Отже, уніфікацію і гармонізацію потрібно розглядати саме як самостійні способи зближення законодавства, оскільки можна виділити такі ознаки. Поперше, відмінність прглядається з етимологічного значення цих слів. Слово «гармонізація» походить від грецького harmonia та означає «співзвучність, злагода», що відповідає етичним законам узгодженості частин у розчленованому цілому. Необхідною умовою досягнення гармонії є наявність єдності між об`єктами, що гармонізуються. А поняття «уніфікації» походить від лат. unio facere — «робити єдиним» і означає «приведення до одноманітності, зведення чого-небудь до єдиної форми, системи, єдиних нормативів», «приведення до однаковості (подібності)».
По-друге, гармонізація і уніфікація розрізняються за юридичною формою вирішення поставлених перед ними завдань.Так, уніфіковані норми фіксуються в юридично обов'язковій формі договорів, положення яких підлягають у незміненому варіанті включенню в національну правову систему.
По-третє, гармонізація і уніфікація різняться своїми результатами.
Результатом гармонізації є усунення суперечностей та формування мінімальних правових стандартів через утвердження спільних правових принципів. Результатом же уніфікації є запровадження в національні правові системи однакових (уподібнених) юридичних норм.
По-четверте, основним засобом уніфікації є міжнародні договори, в яких формулюються приписи, що підлягають у незміненому варіанті включенню до національних правових систем. У свою чергу міжнародний договір при гармонізації зобов`язує держави створити відповідні норми, що відповідали б загальним положенням договору, а правова уніфікація за своїм предметом може бути матеріальною (охоплює способи однакового регулювання прав і обов'язків) і процесуальною (введення єдиних процедурних правил); за метою і обсягом — може охоплювати прикордонні держави, держави одного регіону або бути універсальною (тобто охоплювати всі або більшість держав світової спільноти). Крім того, якщо гармонізація впливає на окремі норми та сфери, то уніфікація має вплив не стільки на окремі норми, скільки на правову систему взагалі.
Треба зазначити, що гармонізацію і уніфікацію треба розглядати саме як способи, а не етапи чи стадії зближення. Оскільки етапи (стадії) — це частини одного загального процесу, що розділені у часі, мають окрему мету, спеціальні завдання. Уніфікація і гармонізація ж можуть відбуватися одночасно і мають одну мету – узгодження, приведення до спільного знаменника блоків законодавства кількох країн. Крім того, необов'язковим є застосування обох способів у тих випадках, коли відсутня потреба в уніфікації, може застосовуватися лише гармонізація.
Отже, з вищезазначеного випливає, що уніфікація — це процес створення або запровадження в національні правові системи однакових юридичних норм з метою їх повного зближення; а гармонізація — це процес узгодження національних законодавств шляхом розробки загальних правових принципів, створення основ законодавства, що діють через акти національного законодавства інших держав за їх розсудом. Якщо гармонізація національних норм права не може забезпечити рівень правовідносин, що відповідає вимогам єдиного ринку, застосовується метод правового зближення шляхом створення єдиного європейського права. У цьому разі уніфікація законодавчих положень здійснюється у формі первинного і вторинного європейського права, як правило, у формі постанов.
З огляду на викладене не можна погодитися з тим, що в Україні ми маємо справу з процесом гармонізації, який має такі складові, як:
– імплементація — введення у правовий акт українського законодавства в незміненому вигляді положень норм міжнародного права;
– апроксимація — максимальне зближення положень українського законодавства і відповідних положень директив міжнародного законодавства;
– адаптація — пристосування національного законодавства до європейського із застосуванням національних правових і лінгвістичних елементів правотворчості з урахуванням національних можливостей.
При цьому результатом процесу гармонізації законодавства України і норм міжнародного права повинна бути уніфікація української і міжнародної юридичної термінології, часткове оновлення, доповнення і зміна або введення нових норм у законодавство України.
Але не можна не погодитися з думкою окремих науковців про те, що гармонізація законодавства припускає передусім наявність об'єктивних умов зближення відносин у тій або іншій сферах. Право лише або створює стимул, або оформляє вже наявні умови. Гармонізація не обмежується лише прийомами юридичної техніки, вона зачіпає і проблеми духу законів та їх зміст [39]. Таким чином, зближення правових матерій полягає в подоланні правових відмінностей у національних законодавствах, виробленні загальних напрямів їх розвитку, розробці загальних правових рішень.
Щодо практичних моментів імплементації, то згідно зі ст. 75 Конституції України єдиним органом законодавчої влади в Україні є парламент – Верховна Рада України, а відповідно законодавчий процес покладений саме на парламент. Отже, саме до компетенції Верховної Ради України віднесено підготовку та прийняття законопроектів, які вносяться на розгляд законодавчого органу суб’єктами законодавчої ініціативи (їх коло визначено у ст. 93 Коституції України). На Верховну Раду покладено і ратифікацію міжнародних угод.
