Процес представництва вирізняється своєю спорідненістю теоретично з законодавством і законодавчою практикою держав та практично зі становленням та розвитком конкретних інститутів держав і, власне, самих міжнародних взаємин. Історичний аспект є важливим для виявлення закономірностей, за якими виникають, функціонують та розвиваються міждержавні відносини. Аналіз їх в історичній ретроспективі дає наукове підґрунтя для прогнозування подальшої еволюції цього інституту. Відтак можна спрогнозувати негативні обставини, які можуть виникнути, і запобігти їм шляхом усунення прогалин у регламентації статусу дипломатичних представництв. Спробуємо максимально детально, посилаючись на історичні відомості, в рамках чинного міжнародного права та, в окремих питаннях, національного, прописати процедури і механізми здійснення прикладної дипломатії з урахуванням існуючих загрозливих для дипломатичного представництва тенденцій у міжнародній політиці.
Інститут дипломатичних привілеїв та імунітетів є одним з найдавніших і загальновизнаних у міжнародному праві. Зародження дипломатичної теорії та практики сягає племінного устрою суспільства. Питання війни та миру між племенами вирішувалися переговорним шляхом. Це мало наслідком вироблення певних звичаїв (як відомо, саме звичаї є одним із джерел міжнародного права). Поступово такі звичаї лягли в основу договорів, які укладалися між державами, які виникали.
У першому тисячолітті до н.е. згідно з давньоіндійськими Законами Ману запобігання війні та встановлення миру залежали від дипломатичного мистецтва послів. Тому той, хто замахувався на життя посла, піддавався смерті. Це свідчить про наявність звичаю особистої недоторканності дипломатів [10]. Тобто, окрім загального розуміння дипломатичної практики, зароджується ще й інститут недоторканності дипломатичних представників.
Стародавній Єгипет. XIV–XIII століття до н.е. відзначалися нескінченними війнами між хетами та Єгиптом, але взаємне виснаження і постійна криза змусили хетського царя піти на примирення. 1278 року до н.е. було укладено мирний договір між фараоном ХІХ династії Рамсесом ІІ та хетським царем Хаттушилем ІІІ. Хаттушилем було надіслано Рамсесу проект договору накреслений на срібній дошці, а для підтвердження достовірності договору на лицьовій стороні кожної з дошок (сторінок) було накладено зображення царя (прототип сучасних печаток), який стояв поряд з богом вітру і блискавки Тешубом. На зворотній стороні містилось зображення цариці в товаристві сонячної богині Арінни.
На знак згоди з умовами договору Рамсес відправив хетському царю Хаттушилю другу срібну дошку з нанесеним на неї текстом мирного договору. Обидва примірники були скріплені державними печатками і підписами (звичай, який широко використовується в міжнародній практиці і є її невід’ємною складовою). Вищезазначений договір зберігся в трьох редакціях (написах) – двох єгипетських, в Канаці і Рамсесії, і одній хетській, відкритій у
Богаз-Кеє. Зберігся як сам текст договору, який складається з трьох частин (вступу, тексту договірних статей та висновку – звернення до богів, клятв і проклять проти його порушника) та опису переговорів, які передували його підписанню.
Фактично між хетами і єгиптянами було укладено дружній оборонний і наступальний союз. Якщо будь-який ворог наступав на володіння Рамсеса, то цар Хетів повинен був забезпечувати йому військову допомогу всіма своїми силами. Договір передбачав підтримку не тільки проти зовнішнього ворога, а й, очевидно, і внутрішнього. Союзники гарантували один одному допомогу на випадок повстань і заколотів у власній державі. Йшлось головним чином про азійські (сирійсько-палестинські) області, в яких не припинялися війни та повстання. Якщо Рамсес «гнівився» на своїх рабів (азійських підданих), коли вони знищать повстання, і підуть заспокоювати тих, то разом з ним повинен піти і цар Хетів.
Спеціальною статтею передбачалася взаємна видача політичних перебіжчиків знатного і не знатного походження (це, до речі, цілком точно відображає і сучасні аспекти міжнародної співпраці). Коли хто-небудь втікав з Єгипту до країни Хетів, то цар Хетів повинен був його повернути до країни Рамсеса, а не затримувати в своїй. Разом з перебіжчиками поверталось також і все належне їм майно, слуги, дружина та діти. В разі втечі з єгипетської землі однієї, двох чи більше осіб на землю Хетів, їх обов’язково повертали в землю Ремсеса. Страчувати втікачів було заборонено, власне, як і карати їх через ушкодження окремих частин тіла.
У свідки правильності й точності виконання договорів прикликались боги з обох сторін, все написане на срібній дошці, тисяча богів і богинь країни Хетів зобов’язувались виконувати стосовно богів і богинь Єгипту.
Дипломатичне листування та обмін посольствами тривав і після укладення цього «прекрасного договору». Обмін листами здійснювали і царі, і цариці. Договір Рамсеса – Хаттушиля відображає характерну рису державного устрою Стародавнього Сходу – повне ототожнення держави з особою носія верховної влади. Всі переговори велись виключно від імені царя. Окремі статті договору стосуються зобов’язання взаємного нанесення і відбиття нападів. Ця допомога передбачалась навіть у вигляді обумовленої сторонами взаємної інтервенції для подавлення внутрішніх повстань. Таким чином, єгипетсько-хетський договір, понад трьохтисячолітньої давнини, деякою мірою став прототипом пізніших міжнародних угод.
