Однак у чистому виді зобов'язань, у яких кредитор має тільки право, а боржник несе тільки обов'язку, виникає порівняно небагато. Їх прийнято називати односторонніми, оскільки одна сторона тільки має права, а інша тільки має обов'язки. У практиці переважають зобов'язання, де кожна зі сторін має певні права й несе відповідні обов'язки. Їх називають двосторонніми. Прикладом одностороннього зобов’язання може бути договір позики грошей: позикодавець має тільки право вимагати повернення грошей, не несучи ніяких обов'язків, а боржник (позикоодержувач) несе тільки обов'язок - повернути борг. У нього немає ніяких прав відносно кредитора. Прикладами двосторонніх зобов'язань можуть бути договори купівлі-продажу, наймання, доручення й ін. У договорі купівлі-продажу продавець має право вимагати сплати ціни, але він також зобов'язаний передати покупцеві продану річ.
У двосторонніх зобов'язаннях права й обов'язку між сторонами можуть розподілятися рівномірно й нерівномірно. Якщо права й обов'язки кредитора відповідають правам і обов'язкам боржника, то таке зобов'язання називають сіналагмагічним, або просто сіналагма.
Як і всякі правовідносини, зобов'язання підлягає захисту з боку держави. Однак римське право знало зобов'язання, які не підлягали позовному захисту, тобто зобов'язання існувало, але спонукати боржника до його виконання силою державного примуса не можна було. Так було із зобов'язаннями, по яких минув строк позовної давності, що випливає з пактів, і деяким іншим. Вони одержали назву натуральних.
У сфері майнових відносин зобов'язання займають провідне місце. Вони опосередковують всю сферу виробництва, переміщення й розподіли товарів. Виробництво, будівництво, транспортування, цивільний оборот товарів, побутове обслуговування населення, цивільно-правові операції по руху товарів здійснюються у формі цивільно-правового зобов'язання. Зобов'язання буквально пронизують сферу майнових відносин у будь-якому суспільстві й за всіх часів. У наше бурхливе століття кожний громадянин щодня й неодноразово вступає в зобов’язально-правові відносини. Звертаючись для задоволення своїх особистих і побутових потреб в організації сфери обслуговування, культури, охорони здоров'я й т.д., він робить безліч цивільно-правових дій, що породжують зобов'язання. Громадянин, що зробив злочин, яким заподіяв майнову шкоду іншим особам, зобов'язаний відшкодувати шкоду, тобто виконати вимоги кредитора - це теж зобов'язання. За свої неправильні дії, якими заподіяно майнову шкоду іншим особам, несуть відповідальність і організації - юридичні особи.
Таким чином, сфера впливу зобов'язань у цивільно-правовому обороті будь-якого суспільства на будь-якій стадії його розвитку досить велика. Римські, юристи ретельно розробили процес регулювання зобов'язально-правових відносин, договірну й позадоговірну майнову систему. Їхні найтонші розробки договірних відносин надовго пережили своїх творців.
3. СПІВВІДНОШЕННЯ РЕЧОВОГО ТА ЗОБОВ'ЯЗАЛЬНОГО ПРАВА
Поверхневе розходження цих двох правових інститутів цивільного права полягає в об'єкті прав: об'єкт права річ - речове право, об'єкт права дія - зобов'язальне право. Однак зовнішнього розходження буває іноді мало для встановлення характеру правових відносин, наприклад, якщо виникла суперечка із приводу передачі будинку продавцем покупцеві. Після укладання договору купівлі-продажу продавець відмовився передати будинок покупцеві. Недосвідченому юристові буває важко визначити, про яке право йде суперечка - речове або зобов'язальному, хоча встановлення характеру прав має важливе значення для визначення способу захисту. У наведеному прикладі покупець ще не став власником купленого будинку й тому речового права в нього ще не виникло. Мова йде про виконання договору, тобто про право вимоги, про зобов'язальне право.
Для ґрунтовного осмислення характеру речових і зобов'язально-правових відносин необхідно проаналізувати розходження між цими двома інститутами. Вони полягають у наступному:
1. Основне розходження - в об'єкті права. Об'єкт речового права - завжди річ, зобов'язального права - дія, право вимагати здійснення певної дії. До речових прав римське цивільне право відносило наступні інститути: володіння, право власності, сервітути, інші права на чужі речі (емфітевзис, суперфіцій і станове право).
Зобов'язальні права виникають із договорів і інших правомірних і неправомірних дій. Це досить великий розділ цивільного права, що поєднує договірне право, деліктне право й інші зобов'язання, що виникають із позадоговірних правомірних дій.
