У публікаціях науковців та практиків-юристів неодноразово порушувалося це питання і пропонувалося його вирішення через:
— міжвідомчі консультативні ради (парламент, центральний банк, уряд);
— консультативні групи за участю представників різних відомств та центрального банку (центральний банк та міністерства фінансів і економіки);
— узгоджувальні консультації представників центрального банку, парламенту, уряду, банківських асоціацій (у разі виникнення загрози «дефолту»).
Необхідність надання центральному банку незалежного статусу, який послідовно обстоював в Україні відомий банкір і народний депутат України В. П. Гетьман, пояснюється прагненням забезпечити послідовність і постійність грошово-кредитної політики, звільнити її від тимчасових інтересів, підтримати довіру до неї [4, 8—22]. Найважливішою умовою довіри до грошово-кредитної політики є чітко і офіційно сформований курс на стабільність цін, який проводиться Національним банком незалежно від змін у політичному житті країни.
Окреслимо найбільш характерні ознаки незалежності правового статусу центрального банку:
— участь держави в капіталі центрального банку і розподіл прибутку;
— процедура призначення керівництва банку (Ради та Правління Національного банку);
— міра відображення в законодавстві цілей та завдань центрального банку;
— право держави на втручання в грошово-кредитну політику;
— правила, які регулюють можливість прямого або непрямого фінансування державних витрат центральним банком держави.
Відповідно до цих ознак доречно буде простежити, як складався правовий статус деяких центральних банків за характером їх власності:
— державні — капітал яких належить державі (Великобританія, Німеччина, Франція, Данія);
78
— акціонерні (США, Італія, де 100 % капіталу центрального банку належить банкам і страховим компаніям);
— змішані (Японія — 55 % власності належить державі, 45 % — приватним особам; Швейцарія — 57 % власність кантонів і 43 % — приватних осіб; Греція — 75 % власність держави, 25 % — приватних осіб).
Тим часом стовідсоткова участь держави в капіталі центрального банку не завжди є єдиним критерієм, який дозволяє стверджувати, що тільки такий банк найбільше залежить від держави. Наприклад, центральний банк Італії, хоча і є акціонерним, за своїм правовим статусом значно залежить від держави.
Що стосується правового статусу Національного банку України за юридичними ознаками, то аналіз конституційних норм, зокрема статей 85, 93, 99, 100, 106 Конституції України дає підстави для висновку, що центральний банк виступає у двох вимірах його правосуб'єктності: з одного боку, як орган держави, який виконує завдання, пов'язані із захистом національної валюти, з другого — як своєрідний центр управління саморегульованої банківської системи.
У наступному питанні важливо з'ясувати: чим відрізняється правовий статус системи комерційних банків та фінансово-кредитних установ від правового статусу системи Національного банку України. Поряд з визначеним поняттям «банк» у Законі «Про Національний банк України» уточнюється також і поняття «фінансово-кредитна установа». Підкреслимо, що правові відносини, які стосуються залучення вкладів від населення, не можуть виникати і не можуть передбачатись правовим статусом фінансово-кредитних установ. Це відрізняє їх за юридичною природою від категорії «банк».
Правова основа функціонування комерційних банків та фінансово-кредитних установ в Україні визначена Законом України «Про банки та банківську діяльність» з внесеними змінами та доповненнями до нього.
Правовий статус комерційного банку або фінансово-кредитної установипоєднує в собі правовий статус приватної юридичної особи та правовий статус суб'єкта публічного права, який бере участь у грошовому процесі держави. Банк покликаний обслуговувати цей процес, використовуючи дозволені законом фінансові інструменти, розрахунки у готівковій і безготівковій формах грошового обігу. За своїм юридичним становищем банки є економічно самостійними і повністю незалежними суб'єктами від виконавчих та розпорядчих органів державної влади в рішеннях, пов'язаних з їх оперативною діяльністю. Це встановлено у ст. 2 Закону України «Про банки і банківську діяльність», де також визначено: банки у своїй діяльності керуються цим Законом, законодавством України про акціонерні товариства та інші види господарських товариств, іншими законодавчими актами. Окремо у Законі виділені нормативні акти Національного банку, а та-
79
кож статути, які приймаються при заснуванні банку і визначають предмет його діяльності.
