Про мету свого прибуття іноземні місії повідомляли римському імператорові латиною чи через перекладача. Магістрат, як правило квестор, робив доповідь Сенату. Рішення Сенату або оголошувалося делегатами (безпосередньо в самому залі чи у вестибулі), або доводилось до їх відома через магістрата. Поряд з легаціями іноземних держав у Рим приїздило чимало посольств провінційних міст (муніципій), різноманітних корпорацій і союзів.
Конфлікти, які виникали між громадами та полісами, вирішувалися з допомогою спеціальних уповноважених осіб чи послів. У гомерівський Греції вони називалися вісниками (керюкос і ангелос), у класичній Греції – старійшинами (пресбейс).
Термін «старійшини», очевидно, походить від того, що в Афінах, Спарті,
Коринфі і т.д. посли обирались Народними зборами з-поміж осіб не молодше 50 років і, як правило, із заможних громадян, які користувались авторитетом, мали проксенів в інших містах, були стриманими, поміркованими та красномовними. Найчастіше посольські доручення давались архонтам даного міста, особливо архонту-полемарху (воєначальнику).
Арабський світ. Дипломатичні зв’язки Арабського халіфату поширювалися від Китаю і до крайнього заходу. Дамаск – резиденція Омейядів, була однією з найвеличніших, у тому числі й у політичному сенсі, столиць світу. Своїми культурою і методами управління, а також прийомами зовнішніх зносин держава Омейядів перебувала під значним впливом традицій Візантії в частині сасанідського Ірану.
Після розпаду великого халіфату Омейядів перше місце серед арабських держав зайняв багдадський халіфат Аббасидів. При дворі Аббасидів переважали іранські традиції. у складній системі деспотичного і бюрократичного управління аббасидського халіфату керівництво зовнішніми справами займало одне з найважливіших місць. Серед семи галузей управління, чи «диванів», які були у віданні великого візиря, найпомітнішу роль відігравав «диван-ар-рисалет» – міністерство закордонних справ. У ньому виробилися певні форми документообігу та церемоніалу.
Політичні трактати і мемуари ХІ ст. містять характеристику прийомів аббасидської дипломатії, оскільки її традиції були надзвичайно популярні на Сході. «В мемуарах Абу-л-фазля Бей-Хакі, який був наближений до посольської справи, подають опис посольства: в якості послів направляються дві особи – одна належить до придворної знаті, друга обирається з-поміж вчених мулл, посли супроводжуються двома листами (які, в тому числі, містять деякі інструкції послу), один з них адресувався главі держави, до якої направлялось посольство і розпочинався цитатою з Корану. Цей лист містив чітку вказівку на титул глав обох держав, надавав рекомендації послам, встановлююючи межі їх повноважень. Заключне положення мало рекомендаційний характер: «не затримувати послів і скоріше відправляти їх назад». Другий лист адресувався першому послу і розпочинався словами: «О, наш брат і наш довірений!». Згідно з зазначеними інструкціями посол повинен був передати подарунки і привітання главі держави перебування. Частина подарунків роздавалася після прибуття посла до іноземного двору, друга частина – лише в тому випадку, якщо його місія завершувалась успіхом (можна зробити припущення, що успіхом, очевидно, вважалось підписання потрібних урядові, що направляв посольство, угод з урядом приймаючої держави). Питання роздачі презентів було ретельно спланованим, адже послу навіть надавався список подарунків, серед яких особливо часто фігурували дорогоцінні тканини та посуд. Штат спеціальних чиновників відав видачею і перевезенням подарунків.
Перелік посольських інструкцій продовжувався веденням переговорів щодо договорів, при чому, очевидно, що надавався вже готовий текст цього документа (юридичною мовою «риба договору»), в якому нічого не можна було змінювати. За незгоди іноземної держави підписати угоду посол уповноважувався на подальше ведення переговорів і повинен був інформувати свою державу про їх перебіг. В разі укладення договору посол повинен вимагати його клятвенного скріплення главою іноземної держави, його синами і наближеними особами.
Трактат Сіасет-Наме Нізам-уль-мульк (ХІ ст.) містить цілу главу, присвячену посольській справі(!), відомості з якої доповнюють уявлення про стан розвитку інституту дипломатичного представництва на Сході. Згідно з трактатом після прибуття послів за кордон обов’язково направлялись гінці з повідомленням про те, скільки їх і скільки людей разом з ними їде людей; посли неодмінно супроводжувались (охоронялись); їх не слід було ображати, навіть якщо вони – представники ворожої держави, адже в Корані сказано: «На посланцеві лише один обов'язок – вірна передача», а ще їх безплатно забезпечували крівлею та їжею.
Нізам-уль-Мульк зафіксував, що, направляючи послів одне до одного, глави держав, мали на меті не тільки явні, а й таємні цілі, як-то відомості щодо стану доріг, проходів, рік, ровів, чи може пройти військо, де є фураж, чи заможно живе народ і т.д. (явне підтвердження виконання дипломатичними представництвами шпигунських функцій).
