Стаття 32 Конституції складається з чотирьох частин, які зорієнтовані на конституційне врегулювання різних життєвих ситуацій, пов'язаних із захистом особистого і сімейного життя людини. Вона забороняє збирання, зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди; проголошує право кожного громадянина ознайомитись в органах державної влади, органах місцевого самоврядування, установах і організаціях з відомостями про себе; гарантує судовий захист; право на спростування недостовірної інформації про себе і членів своєї сім'ї.
Право на свободу пересування і вільний вибір місця проживання (ст. 33) за радянських часів було суттєво обмежено інститутом прописки, а також низкою перешкод, пов'язаних із виїздом за кордон і поверненням звідти. Безперечно, що воно поширюється виключно на тих осіб, які перебувають на території України на законних підставах. Це право — один із складників загального права людини на свободу. Тому його конституційне закріплення є важливою ознакою демократичної сутності держави.
Треба зауважити, що право на свободу пересування і вільний вибір місця проживання не виключає необхідності дотримання реєстраційних правил, що функціонують в Україні.
Право на свободу думки і слова (ст. 34) є одним із найістотніших проявів демократії. Відомо, до яких методів утиску вдавалися і вдаються тоталітарні, антидемократичні режими у різних країнах світу, щоб обмежити свободу думки і слова. Свобода думки і слова, як одне з фундаментальних прав людини, закріплене у значній кількості міжнародних документів, зокрема таких, як Загальна декларація прав людини (статті 18, 19), Міжнародний договір про громадянські та політичні права (статті 18, 19), Європейська конвенція про захист прав та фундаментальних свобод людини (ст. 10).
Слід зазначити, що свобода думки взагалі не може бути обмежена, оскільки заборонити можна лише висловлювання певних думок, їх оприлюднення, чого так боявся радянський режим, переслідуючи так званих інакомислячих.
Визнаючи право на свободу думки і слова, демократичні держави, в тому числі й Україна, обмежують його, забороняючи пропагувати погляди, що протирічать національній безпеці, територіальній цілісності держави, провокують заворушення чи злочини тощо.
Право на свободу світогляду і віросповідання (ст. 35) було визнане світовим демократичним співтовариством у результаті його тривалої, багатовікової боротьби з реакційними силами — як світської, так і церковної влади. Відомо, що й нині, у тому числі й в Україні, подекуди точиться боротьба між різними конфесіями за пріоритет, що суперечить конституційним настановам про свободу віросповідання, відокремлення церкви від держави й невизнання державою жодної релігії як обов'язкової.
Необхідно підкреслити, що конституційне право на свободу світогляду і віросповідання не можна розуміти як абсолютне, таке, що не залежить від змісту і форми світогляду та віри, які пропагуються. Державні органи можуть обмежити це право в інтересах охорони громадського порядку, здоров'я і моральності населення, оскільки відомо, що деякі релігійні секти сповідують думки і відправляють обряди, які суперечать загальновизнаним моральним нормам і принципам.
Особливість політичних прав і свобод полягає насамперед у тому, що їх носіями, суб'єктами є лише громадяни України, а не всі особи, які проживають на її території. Водночас варто зазначити, що політичні права і свободи мають самостійне значення й саме як такі вони закріплені у Конституції України та в різних міжнародних документах, починаючи з Міжнародного договору про громадянські та політичні права. Вже сама назва цього документа свідчить про те, що ці різновиди прав і свобод органічно пов'язані між собою, становлять єдине ціле, оскільки поділ прав на громадянські та політичні зумовлений не загальним характером та спрямуванням цих прав і свобод, а деякими особливостями їх змісту, що дозволяють із загальної групи політичних прав і свобод виокремити громадянські права.
Важливою особливістю політичних прав і свобод є й те, що вони у певних випадках можуть бути реалізовані лише завдяки участі конкретного громадянина, наділеного цими правами, свободами, у діяльності відповідних об'єднань, політичних партій, профспілкових організацій, державних структур.
До політичних прав і свобод належать право на об'єднання у політичні партії та політичні організації (ст. 36), право брати участь в управлінні державними справами (ст. 38), право на мирні збори та маніфестації (ст. 39), право на звернення (ст. 40).