Банк може створюватись як організація корпоративного типу, але, щоб займатися господарською діяльністю, він повинен пройти відповідну дозвільну реєстрацію у Національному банку України, оскільки за загальним порядком реєстрацію всіх інших суб'єктів підприємницької діяльності здійснюють місцеві органи виконавчої влади. Комерційним банкам, як визначено у ст. З зазначеного Закону, забороняється діяльність у сферах матеріального виробництва, торгівлі, страхування. Засновниками, акціонерами (учасниками) комерційного банку можуть бути як українські, так і іноземні фізичні та юридичні особи, які утворюють статутний фонд банку. Правові умови створення комерційного банку не дозволяють виступати засновниками політичним партіям і профспілковим організаціям, спілкам, громадським фондам. Організаційно-правова форма кредитної установи не повинна виходити за межі банківського права, оскільки небанківські форми діяльності не можуть бути легалізовані у статуті банку. Банк за своєю правовою характеристикою — це господарське товариство, яке розглядається законодавцем як один із елементів банківської системи.
При створенні банку засновниками має бути додержана вимога щодо мінімального розміру власного статутного фонду, залежно від того створюється банк за участю резидентів чи нерезидентів. Формування статутного капіталу має бути здійснено тільки за рахунок власних коштів засновників, акціонерів (учасників) у грошовій формі і частка будь-кого із зазначених осіб не повинна перевищувати 35 % статутного капіталу комерційного банку.* Отже, статутний фонд є власними коштами банку, що складає матеріальну основу його діяльності. Саме цим визначається обсяг депозитів, які залучаються, що свідчать про реальні кредитні ресурси і в остаточному підсумку — про обсяг активних операцій банку. Закон забороняє банкам спрямовувати до статутних фондів інших підприємств і організацій більше 10 % їх власного статутного фонду.
Внесок засновників, акціонерів (учасників) до статутного капіталу комерційного банку здійснюється в національній валюті України та вільно конвертованій іноземній валюті — для нерезидентів України. Забороняється використовувати для формування статутного капіталу банку бюджетні кошти та кошти, одержані в кредит.
Для формування статутного капіталу, до реєстрації комерційного банку, обласним управлінням Національного банку за міс-
* Нинівстановленомінімальнийрозмірстатутногокапіталу, еквівалентний 1 млн. євро; для новостворюваногобанкузаучастюіноземногокапіталу, часткаякогостановитьдо 50 %, — сума, еквівалентна 5 млн. євронаденьпідписанняустановчогодоговору, 50 % ібільше— 10 млн. євро. Удіючихбанків, щобулизареєстрованіНаціональнимбанкомдо 1 січня 1997 р., розмірстатутногокапіталуповиненстановитисуму, еквівалентну 3 млн. євро. Для банків, якібулизареєстрованіпісля 1 січня 1997 р., атакождляновостворюванихбанків визначенийнормативкапіталувстановлюєтьсязавищезазначенимирозмірами, починаючи післяпершогокалендарногорокузпочаткуїхдіяльності.
80
цем створення банку засновникам відкривається тимчасовий рахунок для внесення визначеної установчими документами частки статутного капіталу.
Рішення про реєстрацію комерційного банку приймає Національний банк, який видає свідоцтво про реєстрацію та відкриває кореспондентський рахунок в обласному управлінні Національного банку за місцезнаходженням банку. У такому порядку банк набуває свого правового статусу і стає суб'єктом банківської діяльності. Проте на практиці Національний банк інколи застосовує такі санкції, як скасування раніше виданого дозволу на створення комерційного банку. Чи правомірно у такому разі припиняється дія правового статусу комерційного банку?
Якщо виходити із змісту Постанови Верховної Ради України від 1 лютого 1996 р. «Про введення в дію Закону України «Про внесення змін до Закону України «Про банки і банківську діяльність», то це можливо, оскільки згідно з її п. 6 Національний банк зобов'язаний скасувати дозвіл на створення комерційних банків, які не виконали встановлених законодавством вимог щодо строків і розмірів збільшення статутних фондів.
Проте відповідно до Закону України «Про Національний банк України» та Закону України «Про банки і банківську діяльність» такого права центральний банк не має. Відповідно до ст. 48 зазначеного Закону про банки у разі порушення суб'єктами банківської діяльності чинного законодавства Національним банком можуть прийматися рішення про реорганізацію чи ліквідацію комерційного банку.
Таким чином, Національному банку не надано права скасовувати дозвіл на створення комерційних банків у разі порушення ними банківського законодавства, а названа норма банківського права не може виступати як правова основа для скасування правового статусу банків.