту від використання продуктів, які мають неправильні, прямі чи непрямі, зазначення походження [50]. Зокрема, до таких продуктів може бути застосовано арешт при їх ввезенні до інших країн, у яких вони мають право на охорону, може бути застосовано заборону ввозу, арешт усередині країни чи інші релевантні засоби. Слід зазначити, що в тексті Паризької конвенції від 1883 року назване положення стосувалося лише неправильних «зазначень походження» у поєднанні з фіктивним чи не справжнім фірмовим найменуванням. Однак у подальших редакціях цієї конвенції зазначене положення було поширено також стосовно «істинності особи виробника, промисловця чи торговця» [50]. Зокрема в ст. 10(2) зазначено, що заінтересованою стороною стосовно застосування наведеного положення визнається будь-який виробник, промисловець чи торговець, який займається виробництвом, виготовленням чи збутом продукту і який розташований у місцевості, неправильно зазначеній як місце походження продукту, або в районі, де знаходиться ця місцевість, або в країні, неправильно зазначеній, чи в країні, де застосовується неправильна вказівка про походження [50].
Отже, Паризька конвенція хоч і не визначила певного правового режиму для найменувань та зазначень походження, проте вона, зокрема, встановила право на їх захист і дала пояснення «зазначення походження» як указівок на місцевість, район, де знаходиться ця місцевість, країну, що застосовуються в якості походження продукту.
Усе-таки в Паризькій конвенції відсутні пояснення стосовно «найменувань походження» взагалі та зокрема стосовно того, чи може цей термін підпадати під термін «зазначення походження» та якими особливостями вони відрізняються один від одного.
Термін «зазначення походження» застосовується також у Мадридській угоді [41], яка, до речі, також не містить установленого визначення терміна «зазначення походження». Однак ст. 1(1) її містить формулювання, що дає таке роз'яснення цього терміна:
«Усі товари, що містять оманливе, або таке, що може ввести в оману, зазначення, яким є одна з країн, до якої застосовується ця Угода, або місце, розташоване тут відповідно, прямо або непрямо вказане в якості країни або місця походження, будуть затримані при ввезенні в будь-яку із згаданих країн.» [41]. Таке роз'яснення відповідає положенням ст. 10(2) Паризької конвенції.
Тобто зазначення походження може бути визначене як зазначення, яке відноситься до країни або місця в цій країні, які є країною або місцем походження товару відповідно. Важливо відмітити, що зазначення походження відноситься виключно до географічного походження продукту і жодним чином - до інших видів походження товарів, наприклад, виробника.
При цьому в Мадридській угоді, як і в Паризькій конвенції, не встановлено будь-яких вимог стосовно якості чи особливих характеристик товару, щодо якого використовується зазначення походження. Очевидно, таким зазначенням може бути: «вироблено в ...» («made in ...») [41; 50].
Перше визначення терміна «найменування походження» на міжнародному рівні наведено в Лісабонській угоді про охорону найменувань походження товарів та їх міжнародну реєстрацію 1958 року (далі - Лісабонська угода) [81]. Ця угода встановлює міжнародну систему охорони найменувань походження, що вже мають правову охорону відповідно до національного законодавства її країн-учасниць.
Лісабонська угода так визначає найменування походження товару:
«Найменування походження» означає географічну назву країни, регіону, або місця, які слугують для визначення товарів, який звідти походить, якість та характеристики яких виключно або головним чином залежать від географічного середовища, включаючи природний та людський фактори.» [81].
Відповідно до цього визначення «найменування походження» можна вважати спеціальним видом «зазначення походження», оскільки товар, для якого використовується найменування походження, повинен мати якість і характеристики, що виключно або головним чином залежать від його географічного походження та зумовлені природним і людським факторами.
Зрозуміло, що «найменування походження» не може застосовуватись для виробів промислового чи традиційного виробництва, особлива якість яких чи характеристики зумовлені виключно майстерністю виробників, розташованих у певному географічному регіоні. Однак до таких виробів може застосовуватись «зазначення походження» чи «географічне зазначення» (як у випадку «Swiss made» для швейцарських годинників). Не може застосовуватись поняття «найменування походження» і до продуктів виключно природного походження, специфічна якість та характеристики яких зумовлені лише впливом кліматичних умов або особливістю земної кори чи ґрунту, однак такі продукти можуть охоронятись «зазначеннями походження» чи «географічними зазначеннями ».
Наведені терміни застосовуються та визначені в міжнародних угодах, що їх адмініструє ВОІВ. При цьому особливої уваги заслуговує визначення «найменування походження», подане у Лісабонській угоді й відповідним чином визначене і в законах зарубіжних країн, які застосовують правову охорону цього виду об'єкту інтелектуальної власності. Вважаємо, що приведення законодавства України у відповідність до зазначеного положення Лісабонської угоди сприятиме його гармонізації.
Відомо, що розвиток продуктивних сил останніх десятиліть XX століття призвів до їх консолідації та міжнародної інтеграції на нових політичних та економічних рівнях. Зазначені фактори, в свою чергу, сприяли подальшому розвитку законодавства у сфері інтелектуальної власності та охорони зазначень походження товарів зокрема. Глобалізація призвела до утворення економічних та політичних союзів, у рамках яких було започатковано відповідну регіональну та міжнародну охорону об'єктів інтелектуальної власності із урахуванням існуючих економічних умов.