Смекни!
smekni.com

Банківське право України (Селіванов) (стр. 82 из 83)

Необхідно виділити суперечності положень цього Закону та Закону «Про банки і банківську діяльність» у сфері одержання інформації про ті чи інші дії фізичних осіб. Суперечності поля­гають у тому, що згідно з Законом України «Про банки і бан­ківську діяльність» така інформація надається лише за наявності у провадженні спеціальних органів конкретних справ, а згідно з Законом України «Про організаційно-правові основи боротьби з організованою злочинністю» ніякі обмеження для одержання ін-


321

формації не встановлені, тобто існує певна колізія норм різних законів. З огляду на те, що для банків спеціальним законом є За­кон «Про банки і банківську діяльність», а також на те, що пи­тання банківської таємниці окремо чітко регулюються тільки цим Законом, можна зробити висновок щодо пріоритетності норм Закону України «Про банки і банківську діяльність» перед іншими законами в сфері збереження банківської таємниці.

Подібні колізії правових норм трапляються і при реалізації положень деяких інших законів. Проте у будь-якому разі пробле­му розкриття інформації, що становить банківську таємницю, слід вирішувати виходячи з пріоритетності норм Закону України «Про банки і банківську діяльність».

Окремо слід спинитись на порядку одержання органами по­даткової служби інформації, що становить банківську таємницю. Ці питання, крім ст. 52 Закону України «Про банки і банківську діяльність», знайшли своє відображення і в податковому законо­давстві. Так, згідно з п. 2 ст. 11 Закону України «Про державну податкову службу в Україні» органи податкової служби мають право одержувати безоплатно від організацій, включаючи Націо­нальний банк України та його установи, комерційні банки та ін­ші фінансово-кредитні установи, певну інформацію у порядку, визначеному законодавством.

Зазначений порядок одержання інформації та покладення у зв'язку з цим на банки зобов'язань чітко врегульовані у Законі України «Про систему оподаткування». Відповідно до п. 1 ст. 12 цього Закону банки та інші фінансово-кредитні установи зобов'я­зані подавати державним податковим органам на їх запит відо­мості про наявність і рух коштів на розрахункових та інших ра­хунках платників податків — клієнтів цих установ. Таким чином, банки можуть надавати податковим органам інформацію, що ста­новить банківську таємницю, лише на конкретний запит цих ор­ганів, а будь-які вимоги щодо систематичного одержання такої інформації є такими, що суперечать чинному законодавству.

Ще одним цікавим моментом, пов'язаним з банківською та­ємницею та її межами, є функціонування в Україні анонімних ва­лютних рахунків, правовий режим яких передбачає відсутність повної інформації про власника рахунку навіть у банку. Зазначені рахунки почали функціонувати в Україні в результаті прийняття Указу Президента України «Про відкриття анонімних валютних рахунків фізичних осіб (резидентів і нерезидентів)» за № 679 від 1 серпня 1995 р. та постанови Правління Національного банку України за № 205 від 16 серпня 1995 р., якою було затверджено «Порядок відкриття та функціонування анонімних валютних ра­хунків фізичних осіб (резидентів і нерезидентів)».

Слід зазначити, що повна відсутність інформації про клієнтів банків є передумовою для зловживань у фінансовій сфері та ле­галізації кримінальних доходів, а тому існування подібної ситуа­ції у банківській системі тієї чи іншої країни негативно сприй­мається міжнародним співтовариством. На сьогодні ці питання

322

знайшли своє відображення і у міжнародному праві, про що свід­чить прийняття багатосторонніх міжнародних договорів у сфері банківського нагляду та боротьби з відмиванням брудних гро­шей. Слід зазначити, що Україна теж бере участь у цих догово­рах. Зокрема, 17 грудня 1997 р. Україною ратифікована Конвен­ція про відмивання, пошук, арешт та конфіскацію доходів, одер­жаних злочинним шляхом. З прийняттям певних міжнародних зобов'язань постає питання про необхідність імплементації норм міжнародного права у національне законодавство, а тому анонім­ність рахунків поступово має бути знята.

Як свідчить міжнародна практика, на зміну анонімним рахун­кам приходять, як правило, «кодовані» рахунки, оскільки право­вий режим відкриття та функціонування цих рахунків дає змогу максимально враховувати інтереси їх власників щодо обмеження кола осіб, які мають доступ до їх приватної інформації у фінан­совій сфері (ці рахунки обслуговують окремі спеціально призна­чені службові особи банку), і водночас забезпечити можливість правоохоронним органам ідентифікувати особистість власника цього рахунку (оскільки власник кодованого рахунку, на відміну від анонімного, для банку є відомим).

Реалізація на практиці положень щодо припинення функціо­нування анонімних рахунків в Україні почала знаходити своє правове оформлення у зв'язку з виданням Президентом України Указу «Про деякі питання захисту банківської таємниці» за № 805 від 21 липня 1998 р. Відповідно до цього Указу банкам заборонено відкривати анонімні валютні рахунки фізичним осо­бам (резидентам і нерезидентам), а зарахування нарахованих від­сотків за вже відкритими анонімними валютними рахунками фі­зичних осіб (резидентів і нерезидентів) банки мають право здій­снювати відповідно до строків, визначених умовами цих вкладів, але за період не пізніше 1 липня 1999 р.

