Сама ж форма державного правління має кілька сучасних різновидів. Кожен з них в умовах конкретної країни має свої особливості, що не заважає визначенню загальних характеристик.
Однією з сучасних форм державного правління в розвинутих країнах є президентська республіка. Класичною президентською республікою вважаються США. Президентсько-республіканська форма правління прийнята в цілому ряді країн Латинської Америки, а також у деяких інших зарубіжних країнах.
Головними ознаками президентської республіки є: 1) дотримання формальних вимог жорсткого поділу влад і запровадження збалансованої системи стримувань і противаг; 2) обрання президента на загальних виборах; 3) поєднання повноважень глави держави і глави уряду в особі президента; 4) формування уряду президентом лише за обмеженою участю парламенту; 5) відсутність політичної відповідальності уряду перед парламентом;
6) відсутність права глави держави на розпуск парламенту; 7) відсутність інституту контрасигнування, тобто скріплення актів президента підписами міністрів, які б і несли за них відповідальність.
Характеризуючи президентську республіку, слід зазначити, що її класичному варіанту притаманна наявність двох центрів влади — президента і парламенту. У США це найбільш наочно виявляється у періоди так званого розділеного правління, коли президент і парламентська більшість репрезентують різні партійно-політичні сили. Одним з наслідків практичної реалізації принципу поділу влад у класичній президентській республіці є і те, що виконавча влада має порівняно невеликі можливості для втручання у сферу компетенції законодавчої влади, а остання зберігає певні засоби контролю за діяльністю першої. При цьому обидві влади залишаються незалежними одна від одної, що, будучи поєднаним із взаємними стримуваннями і противагами, забезпечує демократичне управління державними справами.
Певні відмінності характеризують президентсько-республіканську форму державного правління, що існує в країнах Латинської Америки. Тут, за умови формального проголошення жорсткого поділу влад, вирішальну роль у державному механізмі відіграють органи виконавчої влади, а саме президент. Останній наділений такими повноваженнями, які дозволяють йому активно втручатись у сферу законодавчої і впливати на функціонування судової влади. До того ж свої повноваження президент здійснює нерідко в умовах, коли відсутні розвинута партійна система і відповідні політичні засоби контролю за діяльністю державного механізму. Характерно, що прийнята в латиноамериканських країнах форма державного правління іноді визначається як «суперпрезидентська» республіка.
Запроваджений у названих країнах варіант президентської республіки за деякими ознаками навіть формально відрізняється від свого класичного прототипу, яким є президентська республіка в США. На відміну від США, де президент обирається непрямими виборами, тут відповідні вибори мають, як правило, прямий характер. Конституції багатьох держав Латинської Америки не припускають переобрання президента на наступний строк, хоч у практиці відповідних країн таке обмеження далеко не завжди має реальне значення. Нарешті, у деяких з них відсутня посада віце-президента, що, без сумніву, сприяє посиленню особистої влади самого фактичного глави виконавчої влади.
Різновидами сучасних форм державного правління є парламентарні республіка і монархія. Головна відмінність між ними полягає у тому, що в монархіях глава держави визначається в порядку престолонаслідування, в республіках — шляхом виборів.
Парламентарні форми правління досить поширені в розвинутих країнах. Їхніми ознаками є: 1) здійснення повноважень глави держави (президента, монарха) і глави уряду різними особами; 2) обмеженість владних повноважень глави держави і водночас віднесеність реальної компетенції у сфері виконавчої влади до уряду та його глави; 3) формування уряду парламентом за участю глави держави, яка в багатьох випадках є майже номінальною; 4) формальна політична відповідальність уряду (колективна та індивідуальна) перед парламентом; 5) право глави держави розпустити парламент, яке, як правило, ефективно контролює уряд; 6) контрасигнування актів глави держави главою уряду та (або) відповідним міністром. Ознакою парламентарно-республіканської форми є також те, що глава держави — президент — обирається не на загальних виборах, а парламентом або спеціальною колегією, яка в основному складається з депутатів того ж парламенту.
Фактичним центром здійснення державної влади в парламентарних за формами правління країнах завжди виступає не представницький орган, а уряд. Усі важелі реальної влади знаходяться тут у керівників політичних партій, яким належить більшість місць у парламенті. Сам же парламент виступає в ролі своєрідного механізму, за допомогою якого політика правлячої партії або партій офіційно оформляється. Суто партійний характер має тут звичайно і уряд, глава якого очолює партію парламентської більшості або, у випадках утворення коаліційного уряду, є лідером чи входить до складу керівництва однієї з партій правлячої коаліції.