Право на об'єднання (ст. 36) дає змогу громадянинові брати активну участь у політичному житті суспільства. Політику, як відомо, роблять маси, саме вони впливають на прийняття тих чи інших політичних рішень, на визначення політичного курсу країни. Крім того, зрозуміло, що ті чи інші питання люди можуть вирішувати більш ефективно, об'єднавшись у спілки, товариства, партії тощо. Однією з особливостей громадянського суспільства є наявність у ньому широкої мережі різних громадських організацій, що відповідають різноманітним інтересам його членів.
Відповідно до основних напрямків своєї діяльності кожне громадське об'єднання має певний, закріплений у статуті, правовий статус. Основні принципи його зводяться до такого: 1) кожен громадянин має право вступу до відповідної громадської організації (деякі винятки встановлено для військовослужбовців та співробітників міліції); 2) держава гарантує свободу діяльності громадських організацій; 3) вступ до громадської організації є особистою справою кожного громадянина і здійснюється на добровільних засадах.
Право брати участь в управлінні державними справами (ст. 38) може здійснюватися громадянами України як без посередньо, так і через представників, якими наприклад, є депутати представницьких органів державної влади. Це право - потребує розширеного тлумачення, оскільки воно передбачає також участь громадян у формуванні та діяльності деяких громадських структур, наприклад, органів місцевого самоврядування. Одним із різновидів здійснення цього конституційного права є також перебування на державній службі відповідного профілю.
Право на мирні збори та маніфестації (ст. 39) є важливим демократичним надбанням і дійовим заходом, завдяки якому громадяни можуть вільно обговорювати актуальні питання державного і суспільного розвитку, протестувати проти будь-яких обмежень демократії або тих чи інших негативних проявів у політиці, проти порушення їх прав тощо.
Це право належить до системи світових демократичних стандартів у галузі прав громадянина. Конкретні заходи щодо його здійснення регулюються національним законодавством, у тому числі й законодавством України. Його основною особливістю є встановлення порядку, за яким збори і маніфестації повинні бути мирними, їх учасники не повинні мати зброї. Про проведення цих акцій мають завчасно сповіщатися органи виконавчої влади чи органи місцевого самоврядування. Обмеження щодо реалізації цього права може бути встановлене лише судом з метою захисту прав та свобод людини і громадянина, охорони національної безпеки і громадського порядку.
Право на звернення може здійснюватися у різних формах, в індивідуальному чи колективному порядку. Адресатами цих звернень є державні органи різного рівня, органи місцевого самоврядування, посадові особи цих органів. Дуже важливо, щоб звернення громадян розглядалися відповідно до суті справи, у строки, встановлені чинним законодавством, а відповіді були обгрунтованими. Недодержання посадовими особами вимог закону надає громадянину право звертатися до суду по захист. Здійснення права громадян на звернення регулюється Законом України від 2 жовтня 1996 р. "Про звернення громадян".
Конституція України закріплює систему економічних, соціальних і культурних прав. Немає потреби наголошувати значення цих прав, їх практичної реалізації. Адже саме вони повинні гарантувати економічну свободу людини, її розвиток як вільної, забезпеченої у своїх життєвих потребах особистості. У свою чергу, саме ці якості суспільного життя характеризують державу як соціальну, тобто таку, що забезпечує достатньо високий рівень життя своїх громадян. Оскільки справжня демократія повинна мати достатню матеріальну базу, яка є соціально-економічною гарантією її існування та розвитку, маємо всі підстави твердити, що здійснення в державі економічних, соціальних та культурних прав і свобод є одним із важливих чинників для того, щоб визнавати таку державу справді демократичною.
Система економічних, соціальних і культурних прав згідно з Конституцією України охоплює право кожного володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності (ст. 41), право на підприємницьку діяльність (ст. 42), право на працю (ст. 43), право на страйк для захисту своїх економічних і соціальних інтересів (ст. 44), право на відпочинок (ст. 45), право на соціальний захист (ст. 46), право на житло (ст. 47), право на достатній життєвий рівень (ст. 48), право на охорону здоров я (ст. 49), право на безпечне для життя і здоров'я довкілля (ст. 50), право, зумовлене гарантуванням вільної згоди на шлюб, а також захистом материнства, батьківства, дитинства і сім'ї (статті 51, 52), право на освіту (ст. 53), право на свободу творчої діяльності (ст. 54).