По-перше, оскільки транспортні засоби дипломатичних агентів забезпечуються спеціальними номерними знаками, то в нинішніх умовах слід згідно з ієрархією дипломатичних агентів забезпечити їх транспортні засоби недоторканністю, тотожною рангу та обсягу повноважень останніх у межах нині існуючих номерних серій транспортних засобів. Наприклад, на поточний момент обслуговуючий та адміністративний персонал користується автотранспортом однакових серій номерних знаків, а обсяг імунітетів у них різний, що викликає додаткові проблеми для співробітників ДАІ держави перебування.
По-друге, пропонується обмежити особисту недоторканність дипломата шляхом дозволу примусового зупинення автомобіля і беззбройного перешкоджання відновленню руху, тобто вживання запобіжних заходів з метою запобігання керування транспортними засобами у стані алкогольного сп’яніння дипломатичними агентами.
По-третє, безкарність породжує правопорушення, цілком вдале формулювання, яке і за змістом, і за суттю відображає ставлення дипломатів до наданих їм імунітетів. Зокрема, в питанні сплати штрафів за порушення правил дорожнього руху. При цьому в силу того, що дипломатичний агент не справляє плати ні за які місцеві (держави перебування) збори, податки тощо, крім тих, які виникають безпосередньо з подій, не пов’язаних зі здійсненням представницьких функцій (податок закладений у ціну продуктів харчування, сфери послуг і т. д), виникає цілком логічне запитання: чому до таких же обов’язкових платежів не віднести грошові штрафи? Часто зловживаючи імунітетами, дипломатичні представники тотально порушують правила дорожнього руху держави перебування. Таким чином вони не лише завдають клопоту місцевій владі, незручностей іншим учасникам дорожнього руху, а й створюють загрозу життю та здоров’ю громадянам приймаючої держави (водіння у стані алкогольного сп’яніння).
Останні рекомендації щодо обмеження окремих видів імунітетів спонукали нас, для переконливості, навести деякі статистичні дані, які доступні у всесвітній мережі Інтернет, стосовно агрументів на користь обмеженню недоторканності дипломатичних агентів. Отже, за період часу з 1994 по 2004 рік у Лондоні дипломатичними представниками іноземних держав було скоєно 122 тяжких злочини. З цієї кількості до кримінальної відповідальності вдалось притягти лише за:
убивство – один випадок (колумбійський дипломатичний агент); жорстоке поводження з дітьми – два випадки (марокканський
дипломатичний агент);
непристойний напад – п'ять випадків (три – дипломатичні агенти
Саудівської Аравії; два – дипломатичні агенти ЮАР); зберігання холодної та вогнепальної зброї – п'ять випадків (два –
дипломатичні агенти Саудівської Аравії; два – ЮАР; один – Лівія);
нанесення тілесних пошкоджень – один випадок (дипломатичний агент
Нігерії); пограбування – один випадок (дипломатичний агент Анголи); підкуп – один випадок (дипломатичний агент Саудівської Аравії); відмивання грошей – один випадок (дипломатичний агент Домініканської Республіки).
Загалом же спроби сучасних дипломатичних служб перейти на нові методи роботи є важливою складовою в загальному процесі їх пристосування до вимог і «нових правил» гри в сучасних міжнародних відносинах. Водночас вони прямо та безпосередньо залежать від активних дій держав, спрямованих на створення якомога сприятливіших умов здійснення дипломатичного представництва.
Метою процесу адаптації є забезпечення відповідності законодавства України зобов'язанням, що випливатимуть з нових норм Віденської конвенції про дипломатичні зносини (Додаткового протоколу до неї), та розвиток національного законодавства у напрямі його зближення із міжнародним. Саме в такий спосіб буде забезпечено високий рівень підготовки в Україні проектів законів та створення потужної правової бази для ефективного міжнародного співробітництва.
На сприяння процесу адаптації спрямовано ряд загальнодержавних програм адаптації законодавства України до законодавства міжнародних спільнот. Наприклад, Законом України від 18 березня 2004 року затверджено Загальнодержавну програму адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу. Цією програмою передбачено, що проекти нормативно-правових актів міністерств та інших центральних органів виконавчої влади, що за предметом правового регулювання належать до сфер, правовідносини в яких регулюються правом Європейського Союзу, піддаються експертизі на відповідність acquis communautaire. У свою чергу acquis communautaire є комплексним поняттям, яке охоплює загальні принципи, доктрини; вторинне законодавство держав, прийняте міжнародними інститутами з метою досягнення цілей установчих договорів і міждержавних нормативних актів (регламенти, директиви, меморандуми і т.д).