З зазначеного можна зробити висновок, що традиції візантійської дипломатії і особливо традиції наближеної до неї за своїми ключовими прийомами дипломатії сасанідського Ірану, успішно поєднуючись на перехресті цивілізацій, поширювали свій вплив і на Схід. Європейські історичні джерела містять інформацію про те, що між західними країнами і Кордовським халіфатом встановлювались численні зв’язки для того, щоб шляхом сутичок і перемовин під час хрестових походів східні впливи проникали і на відсталий, на переконання халіфату, менш культурний Захід. Історичні джерела Сходу, широковідомі за розповідями франкських істориків зносини Карла Великого з Харун-ар-Рашидом, напевно, не згадують про такі посольства і навіть не знають про цю державу, розглядачи європейську частину світу дещо монолітно. Проте саме зі Сходу до Франкської держави нерідко приїздили купці, особливо євреї, привозячи з собою рідкісні товари. Одного разу був привезений слон, який викликав таку сенсацію, що франкські літописи відмітили навіть рік його смерті. Але чи можна торговельні відносини називати дипломатичним представництвом?
Міжнародне право встановило, що дипломатичне представництво виникає в результаті взаємної згоди сторін. Тобто вищеописані візити східних купців дали достатньо підстав для легенди про посольства халіфату і для подальшого налагодження дипломатичних відносин.
Феодальна епоха. Феодальний період вирізняється своєю анархічністю. Самі феодали, будучи ще досить слабкими, потребували потужних централізованих органів класового примусу для того, щоб завершити підкорення селян і безкарно посилювати свою експлуатацію. Саме тому з Х–ХІ століть містами підтримуються будь-які прагнення до централізації. В міру зростання виробничих сил і економічних зв’язків, в міру розвитку класової боротьби феодальне суспільство набуло рис великих політичних об'єднань. Дрібні війни і авантюри перетворилися на потужні рухи, які захоплюють різні стани громадян у ряді держав.
Кінець ХІ століття подарував папській дипломатії головний інструмент для маніпуляцій та зосередження якомога більшого впливу в своїх руках, що почався з Заходу на Схід – хрестові походи. Останні направлялись інтересами дуже різних груп західноєвропейського феодального суспільства. На Схід прагнули рицарі, які шукали нових земель для захоплення, нових кріпосних для експлуатації і прагнули пограбувань. Саме в хрестових походах папство побачило зручний момент для підвищення свого авторитету, підкорення своєму впливу Сходу і збагачення. Тому папство розпочало ревно сповідувати хрестові походи, чим справлявся водночас і релігійний, і світський вплив як на міжнародні відносини, так і на світову дипломатію.
Велике значення для розвитку дипломатичної діяльності мало правління папи – Лева Х (1513–1521 роки). Цей папа, Медичі за походженням, був добре знайомий з членами постійних дипломатичних представництв Флоренції, на своїй батьківщині. На зібранні кардиналів у серпні 1513 року ним було покладено початок постійній папській нунціатурі, призначенням постійних представників (нунціїв) в Німеччину, Францію, Англію.
Важливим з практичного погляду є запровадження у феодальну епоху принципу регіонального поділу дипломатичних відносин між державами:
Європа, Близький та Далекий Схід, Африка і т.д.
У ХІІІ столітті при монархічних дворах в Іспанії, Франції, Англії вже з’являються секретарі, які вели не лише справи внутрішні, а й зовнішні (і тільки наприкінці ХVIII ст. виникають спеціальні статс-секретарі з іноземних справ і формуються спеціальні дипломатичні відомства й інститути).
Важливий вплив на розвиток інституту дипломатичного представництва справив король Франції Людовік ХІ. Саме цю особу нерідко іменують родоначальником дипломатичного мистецтва, адже ні один глава держави до Людовіка ХІ не дозволяв собі зухвальства зверхнього ставлення до рицарської військової слави. Він не любив воєн, оскільки був наділений поміркованістю, яка змушувала його робити посилання на майбутнє і, в разі невдалого бою, остерігатися втратити всі плоди довголітніх зусиль. У боротьбі зі своїми численними ворогами він в міру можливості намагався уникати лобового зіткнення, будучи глибоко переконаним, що хитрість краща за силу. Основною рисою короля була його схильність до інтриг, за свідченнями його історіографа Людовік ХІ день і ніч відточував всі нові задуми. Сварити своїх ворогів, створювати їм тисячу перепон і не очікувано виступати третейським суддею-миротворцем між ними, саме так король полюбляв досягати перемир’я чи миру в потрібний йому момент. Ще цікавіше як король поводився зі своїми дипломатами. Він удавав, що дає їм повну свободу при веденні перемовин, просив радитися з ним, лише тримати його в курсі всього, що здійснювалось послами. Особливо наполегливим Людовік виявився у проханні надання йому докладної інформації щодо обставин, які стануть на заваді «представництву» і вповноважував своїх дипломатів діяти так, як їм видається потрібним, в реальності керуючи їх кожним кроком. Король категорично виступає проти ведення переговорів на великих зібраннях, радячи підкуповувати слуг своїх ворогів та вважає дарунком неба мистецтво досягти успіхів у цій справі. Ця порада була найкраще засвоєна головним дипломатом короля – Комміном.