За час своєї дiяльностi уряд ЗУНР налагодив широкi дипломатичнi контакти, вiдкривши власнi представництва в Австрiї, Iталiї, Нiмеччинi, Угорщинi, Чехо-Словаччинi, Югославiї. Спецiальнi мiсiї були направленi до держав, де перебувала значна кiлькiсть української емiграцiї – Канади, США, Бразилiї.
У липнi 1919 року уряд ЗУНР надiслав окрему делегацiю на Паризькi мирнi переговори, де представники ЗУНР спiвпрацювали з дипломатичною мiсiєю
УНР.
Одночасно з державотворчими процесами, що здiйснювалися урядами УНР, Гетьманатом та ЗУНР, розпочалося формування державних структур радянської України. У сiчнi 1919 року було офiцiйно проголошено Українську Соцiалiстичну Радянську Республiку (УСРР). З початку формування владних структур радянської України виконання "зовнiшньополiтичних функцiй" було покладане на Народне секретарство мiжнацiональних справ.
У сiчнi 1919 року формується Рада народних комiсарiв УСРР, керiвником якої став Християн Раковський, одночасно очоливши зовнiшньополiтичне вiдомство радянської України. За час своєї дiяльностi уряд УСРР розгорнув мережу власних дипломатичних представництв, зокрема у Варшавi, Берлiнi, Празi. Щодо iноземних дипломатичних посланникiв при урядi радянської
України, то серед них були представники Польщi, а також Австрiї, Нiмеччини, Чехо-Словацької республіки, якi виконували переважно торговельнi та консульськi функцiї. У цей перiод дiяльнiсть Наркомату закордонних справ УСРР була здебільшого спрямована на розвиток дипломатичних вiдносин з iншими державами, вдосконалення внутрiшнього законодавства в межах компетенцiї наркомату, пiдтримку контактiв з представництвами iноземних держав в УСРР.
Зміни відбулися пiсля утворення в груднi 1922 року Союзу РСР. Усi зовнiшньополiтичнi, економiчнi, торговельнi зв'язки України невдовзi перейшли у вiдання союзного центру, в чергове позбавляючи УСРР права на власну зовнiшньополiтичну дiяльнiсть.
18 жовтня 1922 року ЦК КП(б)У прийняв постанову "Про згортання апарату НКЗС УСРР", повноваження якого мали бути переданi союзному наркомату. Незважаючи на активнi спроби тодiшнього народного комiсара закордонних справ УСРР Х.Раковського протидiяти цьому рiшенню (в т.ч. за його iнiцiативою 23 березня 1923 року було прийнято звернення ЦК КП(б)У до Полiтбюро ЦК РКП(б) з проханням переглянути питання щодо злиття НКЗС УСРР i СРСР), НКЗС УСРР було офiцiйно лiквiдовано 20 вересня 1923 року. Водночас пiсля скасування наркомату завдяки настiйному клопотанню тодiшнiх українських керiвникiв з 1923 по 1936 рік у посольствах СРСР за кордоном працювали українськi представники, якi на цi посади призначалися урядом УССР, а потiм – УРСР.
1 лютого 1944 року сесiя Верховної Ради СРСР прийняла Закон "Про надання союзним республiкам повноважень у галузi зовнiшнiх зносин та про перетворення у зв'язку з цим Народного комiсарiату закордонних справ iз загальносоюзного в союзно-республiканський народний комiсарiат". Цим актом пiсля двадцятирiчної перерви, по сутi, поновлювалися права союзних республiк у сферi зовнiшньополiтичної дiяльностi.
Вже 5 лютого 1944 року були прийняті постанови Полiтбюро ЦК КП(б) України i видані укази Президiї Верховної Ради УРСР про утворення українського НКЗС. Мiжнародна дiяльнiсть України в перiод 1944–1990 років була орiєнтована на участь в ООН, роботi в iнших мiжнародних органiзацiях, що надавало можливiсть iнформувати свiтову громадськiсть про життя України, бути залученою до обговорення свiтових та регiональних мiжнародних проблем, вносити свої пропозицiї.
Як держава – засновниця ООН Україна брала участь у розробцi Статуту цiєї міжнародної органiзацiї, формуваннi її структури, органiв та установ. Українська РСР, посiвши належне мiсце в багатьох мiжнародних органiзацiях, проводила активну, наполегливу полiтику по захисту прав людини, роззброєнню, збереженню миру. Лише у 1950-х роках нею було внесено 22 пропозицiї, у 1960–1961 роках – 18 пропозицiй, а з 1962 по 1970 рік – 202 пропозицiї до документiв, що були предметом обговорення у мiжнародних органiзацiях та на конференцiях. Не менше пропозицiй внесено у 1971–1990 роках. Зокрема, за iнiцiативами України було проголошено мiжнародні роки медичних дослiджень, боротьби з неписьменiстю у свiтi, допомоги у пiдготовцi кадрiв для прискорення iндустрiалiзацiї країн, що розвиваються.
Новітній етап у розвитку вiтчизняного зовнiшньополiтичного вiдомства розпочався з 16 липня 1990 року, коли Верховна Рада УРСР прийняла Декларацiю про державний суверенiтет України. У Декларацiї зазначається, що Україна "як суб'єкт мiжнародного права здiйснює безпосереднi зносини з iншими державами, укладає з ними договори, обмiнюється дипломатичними, консульськими, торговельними представництвами, бере участь у дiяльностi мiжнародних органiзацiй...". Україна "виступає рiвноправним учасником мiжнародного спiлкування, активно сприяє змiцненню загального миру i мiжнародної безпеки, безпосередньо бере участь у загальноєвропейському процесi та європейських структурах".
