Необхідно виділити суперечності положень цього Закону та Закону «Про банки і банківську діяльність» у сфері одержання інформації про ті чи інші дії фізичних осіб. Суперечності полягають у тому, що згідно з Законом України «Про банки і банківську діяльність» така інформація надається лише за наявності у провадженні спеціальних органів конкретних справ, а згідно з Законом України «Про організаційно-правові основи боротьби з організованою злочинністю» ніякі обмеження для одержання ін-
321
формації не встановлені, тобто існує певна колізія норм різних законів. З огляду на те, що для банків спеціальним законом є Закон «Про банки і банківську діяльність», а також на те, що питання банківської таємниці окремо чітко регулюються тільки цим Законом, можна зробити висновок щодо пріоритетності норм Закону України «Про банки і банківську діяльність» перед іншими законами в сфері збереження банківської таємниці.
Подібні колізії правових норм трапляються і при реалізації положень деяких інших законів. Проте у будь-якому разі проблему розкриття інформації, що становить банківську таємницю, слід вирішувати виходячи з пріоритетності норм Закону України «Про банки і банківську діяльність».
Окремо слід спинитись на порядку одержання органами податкової служби інформації, що становить банківську таємницю. Ці питання, крім ст. 52 Закону України «Про банки і банківську діяльність», знайшли своє відображення і в податковому законодавстві. Так, згідно з п. 2 ст. 11 Закону України «Про державну податкову службу в Україні» органи податкової служби мають право одержувати безоплатно від організацій, включаючи Національний банк України та його установи, комерційні банки та інші фінансово-кредитні установи, певну інформацію у порядку, визначеному законодавством.
Зазначений порядок одержання інформації та покладення у зв'язку з цим на банки зобов'язань чітко врегульовані у Законі України «Про систему оподаткування». Відповідно до п. 1 ст. 12 цього Закону банки та інші фінансово-кредитні установи зобов'язані подавати державним податковим органам на їх запит відомості про наявність і рух коштів на розрахункових та інших рахунках платників податків — клієнтів цих установ. Таким чином, банки можуть надавати податковим органам інформацію, що становить банківську таємницю, лише на конкретний запит цих органів, а будь-які вимоги щодо систематичного одержання такої інформації є такими, що суперечать чинному законодавству.
Ще одним цікавим моментом, пов'язаним з банківською таємницею та її межами, є функціонування в Україні анонімних валютних рахунків, правовий режим яких передбачає відсутність повної інформації про власника рахунку навіть у банку. Зазначені рахунки почали функціонувати в Україні в результаті прийняття Указу Президента України «Про відкриття анонімних валютних рахунків фізичних осіб (резидентів і нерезидентів)» за № 679 від 1 серпня 1995 р. та постанови Правління Національного банку України за № 205 від 16 серпня 1995 р., якою було затверджено «Порядок відкриття та функціонування анонімних валютних рахунків фізичних осіб (резидентів і нерезидентів)».
Слід зазначити, що повна відсутність інформації про клієнтів банків є передумовою для зловживань у фінансовій сфері та легалізації кримінальних доходів, а тому існування подібної ситуації у банківській системі тієї чи іншої країни негативно сприймається міжнародним співтовариством. На сьогодні ці питання
322
знайшли своє відображення і у міжнародному праві, про що свідчить прийняття багатосторонніх міжнародних договорів у сфері банківського нагляду та боротьби з відмиванням брудних грошей. Слід зазначити, що Україна теж бере участь у цих договорах. Зокрема, 17 грудня 1997 р. Україною ратифікована Конвенція про відмивання, пошук, арешт та конфіскацію доходів, одержаних злочинним шляхом. З прийняттям певних міжнародних зобов'язань постає питання про необхідність імплементації норм міжнародного права у національне законодавство, а тому анонімність рахунків поступово має бути знята.
Як свідчить міжнародна практика, на зміну анонімним рахункам приходять, як правило, «кодовані» рахунки, оскільки правовий режим відкриття та функціонування цих рахунків дає змогу максимально враховувати інтереси їх власників щодо обмеження кола осіб, які мають доступ до їх приватної інформації у фінансовій сфері (ці рахунки обслуговують окремі спеціально призначені службові особи банку), і водночас забезпечити можливість правоохоронним органам ідентифікувати особистість власника цього рахунку (оскільки власник кодованого рахунку, на відміну від анонімного, для банку є відомим).
Реалізація на практиці положень щодо припинення функціонування анонімних рахунків в Україні почала знаходити своє правове оформлення у зв'язку з виданням Президентом України Указу «Про деякі питання захисту банківської таємниці» за № 805 від 21 липня 1998 р. Відповідно до цього Указу банкам заборонено відкривати анонімні валютні рахунки фізичним особам (резидентам і нерезидентам), а зарахування нарахованих відсотків за вже відкритими анонімними валютними рахунками фізичних осіб (резидентів і нерезидентів) банки мають право здійснювати відповідно до строків, визначених умовами цих вкладів, але за період не пізніше 1 липня 1999 р.
