Смекни!
smekni.com

Співвідношення речового та зобов язального права (стр. 2 из 4)

5. Із правової точки зору дуже важливим був розподіл речей на родові genus і індивідуально-визначені et specіes, проведений римськими юристами ще в період республіки. Якщо для власника мають значення тільки вага, міра й кількість речі, тобто її загальні родові ознаки, то це - річ родова. Якщо ж для нього являють цінність не родові ознаки, а індивідуальні властивості, відмінності, прикмети речі, то це - річ індивідуально-визначена. Наприклад, пан цінує свого раба не як одиницю робочої сили, а за здатність писати вірші або картини.

До родових відносили речі, вимірювані числом, вагою або мірою, яких у природі існує багато, а тому вони взаємозамінні (раби без обліку їхніх індивідуальних властивостей, коні, гроші, продукти харчування й т.д.).

індивідуально-визначені - це насамперед речі унікальні, єдині у своєму роді (наприклад, скульптури, картини й інші предмети мистецтва).

Деякі речі в одному випадку визнавалися родовими, а іншому - індивідуально-визначеними. Так, раби, захоплені на війні, - речі родові. Однак серед них міг виявитися раб, здатний, наприклад, добре співати, тобто такий який мав індивідуальну ознаку, що перетворює його в річ індивідуально-визначену.

Нарешті, є речі, які ніколи не можуть бути індивідуально-визначеними (наприклад, борошно одного сорту, будівельний пісок, харчовий цукор і т.п.).

Розподіл речей на родові й індивідуально-визначені - необхідний при розподілі ризику їхньої випадкової загибелі. Відносно родових речей застосовувався принцип - рід не гине, тобто власник родової речі зобов'язаний повернути її (іншу подібну) власникові навіть у тому випадку, коли вона втрачена їм випадково. Наприклад, постачальник продовольства у випадку безвинної втрати продовольства не звільняється від обов'язку поставити те ж в обумовленій кількості.

Відносно певних речей застосовувався принцип - власник несе ризик (випадкової загибелі речі), тобто збитки від випадково загиблої речі у всіх випадках незалежно від того, у кого загинула річ (у власника або в третьої особи), завжди несе її власник.

6. Римські юристи вважали речі які можна поділити, якщо їх можна було розділити будь-яким образом і вони при цьому не втрачали своєї господарської цінності й призначення (на скільки частин не розділили булку хліба, вона залишиться хлібом), і неподільними, якщо при розділі вони втрачали господарське призначення, цілісність.

Діленими вважалися земельні ділянки. Побудовані на них будинки ділилися, але тільки по вертикалі. Ділилася також і рухомі речі.

Такий розподіл мав важливе практичне значення при розділі загальної власності. Суперечка, що виникає із приводу загальної власності на річ яку можна поділити, легко вирішується: річ у натурі розділяли між власниками. Набагато складніше було розпорядитися річчю неподільною. При загальній власності на неї кожний власник мав право на ідеальну частку речі, тобто таку, котру можна було представити тільки подумки, зберігаючи при цьому реальну частку в праві на річ у цілому.

7. Речі, які в процесі їхнього використання фізично зникали, називалися споживчими (res quae usu consumatur) - продукти харчування, корм для тварин, будівельний матеріал і т.п. Вони тому й називалися споживчими, бо служили для задоволення виниклих потреб людей і використовувалися шляхом споживання: для угамування голоду з'їдалися продукти, для будівлі будинку використовувався пісок, цегла й т.д. До споживчих речей відносили й гроші, оскільки користування ними можливо тільки шляхом витрати.

Речі, які служили людям більш-менш тривалий строк, вважалися неспоживчими (res quae non consum- atur). У процесі одиничного використання вони фізично не знищувалися, не зникали, а при тривалому використанні зношувалися (земля, будови, одяг і т.п.).

Природне розходження зазначених речей обумовлювало розходження їхнього правового режиму. Так, предметом договору позики могли бути тільки споживчі речі, внайми здавалися тільки неспоживчі.

8. Римські юристи звернули увагу на те, що по фізичному складу речі діляться на три види: а) складаються з однієї матеріальної субстанції (земля, пісок, крейда, раб, тварина й т.д.); б) штучні утворення, створені шляхом з'єднання різнорідних речей (будинок, корабель, візок); в) сукупність однорідних речей, матеріально не зв'язаних, але об'єднаних загальним призначенням або назвою (бібліотека, колекція, череда корів, табун коней).

Речі, що складаються з однієї матеріальної субстанції, називалися простими, а з'єднання речей (різнорідних або однорідних) - складними. У свою чергу, вони ділилися на штучні з'єднання різнорідних речей і з'єднання однорідних речей. Іноді в складні виділяли головну річ і приналежності до неї (скрипка й футляр, окуляри й футляр). Вони можуть існувати й незалежно одна одної, однак лише при спільному їхньому використанні досягається найбільший ефект.