Для історії дипломатії цей договір має велике значення: по-перше, як найдавніша з відомих пам’яток міжнародного права; по-друге, як зразковий документ (за своєю формою він став таким для договорів царств Стародавнього Сходу, Стародавніх Греції і Риму, як раннього, так пізнього періодів їх існування). Зокрема, Стародавніми Грецією та Римом було перейнято давньосхідну договірну практику.
Стародавня Греція. В ході свого історичного розвитку Стародавня Греція (Еллада), змінила кілька суспільних устроїв.
У гомерівський період (ХІІ–VIII ст. до н.е.) існували два суспільних лади – рабовласницький та родовий.
Класичний період (VIII–IV ст. до н.е.) характеризується утворенням містдержав, грецькою – «полісів». Важливу роль у різних формах міжнародних зв’язків Еллади відігравали жерці. Жерці вдавалися до маніпуляцій державним управлінням за допомогою «священних воєн». Проти всіх, хто завдавав який-небудь збиток святилищу Аполона[1] жерцями оголошувалась священна війна, в якій повинні були брати участь всі члени амфіктіоній[2], пов’язані присягою. Згідно з текстом цієї присяги особи зобов’язувались не руйнувати жодного місця, яке належить амфіктіонії, «не відводити води, ані під час миру, ані під час війни; спільними силами виступати проти всякого порушника присяги, спустошувати його місто; караючи всіма можливими засобами того, хто насмілився порушити надбання бога рукою чи ногою».
Усі політичні договори, прямо чи опосередковано, затверджувалися дельфійськими жерцями. Сила жерців полягала не лише в їхньому духовному, а й у матеріальному впливі. Дельфи володіли величезними капіталами, сформованими із внесків міст, прибутків паломників, храмових ярмарків, і зі всіх спірних питань міжнародного права сторони звертались саме в Дельфи. Це пояснює потужну боротьбу, яка точилася між грецькими державами за вплив і голоси Дельфійських амфіктоній (утворення для управління релігійними храмами) в V–IV ст. до н.е.
У Стародавній Греції послом могли призначити і актора, чергове таке призначення стосувалося відомого оратора Есхіла. Він представляв афінську державу у македонського царя Філіпа ІІ. Обрання акторів для виконання представницьких функцій зумовлювалося великим значенням, яке в античні часи мали красномовство і декламація, а, як відомо, акторське мистецтво неодмінно надавало додаткової переконливості словам делегата.
Кількість членів посольства в грецьких державах не встановлювалась законом, а визначалась залежно від конкретного випадку. Між послами діяв принцип рівноправності, хоча з часом, коли головного посла (архістарійшину – голову посольської колегії) стали обирати, принцип було порушено. До послів приставляли штат прислуги і на утримання перших виділялися гроші, які іменувалися «дорожніми». При відправленні послам надавались рекомендаційні листи (симбола) проксенам міста, в яке і направлялось посольство (прототип сучасних вірчих грамот). Мета посольства визначалась інструкціями, які складалася з двох складених разом листів (дипломів) і вручалися послам старійшинами, мабуть, саме це й зумовило походження терміна «дипломатія».
Інструкції слугували основним документом для послів. Саме в них зазначалися мета посольства, попри те, що вона не мала імперативного характеру і не була абсолютною, в межах цих інструкцій посли користувалися деякою свободою і могли проявляти власну ініціативу. Посли, які прибували на місце свого призначення, самі чи разом з проксеном[3] направлялись до посадової особи даного міста, до компетенції якого належали справи дипломатичні (аналог сучасної зустрічі для знайомства та передачі вірчої грамоти дипломатичним представником уповноваженій особі), передавали йому свої грамоти в обмін на певні вказівки та поради. В стислі терміни після реєстрації (в Афінах зазвичай через п’ять днів) посли виступали в Сенаті чи Народних зборах з поясненнями мети свого прибуття. Після цього розпочиналися публічні дебати і справа передавалася на розгляд спеціальної комісії.
До іноземних послів ставилися з повагою, забезпечували їм високий прийом, пропонували подарунки тощо (що можна розцінити як своєрідний прояв дипломатичних привілеїв). Після повернення на батьківщину члени посольства віддавали звіт про результати своєї місії до Народних зборів. У разі схвалення цих звітів послам присвоювалися почесні нагороди, найвищою з яких був лавровий вінок із запрошенням на обід наступного дня в Британії, особливій будівлі біля Акрополя[4], де обідали почесні гості держави. Кожному громадянинові надавалось право при звіті посла висловлювати свою думку і навіть виступати проти нього зі звинуваченнями. Одним з головних обов’язків послів Греції, як і взагалі античних держав, було укладення союзу та підписання угод з іншими державами. Укладення договору і ведення дипломатичних перемовин в Елладі супроводжувалися суворою процедурою: неодмінним скріпленням присягою; у свідки прикликались надзвичайні сили, для освячення підписаного договору; присяга складалася обома сторонами в присутності магістратів міста, в якому підписувалась угода; до присяги приєднувалось ще й прокляття, яке насилалось на порушника угоди. Спори та неузгодженості, які виникали при порушенні договору, передавалися на розгляд третейської комісії (відомо, що у IV ст. до н.е. було здійснено 110 звернень до відповідної інстанції) [40]. Третейська комісія покладала на винного виплату грошової пені, яка вносилась до «казни» якого-небудь божества – Аполона Дельфійського, Зевса Олімпійського і т.д. За непідкорення волі третейського суду проти цілих міст могли застосовувалися примусові заходи.