Смекни!
smekni.com

Банківське право України (Селіванов) (стр. 42 из 83)

Що ж до гарантії, то чинне законодавство не передбачає со­лідарної відповідальності боржника і гаранта. Відповідно до ст. 191 Цивільного кодексу України гарант зобов'язується перед банком, що надав кредит іншій особі, відповідати за виконання нею свого зобов'язання за кредитним договором.

Отже, гарант несе субсидіарну відповідальність, і тому банк має право у претензійно-позовному порядку вимагати від гаран­та сплати основної заборгованості позичальника та сум відсотко­вої ставки за наданий кредит тільки за відсутності у боржника грошових коштів, необхідних для належного виконання зобо­в'язання.

Згідно зі ст. 194 Цивільного кодексу України порука або га­рантія припиняється з припиненням забезпеченого ними зобо-

167

в'язання, зокрема, виконання зобов'язання позичальником (ст. 216 Цивільного кодексу України).

Порука чи гарантія також припиняється, якщо банк протя­гом трьох місяців з дня настання строку зобов'язання позичаль­ником кредиту не пред'явить позову до поручителя або гаранта. Цей строк не може бути змінений угодою сторін або відновле­ний арбітражним судом.

Якщо в кредитному договорі строк виконання позичальни­ком зобов'язання про повернення банку кредиту не зазначений або визначений моментом вимоги банку, то за відсутності іншої угоди відповідальність поручителя (гаранта) припиняється після закінчення одного року з дня укладення договору поруки чи га­рантії (ч. 2 ст. 194 Цивільного кодексу України).

Якщо структурна одиниця одержала від юридичної особи, до складу якої вона входить, належним чином оформлені повнова­ження на укладання від її імені договорів гарантії або поруки, то та обставина, що в тексті договору немає посилання на те, що такий договір укладений від імені юридичної особи за наданими повноваженнями, сама по собі не може бути підставою для виз­нання договору недійсним. У таких випадках слід вважати, що договір укладений від імені юридичної особи.

При вирішенні спорів, пов'язаних з вимогами банків про стягнення зі страховика неповернутих позичальником кредиту та відсоткової ста"вки за наданий кредит, слід мати на увазі таке.

Відповідно до ст. 370 Цивільного кодексу України, ч. З ст. З та ст. 15 Закону України «Про страхування», укладаючи договір страхування, страхувальник має право передбачити в договорі умову про виплату страхової суми іншій особі, зокрема, банкові, від якого він одержав кредит. Отже, крім необхідності перевірки відповідності умов договору чинному законодавству, арбітраж­ний суд повинен з'ясувати, чи є в договорі умова про виплату страхової суми банку, що надав кредит. За відсутності цієї умо­ви у банку немає правових підстав вимагати від страховика спла­ти суми неповернутого позичальником кредиту та відсотків, навіть у тому випадку, якщо між страховиком і страхувальником укладений договір страхування несвоєчасної виплати кредиту. Надаючи кредит з умовою його страхування, банк має перевіри­ти наявність у договорі обов'язку страховика у разі настання страхового випадку виплатити страхову суму банку.

Підстави, за якими страховик має право відмовити у виплаті страхових сум, передбачені у ст. 25 зазначеного Закону. Викла­дений у цій статті перелік таких підстав не є вичерпним, оскільки договором можуть бути передбачені й інші підстави відмови у ви­платі страхових сум, якщо це не суперечить законодавству України.

Відповідно до ч. 2 ст. 17 Закону України «Про страхування» факт укладення договору страхування може посвідчуватися стра­ховим свідоцтвом (полісом, сертифікатом), що є формою догово­ру страхування. Чинне законодавство не позбавляє сторони

168

цього договору права укласти його і в іншій письмовій формі від­повідно до вимог ст. 44 Цивільного кодексу України та ст. 15 за­значеного Закону, і отже, в арбітражного суду немає правових підстав для визнання договору страхування неукладеним лише через відсутність полісу чи сертифіката, який посвідчує договір.

Договір страхування, як передбачено ч. З ст. 15 Закону Украї­ни «Про страхування», набуває чинності з моменту внесення страхового платежу, якщо інше не передбачено умовами страху­вання. Зокрема, згідно зі ст. 5 згаданого Закону загальні умови і порядок проведення добровільного страхування визначаються правилами страхування, що встановлюються страховиком само­стійно.

Якщо між страховиком і страхувальником укладений договір страхування, то подальше посилання останнього на те, що він не був ознайомлений з цими правилами, як правило, не повинно братися до уваги.

Відповідно до ст. 33 Арбітражного процесуального кодексу України позивач (банк) повинен довести, що його вимоги щодо стягнення страхової суми зі страховика грунтуються на договорі страхування, який набрав чинності.

ВідповідальністьСтраховик має відповідати за договором страхування тільки

за договором тоді, коли на рахунку позичальника кредиту немає достатніх кош-страхування^ ддявиконання дого зобов'язання за кредитним договором.