2. Речові права відрізняються абсолютним характером, зобов'язальні - відносним. Звідси, захист речових прав є абсолютним, а зобов'язальних - відносним. Це розходження обумовлене характером правових відносин. Власник речових прав у процесі їхнього здійснення вступає в правові відносини з усіма навколишніми особами. З одного боку суб'єкт речового права, з іншого боку - абсолютно всі хто його оточували. Суть цих правовідносин полягає в тому, що суб'єкт речового права має певні права на річ, а всі хто його оточували зобов'язані поважати його права, дотримуватися їх і не порушувати. Порушником речового права може виявитися кожний із числа оточуючих навіть якщо він цього не бажав і не знав. Звідси відповідачем по речовому позові також може виявитися кожен навіть якщо він особисто не порушував речових прав їх носія. Наприклад, власник певної речі в процесі здійснення своїх прав вступає в правові відносини з усіма, хто з ним стикається. Якщо ж він втрачає володіння річчю, то при цьому не втрачає свого речовому права на річ, а остання може виявитися в незаконному володінні будь-якої особи. Нею може виявитися й особа, котра здобуваючи річ, не знала, що вона не належить відчужувачу, що вона чужа. Ставши власником чужої речі, її набувач не здобуває речового права на неї і потім буде відповідачем по пред'явленому до нього речовому позову.
Зобов'язально-правові відносини носять відносний характер, оскільки виникають відносно до конкретно певних осіб, наприклад, продавець – покупець. Порушником цих відносин може бути одна із цих сторін і ніхто інший. Отже, відповідач по особистому позові завжди відомий заздалегідь, чого не можна сказати про відповідача у речовому позові, якого заздалегідь не можна назвати навіть приблизно.
3. Переважна більшість речових прав строками не обмежена. Володіння, право власності, земельні сервітути, емфітевзис, суперфіцій - ці речові права набуваються назавжди. І тільки особисті сервітути обмежені часом (життя їхнього суб'єкта).
Всі зобов'язально-правові відносини - це тимчасові відносини, розраховані на певний строк. Права виникаючі із цих відносин, припиняються разом припиненням зобов'язання. Наприклад, після закінчення договору найму річ повертається наймодавцеві й право користування нею наймачем зникає.
4. Речові й зобов'язальні права розрізняються й по змісту, і по обсягу. Зміст речових прав встановлюється законом, а зобов'язальних, як правило, обумовлюється договором. Речові права по своєму обсягу значно ширше, ніж зобов'язальні (наприклад, права власника й права наймача речі).
Суб'єкт речового права має можливість безпосереднього впливу на річ у частині здійснення своїх повноважень (наприклад, власник сам здійснює володіння, користування й розпорядження своєю річчю). Наймач речі сам безпосередньо ці права здійснювати не може. Користування й володіння річчю він здійснює від імені власника, а не від свого. Правом розпорядження наймач взагалі не володіє. При цьому зазначені права можуть бути істотно обмежені (наприклад, наймачеві надане право користування не в повному обсязі, а тільки в певній частині).
5. Суб'єкт речового права зв’язаний з річчю як би невидимою ниткою - куди б річ не пішла від її власника, він має право зажадати її від усякого, хто її незаконно утримує. Римське цивільне право знало так звану необмежену віндикацію, по якій власник міг зажадати свою річ від кожного, у кого вона перебувала. Наприклад, власник передав свою річ у тимчасове користування своєму сусідові, а той передав її третій особі. Власник має право зажадати свою річ у третьої особи, навіть якщо вона не знало про те, що річ чужа. Заставодавець продав предмет застави третій особі, заставоутримувач має право зажадати річ для звернення на неї стягнення.
Зобов'язальні права так не зв'язані зі своїми суб'єктами.
ВИСНОВОК
Сукупність принципів, інститутів і норм, що сьогодні традиційно йменують речовим правом, регулює відносини із приводу майна, під яким розуміються предмети навколишнього світу, по своїй природі здатні бути предметами індивідуального людського розпорядження. У римській юридичній культурі не було спеціального позначення для цієї області права. Римські юристи не розробили визначення поняття речей. Вони широко користувалися цією категорією, ретельно регламентували правовий статус речей, їхні види, однак поняття не залишили. Проблема речей займала одне із центральних місць і в самому римському цивільному праві, і в присвяченій цій проблемі давньоримської юриспруденції.
Зобов'язальне право є основним розділом римського цивільного права. Воно регулює майнові відносини в сфері виробництва й цивільного обороту. Предметом зобов'язального права є певна поведінка зобов'язаної особи, її позитивні або негативні дії.
Римське зобов'язальне право було найкращим засобом нещадної експлуатації не тільки рабів, але й нижчих шарів вільного населення. Докласичне й класичне римське право ставить боржника в повну залежність від кредитора, робить абсолютно безправним. К.Маркс писав: "В античному світі класова боротьба протікає переважно у формі боротьби між боржником і кредитором і в Римі кінчається загибеллю боржника - плебея..."[4]. Таку ж оцінку римського зобов'язального права дає й Ф.Энгельс: "...жодне законодавство пізнішого часу не кидає боржника настільки жорстоко й нещадно до ніг кредитора - лихваря, як законодавство Древніх Афін і Рима"[5].