Для Франції правління Людовіка ХІ виявилося визначним у сенсі об’єднання країни і справило великий вплив на розвиток європейської дипломатії. За його правління було значно розширено кількість дипломатичних місій, які направлялись у різні країни, продовжено час виконання їх представницьких функцій.
Разом із встановленням олігархічної влади в ранніх середньовічних державах самі процедури зносин між ними та процес ведення переговорів зазнають суттєвих змін: дипломатичні місії направляються від однієї особи персонально до іншої, наприклад, від одного короля до іншого. Рабовласницький лад робить визначний внесок у формування інституту привілеїв та імунітетів послів, в основу якого було покладено їх особисту недоторканність.
Починаючи з XV століття, дипломатія вже починає набувати більш професійного характеру. У 1446 році міланський герцог Сфорца призначає Нікодемо де Понтремолі своїм постійним представником при дворі флорентійського герцога Козімо Медичі, і це посольство безперервно тут перебувало аж двадцять років.
У 1455 році міланський посланець з’являється при неаполітанському дворі. А в 1463 році за ініціативою герцога Сфорца, до Франції було направлено постійне посольство. Першим постійним представником за межами Італії став Амбродже Малетта (що підтверджено не одним історичним документом).
Середньовічна Італія. Батьківщиною сучасної дипломатії, на думку більшості дослідників, є саме Італія. І незважаючи на те, що в Італії раніше, ніж в інших країнах Європи, почали розвиватися міста і складатись капіталістичні відносини, ця держава залишалася роздробленою. Міста Північної і частково Середньої Італії підкорили собі довколишні території і стали містами-державами. Вони відігравали важливу роль в економічному житті Європи. Серед таких міст були: Венеція, Генуя, Мілан, Флоренція.
У Венеції ХІІІ століття діяльність закордонних представників республіки детально регламентувалась шляхом видання ряду постанов, наскільки це можна судити з історичних джерел, які збереглися до наших днів. Після повернення посли повинні були передавати державі отримані ними подарунки, а на продовження традицій Стародавнього Риму, після повернення, посол повинен був надати звіт про здійснені ним витрати. У день повернення до Венеції посол повинен був піти до державної канцелярії і занести повідомлення про своє прибуття до особливого реєстру. До речі, винагорода за представницьку діяльність була надзвичайно скромною, вона далеко не відповідала витратам посла. Посли на це скаржились у своїх доповідних записках, один посол писав, що багато громадян надають перевагу на користь залишення у Венеції і проживання там замість від’їзду до іноземних країн саме через недостатнє фінансування. Проти тих, хто ухилявся від цієї почесної, але обтяжливої місії, вже з ХІІІ століття почали застосовуватись заходи у вигляді накладення штрафів і заборони займати будь-які державні посади. Посли нерідко банкрутували через це, впадали в борги, які потім доводилося виплачувати республіці. Проте венеційський уряд, як правило, винагороджував колишніх дипломатів різними призначеннями, і в тому числі вигідними посадами в левантійських володіннях республіки.
При іноземних дворах дипломатам заборонялось добиватися для себе титулів чи звань. У ті країни, де посол мав власні володіння, його було заборонено направляти. Логіка таких дій простежується чітко, але табу накладалось навіть на спілкування з іноземцями про державні справи республіки. До речі, сучасна дипломатична практика, навпаки, наполегливо рекомендує заводити знайомства в державі перебування серед різних кіл суспільства, безумовно, в певних межах. Послам не дозволялося брати з собою дружин, щоб не розголошували державні таємниці, але цікаво, що дозволялося брати свого кухаря, щоб не бути отруєним (у наш час дозволено і те, і інше). Під час встановлення постійного представництва посол не міг залишити свій пост без прибуття наступника. Нині в подібних ситуаціях представницьких повноважень у межах, встановлених Віденською конвенцією про дипломатичні зносини, набуває посланник чи повіренний у справах. Продовжуваність посольств, поки вони були зумовлені певними особливими обставинами, а не були постійними, прямо залежала від важливості справи, яка його викликала.
У ХІІІ столітті продовжуваність представництва не перевищувала трьохчотирьох місяців, але вже в XV столітті вона становила не більше двох років і в наступному столітті досягла трьох років. Посли повинні були тримати уряд республіки в курсі справ приймаючої держави. З цією метою раз на тиждень надсилались відповідні депеші на батьківщину. Саме на депешах послів ґрунтувалась уся далекоглядна політика Венеції. Недарма говорили, що жоден європейський двір не поінформований краще, ніж венеціанська сен'єрія.