Цю обставину арбітражний суд з'ясовує при вирішенні спору.

Неустойка (пеня)Одним з видів забезпечення виконання зобов'язань позичаль-

ника перед кредитором (банком) є неустойка (пеня). Відсоткова ставка є плата за наданий кредит, а не неустойка. Таким чином, у разі невиконання позичальником зобов'язання про повернен­ня сум кредиту та відсоткової ставки у визначений договором строк до нього може бути застосована майнова відповідальність згідно із Законом України «Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань», за умови, що відповідним до­говором встановлено конкретний розмір такої відповідальності у вигляді пені.

Що ж до відповідальності поручителя або гаранта у вигляді сплати банку пені за прострочку платежу позичальником, то при вирішенні цього питання слід виходити з такого. Відповідно до ч. 2 ст. 192 Цивільного кодексу України поручитель відповідає в такому ж обсязі, як і боржник, зокрема, за сплату неустойки, як­що інше не встановлено договором поруки. Ця норма законодав­ства не поширюється на гарантію. У зв'язку з цим, якщо в до­говорі між банком та гарантом немає умови про відповідальність гаранта у вигляді сплати пені за прострочку платежу позичаль­ником, у арбітражного суду нема правових підстав для покладан­ня цієї відповідальності на гаранта. Оскільки відсотки за нада­ний кредит, у тому числі у підвищеному розмірі, за своїм харак­тером є платою, а не неустойкою, то до позовів про стягнення цих відсотків застосовується загальний, а не скорочений строк позовної давності.

169

Виконання зобов'язання за кредитним договором може забез­печуватися також заставою (ст. 178 Цивільного кодексу України та ст. З Закону України «Про заставу»). Відповідно до ст. 11 за­значеного Закону в редакції Закону України від 25 лютого 1994 р. «Про внесення змін і доповнень до Закону України «Про заста­ву» державне підприємство, за яким майно закріплено на правах повного господарського відання, самостійно здійснює заставу цього майна, за винятком цілісного майнового комплексу підпри­ємства, його структурних підрозділів, будівель і споруд, застава яких здійснюється з дозволу та на умовах, погоджених з органом, уповноваженим управляти відповідним державним майном. Ст. 4 Закону «Про заставу» містить ще ряд обмежень щодо застави дер­жавного майна. Для господарюючих суб'єктів інших форм влас­ності чинне законодавство таких обмежень не передбачає.

Якщо при вирішенні спору, пов'язаного з виконанням умов договору щодо предмета застави, буде встановлено, що належне позичальникові кредиту державне майно передано в заставу з по­рушенням вимог закону, то за таких обставин слід застосовува­ти ст. 48 Цивільного кодексу України.

Укладаючи кредитний договір, сторони не позбавлені права в цьому договорі передбачити умови щодо забезпечення зобов'я­зання боржника заставою. Однак слід мати на увазі, що у випад­ках, коли предметом застави є нерухоме майно, транспортні за­соби, космічні об'єкти, товари в обороті або у переробці, договір застави повинен бути нотаріально засвідчений. Недотримання вимог щодо форми договору застави та його нотаріального за­свідчення тягне за собою недійсність договору з наслідками, пе­редбаченими законодавством (ст. 13, 14 Закону України «Про за­ставу», ст. 48 Цивільного кодексу України).

Банк має право вимагати задоволення своїх вимог за рахунок заставленого майна, включаючи відсотки за наданий кредит, від­шкодування збитків, завданих прострочкою виконання, а у ви­падках, передбачених договором, також неустойку. Крім того, за рахунок заставленого майна відшкодовуються витрати банку на утримання цього майна та інші витрати, пов'язані зі здійснен­ням забезпеченої заставою вимоги, якщо інше не передбачено договором застави (ст. 19 Закону «Про заставу»).

Звернення стягнення на заставлене майно здійснюється бан­ком відповідно до ст. 20 цього Закону, а щодо майна селянсько­го (фермерського) господарства — відповідно до п. 4 ст. 25 За­кону України «Про селянське (фермерське) господарство».

Заставодержатель набуває права звернення стягнення на предмет застави у разі, якщо в момент настання строку виконан­ня зобов'язання, забезпеченого заставою, воно не буде викона­но, якщо інше не передбачено договором. Таким чином, відпо­відно до ст. 76 Цивільного кодексу України перебіг строку по­зовної давності для позову банку про звернення стягнення на предмет застави починається з наступного дня після настання строку виконання зобов'язання щодо повернення кредиту.

170

Згідно зі ст. 20 Закону «Про заставу» при припиненні (реор­ганізації, ліквідації) юридичної особи-заставодавця заставодер-жатель набуває право звернення стягнення на заставлене майно незалежно від настання строку виконання зобов'язання, забезпе­ченого заставою. Отже, за таких обставин перебіг строку позов­ної давності починається з дня, коли банк дізнався або повинен був дізнатися про наявність зазначених обставин.