На виконання цього Указу Національним банком України прийнято Інструкцію про порядок відкриття та функціонування кодованих рахунків фізичних осіб (резидентів і нерезидентів) у іноземній валюті та національній валюті України, яка затверджена постановою Правління Національного банку України за № 469 від 9 листопада 1998 р.
Загальновідомо, що основний обсяг інформації зберігається на паперових носіях у вигляді тих чи інших документів. У зв'язку з цим є дуже важливим з'ясування строків зберігання банками конкретних документів. Виходячи з своєї компетенції, Національний банк України прийняв відповідний документ з цього приводу — Перелік документів Національного банку України, установ і організацій його системи, акціонерно-комерційних та комерційних банків України із зазначенням строків зберігання, який затверджений постановою Правління Національного банку України за № 327 від 23 грудня 1996 р.
Повертаючись до суті банківської таємниці, слід підкреслити, що вона є водночас засобом захисту особистості клієнта, охорони ділової таємниці та зміцнює довіру до національної банківсь-ч
323
кої системи, яка діє в умовах жорсткої міжнародної конкуренції, тим більше, що останнім часом активізувався процес експансії в Україну іноземного банківського капіталу. У зв'язку з цим проблема законодавчого регулювання банківської таємниці все більше загострюється і, крім чіткого матеріального закріплення, потребує розроблення ґрунтовних процесуальних механізмів із зазначених питань.
Оптимальним вирішенням проблеми банківської таємниці було б закріплення на рівні закону відповідної норми, згідно з якою право на одержання третіми особами інформації, що становить банківську таємницю, стало б можливим лише на підставі судового рішення. Такий порядок розкриття банківської таємниці із одночасним встановленням кримінальної відповідальності за розголошення банківської таємниці дав би змогу уникнути можливих зловживань при одержанні і використанні інформації про наявність і рух коштів та забезпечив би гарантії захисту прав та законних інтересів юридичних і фізичних осіб. Крім того, наявність відповідного судового рішення у наведеній ситуації повністю узгоджується з вимогами ст. 124 Конституції України, відповідно до якої правосуддя в Україні здійснюється виключно судами, а юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі.
15.3. Банківська таємниця в зарубіжних країнах
Враховуючи певні особливості нормативного регулювання інституту банківської таємниці в Україні, корисним є ознайомлення з досвідом у цій сфері інших держав, особливо тих, де правові системи грунтуються на принципах римського права.
Практично в усіх країнах відомості про рахунки та операції за ними становлять банківську таємницю. Це означає, що такі відомості можна одержати, як правило, тільки у разі порушення кримінальної справи. Розгляд цивільної справи в багатьох країнах не зумовлює для банку обов'язків надавати суду такі відомості, за винятком випадків, коли банк сам є стороною по справі [3, 235].
Слід зазначити, що, незважаючи на досить значну нормативно-юридичну практику багатьох держав, законодавче закріплення поняття банківської таємниці та її регулювання в кожній країні має свої особливості. Це зумовлено однією суттєвою причиною: банківська таємниця відбиває багатосторонні правові відносини: «банк — клієнт», «банк — банк», «клієнт і банк — держава». Ця багатосторонність не дає змоги юридично точно визначити та кодифікувати ці відносини в одному понятті.
Відповідно до Закону Швейцарії «Про банки і ощадні каси» до організацій, що зобов'язані зберігати банківську таємницю, належать: банки, приватні банкірські доми, ощадні каси, деякі фінансові компанії. Оскільки цей закон поширюється на всі кредитні організації, які діють у Швейцарії, то до цієї групи входять також іноземні філії та іноземні дочірні банки на території країни. Зобов'язання відповідальних осіб щодо збереження банківсь-
324
кої таємниці діє упродовж всього їх життя незалежно від зміни місця роботи [1, 26].
Ст. 57 закону Франції про банки містить формулювання про те, що професійна таємниця не може бути прихована від судових органів, що провадять кримінальне слідство. Службовці банку повинні давати свідчення певним представникам правоохоронних органів, проте коло таких представників є обмеженим. Зокрема, особа, яка проводить дізнання, має одержати спеціальне доручення судового слідчого. Податковим органам Франції закон дає значні права щодо вимоги від кредитних установ конкретних повідомлень. Відповідно до положень «Книги податкових процедур» фіскальні агенти можуть з метою здійснення податкового контролю одержувати довідки з торговельних книг, прибуткових та інших документів, у тому числі службових документів кредитної установи. Серед інших органів, що мають право одержувати інформацію, що становить банківську таємницю, слід виділити митні органи, які на підставі ст. 65і Митного кодексу можуть вимагати від кредитних установ не тільки відповідні довідки, а й вживати заходів щодо накладення арешту [2, 105].