Пояснюється це тим, що політична, а точніше, геополітична, ситуація постійно загострюється, стираючи існуючі століттями кордони між інтернаціональними, національними та субнаціональними політичними полями. «Citizen diplomacy» – буквально «громадянська дипломатія» нова форма міжнародної діяльності, яка вповноважує неурядові організації, групи та окремих осіб, оминаючи державний апарат, самостійно виходити на міжнародну арену, «відкрито» ігноруючи професійних дипломатів.
Відповідна трансформація державного суверенітету спонукала Дж.Розенау презентувати власне бачення сучасної політики як «двох світів» – світу, де панують суверенні держави, і світу, де є багато інших центрів влади. Обидва розвиваються паралельно і взаємодіють між собою [35]. Тобто пересікання неофіційної дипломатії з дипломатією офіційною фактично нейтралізує вплив та вагу останньої, перетворюючи її примітивно на набір взаємовідносин, які встановлюються між державними та недержавними суб’єктами міжнародного права.
Хоча з правил є винятки, і до такого своєрідного «винятку» можна віднести організацію ведення дипломатії США. Саме в Сполучених Штатах не неурядові чи інші колективні формування непрофесійних дипломатів ведуть паралельну зовнішню політику з дипломатичними представництвами, а цілком легальні та офіційні структури. Можливо, це продиктовано прагненнями США зберегти власний вплив на Західну Європу, який Америка втілює як за допомогою двосторонніх відносин з європейськими країнами, так і за допомогою міжнародних організацій. Останні традиційно залишаються під впливом США, особливо через спеціалізовані структури ООН, включно з Міжнародним валютним фондом та Міжнародним банком [12].
Державний департамент США, зовнішньополітичне відомство країни, у своїй діяльності протистоїть з не менш державними суперниками: адміністрацією Білого дому, Міністерством оборони, Національною радою безпеки, Центральним розвідувальним управлінням і Конгресом. Усі ці відомства є активними гравцями у напрацюванні зовнішньополітичного курсу.
Наприклад, у Федеративній Республіці Німеччина ускладнення в роботі над зовнішньополітичним курсом країни виникають між Міністерством закордонних справ та відомством федерального канцлера Німеччини. Бюро бундесканцлера у своєму складі має управління із зовнішньої політики та політики безпеки, його основним завданням є забезпечення зовнішньополітичної діяльності федерального канцлера. Підсилює протистояння те, що в коаліційних урядах пости федерального канцлера та міністра закордонних справ обіймають представники різних партій, а це в свою чергу в більшості випадків пожвавлює суперечності, бо погляди різних партій у питаннях зовнішньої політики ФРН теж можуть різнитись.
Зовнішньополітичне відомство іншої європейської держави – Франції включене до процесу координації зовнішньополітичного курсу держави з деякими іншими державними структурами: Бюро генерального секретаря з питань оборони з широким представництвом усіх міністрів, які мають стосунок до питань безпеки та оборони; Міжміністерський комітет з експорту військового оснащення; Міжміністерський комітет з європейського економічного співробітництва; Міжміністерська комісія з європейської співпраці. Представники МЗС Франції беруть участь у роботі цих структур, спільно напрацьовуючи рішення, віддаючи провідну роль у цьому процесі апарату прем’єр-міністра, а вирішальне слово залишається за президентом країни [16;17].
Іноземні фахівці констатують, що «проведення конференцій за відсутності кваліфікованого менеджменту неможливе. Тут потрібна участь професійних дипломатів. У крайньому разі ті, хто здійснює цю підготовку, самотужки повинні освоювати мистецтво дипломатії» [34]. Нерідко повноважні представники держав, які не є членами дипломатичного корпусу, не надають державним органам цінної інфомації і не проводять консультацій з їх чиновниками. Вони, як правило, не запитують навіть думки посла, який представляє державу в країні проведення багатосторонньої зустрічі. Такий представник глибоко не обізнаний з масштабами національних інтересів, політичного курсу, з огляду на які йому потрібно діяти на форумі.
Ускладнення у роботі пофесійних (кар’єрних) дипломатів пов’язані з необхідністю ведення ними переговорів щодо вузькоспеціальних проблем (наприклад, технічних) для яких знань, одержаних у класичних школах спеціалізованих навчальних закладів, не достатньо. Тому зовнішньополітичні відомства Німеччини та США запрошуть на роботу фінансистів, психологів, лікарів тощо.
У рамках самостійного захисту свого статусу, а в окремих питаннях і в урівнянні його з конкурентами-переговорниками непрофесійними дипломатами слід переглянути й удосконалити освітню базу навчальних закладів з підготовки викокваліфікованих дипломатів.
Політизація дипломатії також дискредитує престиж та вплив професії.