Тому не дивно, що в зарубіжній політологічній літературі парламентарні форми правління нерідко визначаються як «правління партій». У будь-якому випадку ефективне функціонування державного механізму за умови сприйняття парламентарних форм правління здійснюється лише тоді, коли суспільство має досить високий рівень політичної організації і, зокрема, характеризується наявністю розвинутої партійно-політичної структури.
Історично першою парламентарною формою правління була парламентарна монархія. Парламентарна республіка є, по суті, її пізнішим варіантом. Сама ж парламентарно-монархічна форма сформувалася шляхом еволюції феодальної монархії, яка відбувалася протягом кількох століть під впливом загальних соціально-економічних і політичних факторів. У процесі цієї еволюції абсолютна монархія поступилася місцем конституційній монархії та її різновидам — послідовно дуалістичній і парламентарній.
Парламентарно-монархічна форма правління зафіксована в конституціях, прийнятих у багатьох розвинутих країнах, серед яких насамперед слід назвати Бельгію, Великобританію, Данію, Іспанію, Люксембург, Нідерланди, Норвегію, Швецію та Японію. Наявність у більшості з цих країн такої форми державного правління пояснюється еволюційним характером суспільно-політичного розвитку, гнучкістю відповідних державних інститутів. Не останню роль у збереженні тут монархічної форми відіграє й те, що сам монарх сприймається не тільки як державний інститут, а й як символ єдності народу.
Своєрідністю відзначається парламентарно-монархічна форма правління, прийнята в ряді країн — колишніх колоніальних володіннях Великобританії. Ці країни за традицією іноді називають домініонами. Серед них насамперед слід назвати Австралію, Канаду і Нову Зеландію. В останні десятиліття внаслідок проведених конституційних реформ кількість домініонів серед країн, що розвиваються, помітно зменшилася.
Домініони не тільки сприйняли головні засади британської конституційної моделі, а й зберегли певні, що існували ще за колоніальних часів, державно-правові зв'язки з колишньою метрополією. Зокрема, всі вони вважаються парламентарними монархіями, але власних монархів не мають. Британський монарх є номінальним главою держави, а його функції в кожному з домініонів здійснює генерал-губернатор. Генерал-губернатор формально призначається британським монархом за поданням уряду домініону, хоча такий порядок узвичаївся не відразу. Наприклад, у Канаді лише в другій половині 20-х років XX ст. відповідні призначення стали робити за попередньою згодою місцевого уряду, а з 50-х років — тільки за поданням останнього. Вирішальну роль у процедурі призначення генерал-губернатора відіграє прем'єр-міністр, який фактично і визначає її результати. Строк повноважень генерал-губернаторів — 5—6 років.
Порівняно менш поширеною є парламентарно-республіканська форма державного правління. На європейському континенті до неї без будь-яких застережень можна віднести Албанію, Грецію, Естонію, Італію, Латвію, Словаччину, Угорщину, Чехію, ФРН та Югославію, хоч і названі країни мають помітні відмінності. Майже винятком є форма парламентарної республіки для конституційної практики країн, що розвиваються (наприклад Індія).
Що ж до порядку заміщення посади президента в парламентарних республіках, то він також має відмінності. У Греції, Ізраїлі, Латвії, Мальті, Словаччині, Туреччині, Угорщині, Чехії та Югославії президентів обирають самі парламенти. В Естонії президента обирає парламент, а в разі його невдачі — колегія вибірників. До складу цієї колегії входять депутати парламенту і представники рад місцевого самоврядування. Кожна рада місцевого самоврядування (представницький орган) обирає до колегії вибірників не менше одного представника. Для виборів президентів у парламентарних республіках звичайно потрібна кваліфікована більшість у першому турі й абсолютна або навіть проста більшість в усіх наступних турах голосування.
У ФРН президента обирає спеціальна колегія (федеральні збори), до складу якої входять у рівній кількості члени нижньої палати парламенту і делегати, обрані законодавчими органами суб'єктів федерації — земель. В Індії до складу колегії, що обирає президента, входять виборні члени обох палат парламенту і виборні члени законодавчих органів штатів. В Італії президент обирається на спільному засіданні членів парламенту. У виборах також беруть участь по три делегати від кожної з областей, які, в свою чергу, обираються обласними радами. Від однієї з областей обирається один делегат. Існують і інші варіанти заміщення політичної посади президента в парламентарних республіках, але у будь-якому випадку відповідні вибори проводяться за участю парламенту.