Вельми важливою обставиною у приведенні національних засобів імплементації норм міжнародного права виступає порядок визначення шляхів реалізації міжнародних прав і обов’язків у внутрішньодержавному праві. Власне, міжнародна практика йде шляхом самостійного визначення шляхів реалізації своїх зобов’язань державами, тобто в силу принципу суверенної рівності останніх визначення національних засобів імплементації норм міжнародного права належить саме до внутрішньої компетенції держав, звичайно, якщо інше не передбачено в міжнародному договорі (саме таку ж позицію займає і І. Лукашук) [26,28]. До подібного висновку доходить і А. Гавердовський на основі вивчення результатів дослідження Д. Левіна та І. Тункіна [24; 25; 37]. Тобто, самостійно створюючи норми міжнародного права, держави і виконувати їх мають самі.
Враховуючи вищезазначене, в нормі міжнародного права може бути передбачено зобов’язання держави–учасниці угоди прийняти потрібний для імплементації міжнародно-правових норм закон. Внести, за необхідності, потрібні зміни до національного законодавства або принаймні прийняти рішення про створення спеціальних внутрішньодержавних органів чи служб для забезпечення виконання даного договору (зрештою, йдучи шляхом найменшого опору, подібні завдання покладаються на створення ad hoc спеціальних робочих групи в органах (органі) виконавчої влади до юрисдикції яких (якого) і належить предмет укладеної угоди).
З огляду на вищевикладене законодавством України передбачено такі шляхи імплементації, як: гармонізація, уніфікація, адаптація та зближення.
При цьому нормативно-правові акти національного законодавства та міжнародно-правові акти, які стосуються адаптації, гармонізації, зближення, не містять легальних визначень цих термінів. Тому зробимо спробу юридичного аналізу кожного з законододавчо визначених шляхів гармонізації законодавства міжнародного з національним для визначення правильного з них для імплементації доповнень до Віденської конвенції про дипломатичні зносини з-поміж запропонованих нами в нашому монографічному дослідженні норм.
У міжнародному праві здебільшого використовуються поняття «гармонізація», «зближення» та «уніфікація». Немає єдиної думки щодо змісту цих понять і в теорії міжнародного і європейського права.
Немає єдності у поглядах на сутність, значення та наслідки гармонізації національного законодавства і серед українських суб'єктів законотворчого процесу. Зокрема, в посланнях Президента України до Верховної Ради України в одних випадках йдеться про необхідність забезпечення гармонізації національного конкурентного законодавства з європейським і міжнародним, про гармонізацію законодавчої бази України та європейських держав, в інших — про гармонізацію норм національного законодавства із міжнародним законодавством.
Передусім треба зазначити, що поняття «гармонізація» і «уніфікація» не є новими для вітчизняної науки та законодавства. В радянські часи науковці висловлювались про необхідність забезпечення єдності законодавчого регулювання на всій території СРСР. Зокрема, двома шляхами вдосконалення законодавства союзних республік: уніфікація через загальносоюзне законодавче регулювання та гармонізація — узгодження дій республіканського законодавця у напрямі подолання невиправданих відмінностей, що виникають по горизонталі, які можуть створити враження про нерівність становища суб'єктів внутрішньодержавних відносин союзних республік.
Більшість теоретиків розглядає гармонізацію і уніфікацію права і законодавства як способи зближення законодавств, процесу об'єднання і взаємного пристосування національних систем, зокрема Л.Луць [27; 31]. Гармонізація і уніфікація, насправді, процеси взаємопов'язані, але слід звернути увагу на чотири основні позиції науковців щодо них:
1) уніфікація трактується як один з методів гармонізації, який виявляєтьсяв створенні єдиного уніфікованого законодавства, наприклад, у сфері міжнародної торгівлі;
2) гармонізація розглядається як спосіб уніфікації права, на думку Н. Дороніної. Причому уніфікація права в тих сферах суспільних відносин, що регулюються адміністративно-правовим методом.
С.Шахрай розглядає гармонізацію як спосіб міжнародно-договірної уніфікації права, заснований на зобов'язанні держави, при розробці національного законодавства дотримуватися певного напряму (принципу) правового регулювання, сформульованого в міжнародному договорі;
3) відмінність між гармонізацією і уніфікацією є суто теоретичною або лінгвістичною і не має практичного значення;
4) уніфікація і гармонізація є самостійними способами зближення законодавства (Л. Луць).