Наприклад, у США одним із найкоротших шляхів просування на пост посла є Рада національної безпеки, при призначенні вищих послів вирішальним є голос Білого дому. Проте дипломат, який не належить до жодної партії, може одержати високу посаду. Система призначення в цій державі просто блокує доступ чиновників зовнішньополітичного відомства до ряду постів [17]. Фактично у Конгресі питаннями затвердження кандидатур кар’єрних дипломатів на посади послів займається помічник генерального секретаря з питань співпраці з Конгресом. Непоодинокі випадки, коли помічники, побоюючись непогодження запропонованої ними кандидатури, а відповідно і негативних відгуків на власну адресу, переконують держсекретаря в тому, що непідходяща для них кандидатура суперечить інтересам одного з відділів, при цьому законодавці добре знають про таку гру.
Т. Зонова пише, що до 1980 року в США, вступаючи на дипломатичну службу у 23 роки, особа могла розраховувати на 42 роки кар’єрного росту аж до виходу на пенсію. В 1980 році для старших дипломатів були встановлені вікові обмеження, потім було скасовано «обмеження продовження кар’єри» високопрофесійних і досвідчених дипломатів, яким не вдалося добитися підвищення в ранзі. В умовах зростаючої конкуренції фактичний термін кар’єри скоротився до 25 років, і в період з 1995 по 1997 рік з департаменту пішло 458 старших дипломатів. «Гнила система» продиктувала свого часу американському президентові Клінтону такі (суто політичні) призначення: найближча його прибічниця П.Гарріман – посол у Франції; Л.Лоренс, який підтримав зазначеного президента під час виборчої кампанії, – посол у Швейцарії [17].
Водночас італійське законодавство забороняє призначати послами осіб не з числа кар’єрних дипломатів (станом на 1998 рік в Італії їх налічувалось 22, а у Франції – взагалі лише семеро, обидві держави здебільшого задовольняються у реалізації свого зовнішньополітичного курсу діяльністю посланників), а й попри цю літеру закону свого часу експрем’єр-міністр Республіки Італія – Сільвіо Берлусконі, зайнявши свою посаду, висловлював наміри поповнити посольські ряди представниками фінансово-бізнесових кіл.
Спільною проблемою для світової дипломатії є те, що молоді дипломати ряду держав (у тому числі пострадянських) поспішають залишити професійну кар’єру заради роботи у престижних та впливових організаціях. Для прикладу, в США у період з 1994 по 1997 рік щорічні втрати у дипломатах становили близько 20 відсотків. Головною причиною цього стала проблема подальшої трудової діяльності професійних дипломатів після їх виходу у відставку. Т. Зонова провела дослідження цього питання. Згідно з даними спеціальних досліджень американські молоді дипломати відчувають подавленість на професійній службі у зв’язку з повільним просуванням по ній порівняно з кар’єрою осіб, задіяних у приватному секторі.
Однією з характерних особливостей позитивного характеру стала формальна відкритість добору та призначення дипломатичних кадрів. Зокрема, це проявляється у публічному оголошенні (у спеціальних друкованих виданнях зовнішньополітичних відомств, на інтернетівських вебсайтах тощо) вакантних посад, вимог до кандидатів, умов прийому на роботу тощо.
Як зазначалося, за всю історію становлення інституту дипломатичного представництва призначення голів представництв та їх персоналу відбувалося таємно. Століттями зберігалася традиція ретельного добору кандидатів з кола найдовіреніших осіб, які, крім того, мали прекрасні характеристики у високопоставлених осіб, глибинні різногалузеві знання та не скомпрометували себе будь-якими діями, які мали б ознаки шпигунських ігор. На даний час, наприклад у Франції, існує спеціалізоване щорічне видання
«Транс-паранс», яке містить інформацію про відкриті вакансії Ке д’Орсе
(Міністерства закордонних справ Республіки Франція). У Російській Федерації перелік закордонних вакансій (за винятком посад послів, посланників та повірених у справах) розсилається по підрозділах міністерства. Умови самого конкурсу на заміщення вакантної посади публікуються в журналі «Міжнародне життя».
Міністерство закордонних справ України відомості щодо вакантних посад, вимоги до кандидатів та умови проведення відбору розміщує на офіційному веб-сайті відомства [43].
Нормативно-правові акти:
1. Конституція України. – К., 1996.
2. Регламент Верховної Ради України // Відомості Верховної Ради України. – 2006. – № 23, № 24–25. – Ст.202.
3. Віденська Конвенція про дипломатичні зносини 18 квітня 1961 р. // УРСР у міжнародних відносинах: міжнародні договори, конвенції, угоди та інші акти, учасником яких є Україна. – К., 1966.