Верховенство права в конституційному правосудді (Селіванов) (стр. 26 из 33)

У цьому зв'язку слід проаналізувати досить примітний випадок, коли до Конституційного Суду України звернулося Міністерство внутрішніх справ України щодо офіційного тлумачення положення частини І статті 39 Конституції України про завчасне сповіщення органів виконавчої влади чи органів місцевого самоврядування про проведення зборів, мітингів, походів і демонстрацій (справа №1-30/2001 від 19.04.2001 року). Міністерство стверджувало, що деякі організатори таких акцій термін «завчасно» трактують як такий, що передбачає «попереднє інформування відповідних органів про прове-

-------------------------------------------------------- 106----------------------------------------------

КОНСТИТУЦІЙНЕ ПРАВОСУДДЯ 6 УКРАЇНІ

дення зборів, мітингів, походів і демонстрацій». Проте саме з цього випливало більш серйозне запитання суспільного значення, коли Міністерство внутрішніх справ наголошувало у конституційному поданні, що вирішення питання в інтересах національної безпеки та громадського порядку — з метою запобігання заворушенням чи злочинам — потребує певного часу. Тобто перед Конституційним Судом була сформульована причина такого подання, а саме: Міністерством указувалось, що за цей період необхідно з'ясувати умови проведення масових акцій, їх відповідність чинному законодавству і визначити необхідність залучення певних сил та засобів правопорядку тощо. У зв'язку з цим суб'єкт права звернення -МВСУкрапга — стверджував, що має бути встановлений і «граничний» термін часу, до якого можливе подання повідомлень про наміри «провести певні заходи їх організаторами». Безумовно, можна здогадуватися про дійсні наміри міністерства з особливими функціями державного примусу, оскільки відбулося політичне протистояння владному режиму у період 2001 року. Кожному зрозуміла прозорість і однозначність побажань, які були висунуті у такий спосіб перед Судом силовим міністерством, а саме:

1) потрібно поставити під контроль органів міліції будь-які де
мократичні ініціативи громадян, які можуть скористатися
своїм конституційним правом і мирним шляхом намагатися
розв'язати у публічному порядку свої проблеми або довести
до влади претензії та вимоги населення;

2) у такій ситуації потрібно підготуватися силовим структурам,
з'ясувати мету, наміри громадян і, по можливості, залучити
певні сили та засоби правопорядку, щоб здійснювати конт
роль за громадськими акціями протесту. Все достатньо вірно
з позицій силового міністерства, оскільки при цьому в якості
аргументів наводились інтереси не тільки громадського по
рядку, а навіть національної безпеки.

Відзначимо, що вказані обставини, пов'язані з верховенством права громадян і передбачені у статті 39 Конституції України щодо проведення зборів, мітингів, походів і демонстрацій — масових мирних зібрань, ніколи не залежали і навряд чи

-------------------------------------------------------- 107------------------------------------

Частина І

можуть залежати від теоретичних висновків. Конституційне правосуддя здатне у таких випадках сформулювати теоретичні висновки лише для запобігання насильницьким конфліктам при виникненні відповідних процесів і лише за умов, що такі теоретичні висновки допоможуть формуванню законодавства «примирення».

Тому, розглядаючи це питання, Конституційний Суд України у мотивувальній частині рішення констатував, що згідно з частиною З статті 8 Конституції норми Конституції України є нормами прямої дії. Вони застосовуються — вказується у рішенні — безпосередньо, незалежно від того, чи прийнято на їх розвиток відповідні закони або інші нормативно-правові акти. Далі Суд підтвердив, що право громадян збиратися мирно і проводити збори, мітинги, походи і демонстрації, закріплене у статті 39 Основного Закону, є їх невідчуженим і непорушним правом, гарантованим Основним Законом України.

По суті, Конституційний Суд підтвердив, що не можна з позицій верховенства права будь-яким іншим способом тлумачити гарантоване Конституцією України право громадян на вільне волевиявлення. Чи потрібно за таких гарантованих умов здійснення конституційного права громадян власною творчістю Суду роз'яснювати буквальний смисл конституційних норм і надавати їм іншого трактування актом тлумачення? Відповідь у такому випадку має бути однозначна — не потрібно. З позицій верховенства права у період будівництва правової демократичної держави єдиним джерелом влади виступає сам народ, його суверенна воля визначає долю бути дійсним господарем у своїй країні.