Усі депеші ретельно шифрувались, ще з ранніх часів венеційський уряд мав особливих шифрувальників, свого часу Раді десяти було доручено слідкувати за державними шифрами і займатися підготовкою нових. Справа полягала в тому, що мистецтво шифрування тоді ще перебувало на початковій стадії розвитку, і з легкістю документ міг бути дешифрований ворогами. Шифр полягав у заміні літер латинського шрифту алфавіту або іншими літерами, або арабськими цифрами, рисочками, крапками, довільним фігурками, при цьому для однієї букви було два-три знаки. Щоб заплутати, навмисно вводилися знаки, позбавлені будь-якого значення.
Шифрами користувалися й інші держави Італії. У папській канцелярії їх використовували вже в першій половині XIV століття, замінюючи окремі слова іншими, які мали умовний характер. Наприклад, замість «гвельфи» писалося «сини Ізраїля», замість «гібеліни» – «єгиптяни», замість «Рим» – «Єрусалим» тощо. У XV столітті Міланом та Флоренцією використовувалися розроблені надійні шифри.
Зашифрована пошта неодмінно викликала обурення та невдоволення. Так, султан Баязид ІІ, дізнавшись, що венеціанський байюло Джероламо Марчелло надсилає своєму урядові зашифровані депеші, наказав останньому в триденний термін залишити країну, і саме з цієї причини венеційська колонія в Константинополі на тривалий час залишилася без голови.
У випадку з венеційськими послами вже чітко встановлювався термін – 15 днів, протягом яких посол після повернення до Венеції зобов’язаний був зачитати на урочистому засіданні сен'єрії промову – relazione, яка була прототипом доповіді про стан справ держави, при якій цей посол був акредитований.
Обставинами, які повсякчас затримували розвиток і поширення інституту постійних дипломатичних представників, були великі видатки на утримання послів і посольств, відсутність хороших транспортних шляхів та зв’язку, брак освічених і професійних дипломатів. Водночас до кінця XVI століття інститут постійного дипломатичного представництва набуває певної дипломатичної ієрархії, хоча і зі своїми особливостями для окремих країн. Королі Франції, Іспанії, Англії вимагали для своїх послів більшої поваги, ніж який-небудь герцог міланський чи тим паче німецький князь, більше того, право призначати послів визнавалося не всіма главами держав. Наприклад, Карл V, імператор Німеччини, мав при своєму дворі лише папського посла, послів короля французького, посла свого брата Фердинанда (короля римського, тобто Німеччини) і посла Венеції. Ті глави держав, які перебували в залежності від імператора чи іншого сильного монарха, могли мати при них лише простих агентів.
З часом у посольському ритуалі складаються певні традиції: скликається дипломатичний персонал, особливо у великих державах, і його ієрархія вже всередині самого посольства. А в XVI столітті спостерігається чіткий розподіл повноважень та відмінність між послом і звичайним агентом чи резидентом.
У XVI–XVIII століттях склався новий дипломатичий церемоніал. Уже при імператорі Карлі V почесті, які забезпечувалися послам при в'їзді і прийомі, набули чітких рис. До уваги бралось значення кожної держави, посли якої прибували до Іспанії. У XVI столітті поступово склався чин посольських прийомів у Франції.
XVI–XVII століття відзначилось поширеним виникненням інституту постійного посольства і норм посольського права, утвердженням принципів повного звільнення дипломатичних представників від кримінальної, адміністративної, цивільної юрисдикції держави перебування, в час якраз після підписання відомої Вестфальської мирної угоди 1648 року (фактично тих імунітетів, про які йдеться у ст. 31 Віденської конвенції 1961 року).
В Японії перші постійні посольства виникають лише в другій половині ХІХ століття, після «насильницького відкриття» країни. Спочатку роль «перших вірчих грамот» виконували грамоти американського командора М. Перрі, за ними були і голландські, і британські, і російські дипломати та консули [12].
Інститут дипломатичного представництва можна розподілити на такі періоди.
І. На основі процесу кодифікації існуючих звичаїв, норм виникли міжнародні правові норми, які лягли в основу ряду конвенцій, що регламентують різноманітні аспекти здійснення дипломатичної діяльності. Першою такою конвенцією став Віденський протокол (Віденський регламент) про ранги дипломатичних агентів від 19 березня 1815 року, доповнений змінами, внесеними Аахенським протоколом про класифікацію дипломатичних агентів від 21 листопада 1818 року.