На підставі Конвенції про дипломатичний притулок, прийнятої Десятою міжамериканською конференцією, яка проводилась у Каракасі в 1954 році, практику Латинської Америки можна узагальнити так:
1. Кожна держава має право надавати притулок і самостійно визначати характер правопорушення і мотиви переслідування особи, яка звернулась з проханням про надання притулку.
2. У контексті надання притулку дипломатичне представництво включає не тільки місце розташування постійної дипломатичної місії і місце проживання глави місії, а й будь-які інші приміщення, що надаються місією особам, які звернулись за притулком, якщо їх кількість перевищує звичайну вмістимість будівлі.
3. Притулок може не надаватись, за винятком випадків крайньої необхідності, і строго на строк, потрібний для виїзду осіб, які звернулися за притулком, з країни з гарантіями уряду держави, на території якої знаходиться місія.
4. Під випадками крайньої необхідності, серед інших, маються на увазі випадки, коли громадянина розшукують особи чи юрба, над якими влада втратила контроль, чи сама влада і вона (особа – прим. авт.) наражається на небезпеку бути позбавленою життя чи свободи у зв’язку з політичним переслідуванням і не може без ризику забезпечити свою безпеку в будь-який інший спосіб. Право на визначення ступеня терміновості випадку покладено на державу, яка надає притулок.
5. Незаконно надавати притулок особам, яким на час подачі прохання на притулок було висунуто звинувачення чи які знаходились під судом за загальним правопорушенням чи були засуджені компетентним судом загальної юрисдикції і не відбули свій строк, а також дезертирами з наземних, морських та повітряних військових сил, за винятком випадків, коли дії, які викликали прохання про надання дипломатичного притулку, мають явно політичний характер.
6. Безпосередньо після надання притулку про цей факт повинно бути повідомлено Міністерство закордонних справ держави особи, яка отримала притулок, місцеві адміністративні органи влади, якщо дії відбулися за межами столиці.
7. Уряд держави має право вимагати, щоб дана особа, яка отримала притулок, була вислана за межі національної території в найкоротший строк; в свою чергу дипломатичний представник країни, яка надала притулок, має право вимагати, щоб даній особі було дозволено залишити територію даної держави. В обох випадках повинні бути надані гарантії безпеки та недоторканності.
8. Особи, яким наданий притулок і гарантії недоторканності, не можуть розташовуватись у будь-які точці чи поблизу території, з якої вони попросили притулку.
9. Після отримання притулку біженцям не можна скоювати будь-які дії, порушуючи суспільний порядок.
10. Якщо внаслідок розриву дипломатичних відносин дипломатичний представник, який надав притулок, вимушений залишити країну перебування, йому повинно бути дозволено залишити її з особами, яким надано притулок, чи, якщо це неможливо, він (дипломатичний представник – прим. авт.) може передати їх дипломатичній місії третьої держави.
11. Той факт, що уряд держави перебування не визнано державою, яка надає притулок, не перешкоджає застосуванню вищевикладених загальних принципів, і їх застосування також не означає визнання.
Надання дипломатично притулку чи тимчасового прихистку не відповідає загальновизнаним та законодавчо закріпленим функціям дипломатичного представництва, бо репрезентація держави за кордоном не є репрезентацією «організації з прихистку біженців». Малоймовірно також і те, що суверенні держави (крім латиноамериканських) дозволять застосування інституту дипломатичного притулку, адже такий крок рівнозначний відмові від гарантованих міжнародним правом державних імунітетів.
Незважаючи на це та на те, що міжнародним правом питання захисту біженців давно вирішено і, дотримуючись визначених процедур, тисячі біженців щороку отримують можливість безпечного проживання в інших країнах. На нашу думку, зважаючи на те, що дипломатичним притулком забезпечується передусім фізична безпека політичних біженців, цей інститут має виражені соціальні ознаки. Згідно з теорією права дипломатичні представництва здебільшого виконують представницькі функції політичного характеру, а на консульські установи покладено саме соціальні функції (зокрема, надання юридичної допомоги).
Тому, якщо юридично «легалізувати» надання дипломатичного притулку, то його виконання (чи-то дозвіл на його застосування) слід покладати не на дипломатичні представництва, а саме на консульства.
А якщо громадянинові будь-якої держави дозволено, більше того, при дотриманні конкретних правил гарантовано, право просити притулку в іншої, іноземної держави, то чому забороняти надання дипломатичного притулку (за пропозицією автора – «консульський притулок»), якщо фактично його можна розглядати як початкову стадію надання політичного притулку?