З іншого Суд не міг виходити, і тому в мотивувальній частині Рішення наводяться дуже просторові міркування про строки завчасного сповіщення щодо проведення мітингів і зборів. Тобто ніякого іншого офіційного визнання права громадян реалізувати своє волевиявлення мирним шляхом при завчасному сповіщенні відповідних органів від Конституційного Суду і не вимагалося. Тоді виникає запитання: яка мета була покладена в офіційне тлумачення статті 39 Конституції України, що визнана і підтверджена Судом як норма прямої дії? Тут логіка Конституційного Суду воістину утаємни-

-------------------------------------------------------- Ю8----------------------------------------------

КОНСТИТУЦІЙНЕ ПРАВОСУДДЯ В УКРАЇНІ

чена. Звідси зовсім незрозумілою виглядає і правова позиція Суду, яка була сформульована у резолютивній частині цього Рішення: строки не повинні обмежувати передбачене статтею 39 Конституції України право громадян, а мають служити їх гарантією.... Визначення конкретних строків завчасного сповіщення з урахуванням особливостей форм мирних зборів, їх масовості, місця, часу проведення тощо є предметом законодавчого регулювання.

Якщо таким чином надано офіційне роз'яснення Конституційним Судом щодо гарантованого конституційного права громадян на вільне волевиявлення, то як бути з нормами Конституції, які мають пряму дію, і яким чином має реалізуватися верховенство права як принцип демократичної правової держави? Залишається чекати, коли відповідні закони або окремий закон буде прийнятий Верховною Радою України, але як тоді розуміти проведене тлумачення норм Конституції України з позицій верховенства права.

Цілком виправдано стверджувати, що правова природа рішень Конституційного Суду різна, його висновки і правові позиції можуть бути застосовані до конкретних ситуацій. Проте нас цікавить питання, чи можна вважати констатацією положень Конституції України, Законів України, а також формулювання відсилочного характеру правовими позиціями Конституційного Суду взагалі. Відсутність наукового аналізу і всебічного обґрунтування в руслі сучасної конституційної теорії зменшує ефект правових позицій і висновків конституційного правосуддя, оскільки тільки за таких умов можна позбутися нейтральності рішень І висновків Конституційного Суду, який має найвищий статус офіційно тлумачити Конституцію і Закони України на засадах верховенства права.

Тим більше, Конституційний Суд повинен виключати ситуації, які іноді трапляються, і приймати рішення, в яких формулюються висновки і правові позиції, що суперечать Конституції України. Проаналізуємо Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним зверненням товариства покупців членів трудового колективу перукарні №163 «Черемшина» (м.Київ) щодо офіційного тлумачення окремих положень статті 7 Закону України «Про приватизацію неве-

-------------------------------------------------------- 109------------------------------------- ---------

Частина І

ликих державних підприємств (малу приватизацію)» від 13 грудня 2000 року №14-рп/2000. Очевидним є те, що обмежувальне тлумачення може застосовуватися лише у випадках, коли воно не порушує принцип верховенства права І, тим більше, якщо це гарантовано Конституцією. Адже Суд повинен наводити незаперечні докази, коли він формулює правову позицію, яка стосується зобов'язань держави і органів місцевого самоврядування захищати гарантовані права людини, а також здійснювати позитивні дії і усувати негативні наслідки порушення прав громадян, особливо, що стосується права власності. Якщо дотримуватися і вважати правильним таке розуміння призначення Конституційного Суду, то видається вкрай суперечливою правова позиція наступного змісту: «недодержання органом приватизації строків розгляду заяви покупця, а також включення підприємств до іншого, ніж запропоновано покупцем, переліку об'єктів приватизації не може розглядатися як відмова у приватизації».

Чи не здається, що вказана правова позиція Суду створює пряму колізію і неоднозначність у розумінні частини 4 статті 13 Конституції України: «Держава забезпечує захист прав усіх суб'єктів права власності. Усі суб'єкти права власності рівні перед законом». Цілком ясно, що Конституційному Суду не вдалося переконати громадян-покупців, які беруть участь у малій приватизації, у бездоганності своєї позиції. А тому слушно виникають запитання: як зрозуміти таку теоретичну формулу Конституційного Суду, якщо виникне ситуація судового вирішення конкретних справ, і як бути з верховенством і рівністю прав громадян, які залежать скоріше вже від чиновників, яким байдуже до строків розгляду заяви покупця, не звертаючи увагу на закон, і тому рівність доступу до власності у громадян таким чином порушена.