Пiсля прийняття iсторичного Акта про незалежнiсть України 24 серпня 1991 року перед вiтчизняним Мiнiстерством закордонних справ (далі – МЗС) постали новi вiдповiдальнi завдання, якi вимагали нових професiйних пiдходiв, реформування структури самого відомства та підготовки вiдповiдної законодавчої бази. Сьогоднi дiяльнiсть Мiнiстерства закордонних справ України значно розширена i реформована, про що, зокрема, свiдчить той факт, що нинi загальна кiлькiсть працiвникiв системи МЗС становить понад 1800 осiб, що у 18 разiв бiльше, нiж у 1990 році. У центральному апаратi МЗС України працює близько 60 відсотків працiвникiв вiком до 30 рокiв, у закордонних установах – до 40 відсотків. Значною мiрою розширене регiональне представництво серед працюючих у МЗС.
Особлива увага МЗС надається пiдготовцi нових поколiнь українських дипломатiв. Серед провідних вищих навчальних закладiв, які готують спеціалістів для дипломатичної служби, – Дипломатична академiя при МЗС України, Iнститут мiжнародних вiдносин Київського нацiонального унiверситету iмені Тараса Шевченка, Львiвський нацiональний унiверситет iмені Iвана Франка, Нацiональна юридична академiя iмені Ярослава Мудрого, Iнститут сходознавства i мiжнародних вiдносин "Харкiвський колегiум".
Аналізуючи правовий статус МЗС у національному праві, дозволимо собі висловити сумнів щодо правомірності віднесення парламенту країни до переліку органів зовнішніх зносин.
Дипломатична практика є спільною діяльністю ряду органів державної влади будь-якої країни. Такі державні органи мають спільну назву – органи зовнішніх зносин. Вони бувають зовнішні (представництва за кордоном), внутрішні (постійно знаходяться на території даної держави). Останні поділяють на органи спеціальної та загальної компетенції. Загальна компетенція належить органам, які визначають засади зовнішньої політики держави, стратегічні та тактичні цілі, формують органи зовнішніх зносин за кордоном, здійснюють кадрову підготовку складу для цих органів.
До структури внутрішніх органів зовнішніх зносин звично відносити такі, як:
– – парламент – Верховна Рада України;
– – глава держави – Президент України;
– – уряд – Кабінет Міністрів України;
– – відомство закордонних справ – Міністерство закордонних справ України;
– – інші міністерства і відомства України.
МЗС – профільне міністерство у здійсненні зовнішньополітичної діяльності. Глава держави – Президент представляє Україну в міжнародних відносинах, керує зовнішньополітичною діяльністю (п. 3 ст. 106 Конституції України) [1]. Уряд – Кабінет Міністрів України як орган виконавчої влади забезпечує здійснення внутрішньої та зовнішньої політики держави (п. 1 ст. 116 Конституції України) [1].
Питання полягає в тому, що зарахування Верховної Ради України (далі – ВР
України) до переліку органів зовнішніх зносин не відповідає Конституції України. Адже ст. 75 Основного Закону визначено, що єдиним органом законодавчої влади в України є парламент – ВР України [1]. Саме органом законодавчої влади, а не зовнішніх зносин. Згідно з п. 5 ст. 85 Конституції України до повноважень парламенту в тому числі належить «визначення засад внутрішньої та зовнішньої політики», але «визначення засад» і здійснення активної представницької функції України в зовнішніх зносинах її парламентом – поняття не тотожні, а за своєю суттю відмінні.
Теоретично орган державної влади може бути і одноособовим, в даному випадку припустимо, що це Голова ВР України. Відповідно до п. 4 ст. 88 Конституції України він «Голова Верховної Ради України представляє її у зносинах з іншими органами державної влади та органами влади інших держав». Керуючись тим, що зазначена норма Основного Закону є нормою прямої дії імперативного характеру, то і Голова парламенту не має статусу органу зовнішніх зносин.
Отже, новiтня історiя зовнiшньополiтичного українського вiдомства є невiд'ємною частиною доленосних державотворчих процесiв, що вiдбувалися в Українi впродовж ХХ століття.
Згідно з "Основними напрямами зовнiшньої полiтики України", ухваленими 2 липня 1993 року, з огляду на своє геополiтичне становище, iсторичний досвiд, культурнi традицiї, багатi природнi ресурси, потужний економiчний, науково-технiчний та iнтелектуальний потенцiал, Україна може i повинна стати впливовою свiтовою державою, здатною виконувати значну роль у забезпеченнi полiтико-економiчної стабiльностi в Європi. Неодмiнною умовою успiшної реалiзацiї Україною своїх можливостей є її активне i повномасштабне входження до свiтового спiвтовариства. Долаючи кризовi явища в суспiльствi i торуючи свiй шлях у свiт, Україна спирається на свої фундаментальнi загальнонацiональнi iнтереси, вiдповiдно до яких визначаються засади, напрями, прiоритети та функцiї її зовнiшньої полiтики. Реалiзуючи поставленнi завдання, за шістнадцять рокiв незалежностi Україна здобула статус авторитетного, передбачуваного, послiдовного i активного учасника мiжнародних вiдносин.