На виконання цього Указу Національним банком України прийнято Інструкцію про порядок відкриття та функціонування кодованих рахунків фізичних осіб (резидентів і нерезидентів) у іноземній валюті та національній валюті України, яка затвердже­на постановою Правління Національного банку України за № 469 від 9 листопада 1998 р.

Загальновідомо, що основний обсяг інформації зберігається на паперових носіях у вигляді тих чи інших документів. У зв'яз­ку з цим є дуже важливим з'ясування строків зберігання банка­ми конкретних документів. Виходячи з своєї компетенції, Націо­нальний банк України прийняв відповідний документ з цього приводу — Перелік документів Національного банку України, ус­танов і організацій його системи, акціонерно-комерційних та ко­мерційних банків України із зазначенням строків зберігання, який затверджений постановою Правління Національного банку України за № 327 від 23 грудня 1996 р.

Повертаючись до суті банківської таємниці, слід підкреслити, що вона є водночас засобом захисту особистості клієнта, охоро­ни ділової таємниці та зміцнює довіру до національної банківсь-ч

323

кої системи, яка діє в умовах жорсткої міжнародної конкуренції, тим більше, що останнім часом активізувався процес експансії в Україну іноземного банківського капіталу. У зв'язку з цим про­блема законодавчого регулювання банківської таємниці все біль­ше загострюється і, крім чіткого матеріального закріплення, по­требує розроблення ґрунтовних процесуальних механізмів із за­значених питань.

Оптимальним вирішенням проблеми банківської таємниці було б закріплення на рівні закону відповідної норми, згідно з якою право на одержання третіми особами інформації, що ста­новить банківську таємницю, стало б можливим лише на підставі судового рішення. Такий порядок розкриття банківської таємни­ці із одночасним встановленням кримінальної відповідальності за розголошення банківської таємниці дав би змогу уникнути можливих зловживань при одержанні і використанні інформації про наявність і рух коштів та забезпечив би гарантії захисту прав та законних інтересів юридичних і фізичних осіб. Крім того, на­явність відповідного судового рішення у наведеній ситуації пов­ністю узгоджується з вимогами ст. 124 Конституції України, від­повідно до якої правосуддя в Україні здійснюється виключно су­дами, а юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі.

15.3. Банківська таємниця в зарубіжних країнах

Враховуючи певні особливості нормативного регулювання інституту банківської таємниці в Україні, корисним є ознайом­лення з досвідом у цій сфері інших держав, особливо тих, де пра­вові системи грунтуються на принципах римського права.

Практично в усіх країнах відомості про рахунки та операції за ними становлять банківську таємницю. Це означає, що такі відо­мості можна одержати, як правило, тільки у разі порушення кри­мінальної справи. Розгляд цивільної справи в багатьох країнах не зумовлює для банку обов'язків надавати суду такі відомості, за ви­нятком випадків, коли банк сам є стороною по справі [3, 235].

Слід зазначити, що, незважаючи на досить значну норматив­но-юридичну практику багатьох держав, законодавче закріплення поняття банківської таємниці та її регулювання в кожній країні має свої особливості. Це зумовлено однією суттєвою причиною: банківська таємниця відбиває багатосторонні правові відносини: «банк — клієнт», «банк — банк», «клієнт і банк — держава». Ця багатосторонність не дає змоги юридично точно визначити та ко­дифікувати ці відносини в одному понятті.

Відповідно до Закону Швейцарії «Про банки і ощадні каси» до організацій, що зобов'язані зберігати банківську таємницю, належать: банки, приватні банкірські доми, ощадні каси, деякі фінансові компанії. Оскільки цей закон поширюється на всі кре­дитні організації, які діють у Швейцарії, то до цієї групи входять також іноземні філії та іноземні дочірні банки на території краї­ни. Зобов'язання відповідальних осіб щодо збереження банківсь-

324

кої таємниці діє упродовж всього їх життя незалежно від зміни місця роботи [1, 26].

Ст. 57 закону Франції про банки містить формулювання про те, що професійна таємниця не може бути прихована від судо­вих органів, що провадять кримінальне слідство. Службовці бан­ку повинні давати свідчення певним представникам правоохо­ронних органів, проте коло таких представників є обмеженим. Зокрема, особа, яка проводить дізнання, має одержати спеціаль­не доручення судового слідчого. Податковим органам Франції закон дає значні права щодо вимоги від кредитних установ кон­кретних повідомлень. Відповідно до положень «Книги податко­вих процедур» фіскальні агенти можуть з метою здійснення по­даткового контролю одержувати довідки з торговельних книг, прибуткових та інших документів, у тому числі службових доку­ментів кредитної установи. Серед інших органів, що мають пра­во одержувати інформацію, що становить банківську таємницю, слід виділити митні органи, які на підставі ст. 65і Митного ко­дексу можуть вимагати від кредитних установ не тільки відповід­ні довідки, а й вживати заходів щодо накладення арешту [2, 105].