З історії розвитку міжнародних відносин відомо, що дипломатична пошта головним чином існувала завдяки гінцям (сучасним дипломатичним агентам). Ще у Стародавньому Єгипті була відома професія гінця. Під час правління Аменхотепа ІІІ у зв’язку з великою ймовірністю перехоплення листів шпигунами голову кур’єрові голили, на шкіру наносили текст послання, і тільки після того як відростало волосся, кур’єра відправляли в дорогу [14].
Приблизно у XV–XVII століттях правителі ряду держав домовились, що їх кореспонденція і кур’єри не підлягатимуть огляду. А. Адаїр пише: «на практиці, можливість дізнатись справжню точку зору посла чи його уряду була такою оманливою, що кореспонденція перехоплювалась і читалась, коли це було можливо зробити, не наражаючись на небезпеку. І кур’єри завжди заарештовувались для того, щоб їх кореспонденція могла бути таємно відкрита чи в результаті їх затримання могла бути отримана додаткова перевага».
В часи Томаса Кромвеля справи вирізнялись своєю «витонченістю»: кур’єри затримувалися ніби випадково і помилково оглядалась їх кореспонденція, що потім визнавалось провиною чергового клерка. Кардинал Уолсі (близько 1520 р.), підозрюючи посла в причетності до несхвальних дій, у тому числі шпигунським, на користь держави, яка його направила, віддавав наказ зупинити кур’єра і відкрити його кореспонденцію [11;30].
Питання дефініції «дипломатична пошта» розглядалось у процесі підготовки Віденської конвенції про дипломатичні зносини 1961 року. В першому варіанті Коментаря до статей Конвенції зазначалося, що «дипломатична валіза може бути визначена як вмістилище (мішок чи конверт), який містить дипломатичні документи» (“the diplomatic bag may be defined as a bag (sack or envelope) containing diplomatic documents”). Остаточна редакція Коментаря містила таке визначення: «…дипломатична валіза може бути визначена як вмістилище (мішок, сумка, конверт чи якогось іншого виду пакунок), який містить документи…» (“diplomatic bag may defined as a bag (sack, pouch, envelope or any type of package whatsoever) containing documents…”. У підпункті 2 п.1 ст. 3 проекту також зазначено, що дипломатична пошта «означає місця, які містять офіційну кореспонденцію» (“means the packages, containing official correspondance”).
Загальновідомим, але юридично не закріпленим у міжнародному праві є розуміння дипломатичної пошти як опечатаної сумки чи контейнера, чітко маркованого згідно з вимогами Конвенції як дипломатична пошта. Сумка містить лише службові документи чи предмети службового використання і може супроводжуватися спеціальною особою – дипломатичним кур’єром (його правовий статус розглядається в наступному розділі).
У перекладі з англійської термін «дипломатична пошта» – «bag» у розумінні кореспонденція означає «вмістилище з гнучкого матеріалу, яке відкривається лише зверху; сумка, маленький мішечок» («A receptacle of flexible material open only at the top; pouch, a small sack»).
У розумінні дипломатичної пошти як «pouch» (амер.) – це мішок чи сумка маленьких або середніх розмірів для зберігання чи перевезення речей; мішок із пристроєм для закривання, використовуваний для пересилання поштової кореспонденції першого класу чи дипломатичних депеш» («A sack or satchel of small or moderate size for storing or transporting goods; a bag with a locking device for the transmission of first class mail or diplomatic dispatches»).
Дефініція правової категорії «дипломатична пошта» має принципове значення, як для дипломатичної практики, так і для даного дослідження, саме тому розкриттю цього і суміжних понять нами приділяється особлива увага.
На всі місця, які складають дипломатичну пошту, має бути спеціальний документ. На практиці це виписаний на ім’я особи чи групи осіб, які супроводжують пошту (практично, вся дипломатична пошта поділяється на супроводжувану та несупроводжувану), кур’єрський лист із зазначенням статусу цих осіб і кількості місць, які складають пошту, з печаткою відправника і завізований, у разі потреби, владою цих країн. Пошта, яка не супроводжується, забезпечується супровідним листом, яке може мати назву «атестат», «сертифікат» і т.д. У такому документі вказуються такі вихідні дані: адреса відправника/отримувача; вага валізи і т.д. Цей документ обов’язково прикріплюється до самої валізи (в Іраку, наприклад, деякий час практикували вкладення супровідного документа у спеціальну кишеньку на зовнішній стороні валізи).
Питання регламентації процедурних питань, пов’язаних з дипломатичною поштою, є критичною точкою правовідносин цієї сфери. Пов’язано це насамперед з прогалинами у правовій регламентації здійснення обігу дипломатичної пошти, якими зловживають дипломатичні представництва з метою уникнення митного контролю, перевезення заборонених вантажів та інше.