Як правило, перехідні та прикінцеві положення прийнятого закону містять вказівки центральним органам виконавчої влади щодо проведення додаткових заходів по гармонізації (уніфікації) чинних підзаконних нормативних актів до прийнятого закону або щодо підготовки пропозицій по внесенню змін до чинних законодавчих актів для гармонізації (уніфікції) національного законодавства.
Як висновки до розділу дозволимо собі запропонувати такий порядок імплементації запропонованих у нашому монографічному дослідженні поправок до Віденської конвенції про дипломатичні зносини:
– приведення у відповідність до взятих міжнародно-правових зобов’язань правових актів національного законодавства;
– приведення у відповідність юридичної практики процесуального характеру (адміністративної та судової);
– створення нових чи покладення додаткових обов’язків на органи державної влади, зокрема в сфері зовнішніх зносин, для контролю за дотриманням при реалізації міжнародних зобов’язань і запобігання їх порушенням;
– здійснення послідовної та чіткої державної політики згідно з її міжнародно-правовими зобов’язаннями.
Протягом останніх десятиріч ми були свідками як кількісного, так і якісного розширення завдань, які ставилися перед дипломатами. І якщо ще у XVIII– XIX століттях функції дипломатії мали переважно «придворний» характер, то з кінця ХХ століття, за умов стрімкого зростання контактів на рівні урядів, міст, компаній, громад, дипломат щодня долучається до комерційної, культурної та інших сфер суспільного життя, а на такому широкому полі діяльності він повинен бути забезпечений максимально сприятливими умовами для ефективного здійснення своєї професійної діяльності.
Проблема забезпечення поваги правового статусу дипломатичного представництва і його персоналу залишається актуальною. Основним аргументом проти розширення кола імунітетів слугує зловживання ними, порушення представниками акредитуючої держави власних зобов’язань щодо держави перебування.
Спроби окремих країн перейти на нові методи роботи та імплементувати законодавчі зміни до національних нормативних актів, сигналізують про гостру потребу юридичного «оновлення» базової Конвенції про дипломатичні зносини – Віденської конвенції 1961 року.
Втретє за періодизацію інститут дипломатичного представництва переживає докорінні та водночас загрозливі трансформації. На зміну класичним двостороннім чи багатостороннім відносинам держав при залученні дипломатичних представництв на перший план виходить багатостороння дипломатія, здебільшого урядового характеру. Зокрема, це проявляється у створенні різноманітних комісій, експертних груп тощо, прийняття рішень якими взагалі нагадує роботу законодавчих зборів.
Державні відомства (оборони, транспорту, енергетики, торгівлі, науки, освіти і т.д.), самостійно створюють ряд різноманітних рівнів формування зовнішньополітичного курсу своїх держав, у такий спосіб породжуючи нові, абсолютно не властиві їм форми дипломатії. «Новоспечені» дипломатичні агенти в особі міністрів та очільників ключових державних відомств, кооперуючись у проведенні перемовин щодо економічних, правоохоронних, культурних і т. д. проблем, поступово створюють власні «клуби за інтересами».
Такий хід справ змушує іноземних послів чи інших уповноважених співробітників дипломатичного представницва обговорювати різноманітні проблеми вищезазначеного характеру безпосередньо у відомствах, департаментах і т.д. країни перебування в обхід власного міністерства закордонних справ [43].
Як стверджує Т. Зонова, хід подій, у якому обговорення та аналіз внутрішньодержавних справ вимушено проводиться дипломатами далеко не у вузькому колі фахових осіб – громадян акредитуючої держави, спонукає зацікавлені департаменти та агентства до відкриття власних представництв у іноземних столицях з метою просування своїх власних вузьковідомчих інтересів. У зв’язку з тим, що останні наділені великим впливом у вищих ешелонах влади, то з легкістю одержують дозвіл на відкриття своїх офісів у приміщеннях представництва. Персонал таких агентств чи департаментів наділяють всіма законодавчо визначеними привілеями та імунітетами, які приймаючі держави традиційно надавали лише акредитованим дипломатам.
Вищеокреслена негативна новозміна в дипломатичній службі чітко простежується в інтеграційних процесах, коли міністри різноманітних відомств Європейського Союзу надають одне одному взаємну допомогу у спільному протистоянні натискам міністрів фінансів. Представники інтергаційних об’єднань та професійні дипломати, створюючи власну мережу міжнародних контактів, ведуть власні переговори, самостійно одержують і передають інформацію.