– держави, які цей інститут не визнають (такими є більшість держав);
...– держави, які самі надають дипломатичний притулок і дозволяють його надання на своїй території (головним чином це латиноамериканські держави);
...– держави, які надають дипломатичний притулок за кордоном, але не дозволяють його на своїй території (США, Велика Британія, Франція);
...– держави, які самі не надають дипломатичного притулку, але дозволяють його надання на своїй території (деякі держави Латинської Америки, Греція) [17].
Загалом з цією класифікацію можна і не погодитись, оскільки слід врахувати ряд обставин. Наприклад, якщо деякі держави (Бельгія, Франція) офіційно допускають надання дипломатичного притулку, але лише у латиноамериканських державах, які його визнають, то інші (США, Велика Британія), переховуючи в приміщеннях дипломатичних представництв місцевих громадян, офіційно заявляють про невизнання ними цього інституту.
Доктринально і законодавчо ця двоїста, на перший погляд, практика найбільш детально обґрунтована стосовно США, при цьому слід зазначити, що і в доктрині, і в законодавстві нерідко плутають поняття «дипломатичний притулок» і «дипломатичне укриття».
Тому надзвичайно важливо розкрити їх фактичний зміст. Отже, «дипломатичне укриття» являє собою прихисток біженця від юрисдикції держави перебування і припиняється з моменту отримання гарантій, що біженець не буде покараний за відповідні власні дії. «Дипломатичний притулок» захищає біженця лише від безпосередньої розправи над ним у даний момент, а не від юрисдикції держави перебування. В такій ситуації вже при отриманні представництвом гарантій справедливого судового розгляду справи біженця останній передається місцевій владі. Наприклад, прецедент державного перевороту у Чилі (вересень 1973 р.), коли близько п’яти тисяч чилійських громадян було врятовано завдяки дипломатичному притулку, наданому іноземними посольствами.
Тимчасовий притулок характеризується обмеженою дією і полягає в порятунку життя людини у надзвичайних обставинах [19]. За відсутності надзвичайних обставин надання дипломатичним представництвом політичного притулку будь-якій особі тлумачиться як надання дипломатичного притулку. Коли акредитуюча держава робить заяву щодо надання дипломатичного притулку, вона просто офіційно підтверджує факт, який відбувся, тобто укриття нею політичного біженця в приміщеннях свого представництва. Відсутність офіційного підтвердження не змінює ходу подій, які відбулись (укриття політичного біженця, і відповідно, фактичне надання дипломатичного притулку). В останньому випадку йдеться про короткочасне укриття біженця в представництві, необхідне для з’ясування обставин справи.
Для прикладу, Сполучені Штати Америки, в яких укриття будь-якого громадянина в приміщенні представництва розглядається як застосування інституту тимчасового укриття. На практиці розмежовують ці два поняття. Надання «дипломатичного притулку» та «дипломатичного укриття» повинно визначатися метою, з якою біженець звернувся до представництва. «Дипломатичне укриття» рятує особу від прямої загрози її життю, а «притулок» надає захисту від політичного переслідування.
На використання інституту дипломатичного притулку принцип взаємності не поширюється. Така позиція закріплена в регіональних конвенціях про дипломатичний притулок (у Монтевідео, 1933 р., ст. 3; у Каракасі, 1954 р., ст. 20). Але для держав, які не є учасницями вищезазначених конвенцій, ці документи не мають імперативного характеру. Характер санкцій влади держави перебування у відповідь на надання дипломатичного притулку іноземним представництвом може бути суворим (різнорідні репресалії, як-то обмеження недоторканності приміщення дипломатичного представництва, зняття зовнішньої охорони і т.д.) та незначним – нота протесту урядові акредитуючої держави (безпосередньо органові зовнішніх зносин, наприклад Форін Офісові).
Дії держави перебування можуть мати ознаки крайніх меж репресалій – насильницьке вторгнення в приміщення представництва влади приймаючої держави або розрив дипломатичних стосунків між сторонами конфлікту. При таких діях не застосовується принцип реторсії, або «принцип відповідності збитку», який завдається діями у відповідь на збиток, розмір та обсяг якого рівнозначні завданому протиправною діяльністю представництва. В той же час потенційна загроза застосування відповідних заходів слугує потужним стримуючим фактором для запобігання протиправному використанню принципу взаємності при наданні дипломатичного притулку.
Якщо звернутися до історичного аспекту цього питання початку XVIII століття, то притулок у приміщенні дипломатичного представництва було заборонено надавати. До 70-х років ХІХ століття в Європі вже сформулювалася звичайна норма аналогічного змісту, яка деякий час дотримувалася в Іспанії, довше – в країнах Сходу, зокрема в Китаї [42].