Приналежності розділяють правову долю головної речі. Точно так само менша частина сукупних речей розділяє правову долю їхньої більшої частини. Тому у випадку виникнення суперечки про приналежність окремих книг з бібліотеки, що належить певній особі, питання вирішувався однозначно - чия бібліотека, того й книги. Частини речі, юридичної самостійності не мали.

Плоди. Римські юристи розрізняли плоди природні (fructus naturales) і цивільні (fructus cіvіles). Плоди, зроблені природою, тобто самою річчю (наприклад, фрукти саду, приплід тварин і т.д.), називалися природними. Плід, що приносить річ у результаті використання її в обороті, називався цивільним (наприклад, відсотки, отримані за договором позики, плата за користування річчю за договором наймання).

Правове значення поняття плодів і розходження їхніх видів полягало в розходженні їхньої правової долі. Пізніше римські юристи розширюють поняття плодів, включивши в нього всякий постійний дохід (у вигляді як природних, так і цивільних плодів). Так виникає термін доходи.

Майно. Сукупність різних речей, об'єднаних єдиним господарським призначенням або приналежністю, римські юристи розглядають як одне ціле - майно (будинку, двору, родини й т.д.)[3].

У такому сімейному, двірському й тому подібному майні, що складається з різноманітних предметів, речі взаємопов'язані, як би доповнюють один одного й у сукупності дають бажаний ефект, якого хочуть досягти їхні власники в господарській діяльності. До майна стали відносити все приналежній певній особі. У преторский період до складу майна включають все, що залишилося після відрахування боргів кредиторів. Так послідовне поняття oимущества стали трактувати як сукупність прав і обов'язків власника. Таким чином, майно складалося з активу й пасиву, з вимог і боргів. Тому завжди варто мати на увазі, що в його склад входять борги, а іноді вони можуть становити значну й навіть більшу його частину. Це обставина іноді спонукує спадкоємців відмовлятися від спадщини. Точне визначення складу майна має значення також при обігу стягнення кредиторів на майно боржника.


2. ПОНЯТТЯ ЗОБОВ’ЯЗАЛЬНОГО ПРАВА

Зобов'язальне право є основним розділом римського (і будь-якого іншого) цивільного права. Воно регулює майнові відносини в сфері виробництва й цивільного обороту. Предметом зобов'язального права є певна поведінка зобов'язаної особи, її позитивні або негативні дії.

У джерелах римського права зобов'язання (oblіgatіo) визначається в такий спосіб:

1. Зобов'язання являє собою правові окови, що змушують нас щось виконати відповідно до законів нашої держави - oblіgatіo est jurіs vіnculum, quo necessіtate adstrіngіmur alіcujus colvendae reі secundum nostrae cіvіtatіsjura.

2. Сутність зобов'язання складається не в тім, щоб зробити нашим якийсь тілесний предмет або якийсь сервітут, але щоб зв'язати перед нами іншого в тім відношенні, щоб він нам щось дав, зробив або представив - oblіgatіonum substantіa non іn eo consіstіt, ut alіquіd corpus nostrum aut servіtutem nostram facіat, sed ut alіum nobіs obstrіgat ad dandum alіquіd vel facіendum vel praestandum.

До виникнення зобов'язання людина (боржник) зовсім вільний: не обтяжений ніякими обіцянками, не стиснутий у своєму поводженні ніякими обмеженнями. Вступивши в зобов'язання, він певним чином обмежує себе, обтяжує обіцянками, стискує волю, покладаючи на себе якісь правові обов'язки, правові окови, юридичні пута. Саме тому у визначеннях зобов'язання римські юристи говорять про окови й т.п. Закони XІІ таблиць повідомляють нам, що в найдавніші часи до несправного боржника застосовувалися справжні окови. Таблиця ІІІ Законів XІІ таблиць містить норму, відповідно до якої кредитор при невиконанні боржником свого зобов'язання має право забрати його у свій будинок і накласти на нього колодки або окови вагою не менш, а якщо побажає, то й більше 15 фунтів.

Таким чином, зобов'язання - це правове відношення, у силу якого одна сторона (кредитор) має право вимагати, щоб інша сторона (боржник) що-небудь дала (dare), зробила (facere) або надала (praestare). Боржник зобов'язаний виконати вимогу кредитора.

Отже, зобов'язання - складний юридичний склад, правовідносини, сторонами в якому є кредитор і боржник а змістом - права та обов'язки сторін. Сторона, що має право вимагати, називається кредитором, а сторона, зобов'язана виконати вимогу кредитора, - боржник. Змістом вимоги кредитора є його право на певне поводження боржника, що може виражатися в якій-небудь позитивній або негативній дії. Отже, предметом зобов'язання завжди є дія, що має юридичне значення й породжує правові наслідки. Якщо дія не носить правового характеру, то воно не породжує юридично значимого зобов'язання. Величезне різноманіття господарсько-економічних дій римляни групували в три групи: dare - дати, praestare - надати й facere - зробити. Цією тріадою й визначається зміст зобов'язань (можна порфвняти: зміст прав власності теж визначається тріадою - володіння, користування й розпорядження). Будь-яка дія боржника охоплюється однією з вимог кредиторів: дати, надати або зробити.