Деякі літературні джерела подають описи специфічного звичаю, відомого міжнародній практиці під назвою «бест» (англ. «best», чи в американських юридичних документах «sit in»). Суть звичаю полягає в тому, що окремі громадяни, укриваючись у приміщеннях представництва, не вимагали надання їм політичного притулку, а використовували укриття як засіб задоволення власних претензій.
«Бест» може стати і засобом отримання дозволу на виїзд за кордон на постійне місце проживання або для пред’явлення претензій до свого дипломатичного представництва. Специфіка цього «інституту» полягає в тому, що особи (біженці), відмовляючись залишити приміщення представництва, не одержують політичного притулку. Зміст і характер їхніх вимог не відповідає змісту і характеру вимог інституту дипломатичного притулку.
Кваліфікувати «бест» як тимчасове укриття від свавілля натовпу чи беззаконня влади також не можна. Це самостійне явище, правові аспекти якого договірним шляхом не регулюються і доктринально не досліджені. До «бесту», на відміну від дипломатичного укриття чи притулку, не застосовуються вимоги держави перебування про припинення таких дій представництвом [19]. Єдиним можливим аргументом для влади країни перебування на підтвердження незаконності дій дипломатичного представництва буде грубе порушення п. 3 ст. 41 Конвенції: використання приміщення представництва «в цілях, несумісних з функціями представництва». З посиланням на вищезазначену статтю оскарженню підлягає діяння дипломатичного представництва не лише з надання притулку чи укриття.
Застосування репресалій для виведення біженців з приміщень представництва, у випадку використання останніми «бесту», на думку автора, не можна вважати обґрунтованим. Передусім через відсутність правової регламентації даного питання. Фактом є те, що дипломатичні представництва самі зацікавлені у видаленні біженців зі свого приміщення, в окремих випадках представництва надавали можливість місцевій владі для відповідних дій. Наприклад, К. Сандровський стверджував, що «місцева влада зазвичай утримується від застосування сили і викриття переховуваних, оскільки це вже було б порушенням недоторканності приміщення» [34]. Посилання на той же
п.3 ст.41 Конвенції, очевидно, є єдино можливим обґрунтуванням відповідних заходів, але характер здійснюваного в даному випадку дипломатичним представництвом правопорушення може бути виправданим застосування лише дуже обмежених (не жорстких) репресалій, посилаючись на принцип адекватності відповідних заходів скоєному правопорушенню.
Традиційна інтерпретація міжнародного права щодо осіб, які просять політичного притулку, перестала застосовуватись останніми роками здебільшого тому, що політично складно встановити нові окремі норми для осіб, які звернулися з проханням про економічний притулок. Існують дві категорії політичного притулку: територіальний притулок (наданий державою іноземцю, який перебуває на його території) та екстериторіальний чи дипломатичний притулок (надається в приміщеннях дипломатичної місії або інших приміщеннях, які наділені недоторканністю). Випадків надання територіального політичного притулку багато, і групи «політичних біженців» можна спостерігати в багатьох державах, але у зв’язку з проживанням цих біженців в іншій державі влада країни їхнього громадянства не здійснює жодних заходів для задоволення потреб цих осіб . Інакша ситуація виникає у випадках дипломатичного притулку, коли політичний правопорушник може жити під захистом і недоторканністю у власній країні серед своїх соратниківспіввітчизників, яких він ймовірно намагається «налаштувати» проти власного уряду.
За загальним правилом, держава має право надати притулок іноземцям, які перебувають на її території («територіальний притулок»), а тягар забезпечення доказів обґрунтованості їх видачі, покладений на державу, яка вимагає екстрадиції (видачі). Водночас, якщо держава надала притулок громадянину іншої держави в одній зі своїх місій (екстериторіальний притулок), то обґрунтовувати надання притулку слід главі даної місії чи урядові, який її акредитував.
Конвенція ООН щодо запобігання і покарання за злочини проти осіб, які користуються міжнародним захистом, включаючи дипломатичних
представників, від 14 грудня 1973 року (Нью-Йоркська конвенція) містить особливі положення злочинів проти осіб, які користуються міжнародним захистом, та щодо екстрадиції inter alia.
Недоторканність приміщень дипломатичної місії традиційно призводила до їх розгляду як потенційних місць для дипломатичного притулку. Питання про існування і юридичну силу права на отримання притулку від політичного переслідування (не застосовуваного, як правило, до кримінальних справ) тривалий час залишається не вирішеним, лише час від часу викликаючи запеклі суперечки. У Європі така практика припинена майже зовсім. Ситуацію, що склалася, можна вирішити лише шляхом перемовин, бо Віденська конвенція про дипломатичні зносини, хоча і забезпечує недоторканність приміщень дипломатичних місій (і тим самим всіх, хто знаходиться всередині), не містить положень про виїзд будь-якої особи, на яку не поширюється дія Конвенції з гарантією безпеки і недоторканності. В інших регіонах практика надання дипломатичного притулку триває [17;19].