У своєму дослідженні раннього періоду творчості Хемінгуея Чарлз Фентон будує висновки на аналізі усього лише трьох коротких повідомлень («Канзас-Сіті стар», 17 липня 1917 р. та 1 березня 1918 р.) та одного репортажу «Суміш війни, мистецтва та дансингу» (« Канзас-Сіті стар», 21 квітня 1918 р.) – сумної історії про повію, яка плакала біля входу у дорогу танцювальну залу, поки солдат, якого вона любила, весело кружляв у танці з елегантно одягненими студентками [12, с. 55]. Користь дослідження, яке провів Фентон, була обмежена перед усім тому, що він не міг встановити, які матеріали «Канзас-Сіті стар» були написані Хемінгуеєм, і пояснюється це двома факторами: як вже говорилося, нариси, репортажі та короткі повідомлення Хемінгуея у «Стар» не були підписані його іменем, а окрім того, у період коли вийшла книга Фентона, у 1954 р. Ернест Хемінгуей сам у значній мірі перешкоджав вивченню біографами раннього журналістського періоду його творчості, враховуючи, що ці не досить зрілі, а іноді й швидкостиглі газетні повідомлення можуть спричинити шкоду його репутації художника слова. Ось чому Фентон не міг піти далі аналізу трьох повідомлень та одного нарису, які, якщо судити за манерою викладу – несенетиментальному тону, подачею образу за допомогою мовних характеристик, використанню деталей, перегукуються з пізнішими художніми працями Ернеста Хемінгуея та виразністю оповідання відрізняються від звичайних сухих інформаційних повідомлень з обов’язковим лідом та вставним абзацом [5, с. 207].
Хемінгуея, як і інших найкрупніших репортерів-новелістів, у яких він вчився – Марка Твена та Стівена Крейна, цікавило дещо більше, ніж традиційні критерії репортажу: хто, що, де, коли. Вже у ранніх репортажах Хемінгуей прагнув ввести ще один вимір. Так, у репортажі про подію, яку рекламувала міська влада, - перший бал, що організувала Військова рада з проведення культурних заходів для новобранців, що відправлялися на фронт, з’явилася плачуча, закохана, недопущена в дорогу танцювальну залу повія, яка надала репортажу зовсім інше соціально-психологічне звучання.
Після смерті Хемінгуея у 1961 р., коли творче наслідування письменника стало надбанням історії, бібліографам вдалося з більшою або меншою достовірністю виділити біля 50 коротких повідомлень, які належали перу письменника та опублікованих або у «Канзас-Сіті стар», або «Канзас-Сіті таймс» за сім місяців 1917/18 р.. В. М. Погостін вважає цілком зрозумілим те, що п’ять років опісля, працюючи над своєю другою книгою «У наш час», перше видання якої (170 екз.) вийшло у 1924 р. у Парижі, Ернест Хемінгуей використовував свої журналістські замальовки, зроблені під час роботи у «Канзас-Сіті стар», в крайньому разі у двох коротких розділах, які у наступному американському виданні книги 1925 р. передували оповіданням «Революціонер» та «На Біг-рівер ІІ» [12, с. 56]:
«О другій годині ранку два угорці забралися у тютюновий магазин на розі 15-ої вулиці та Гренд-авеню. Древітс та Бойл приїхали у форді з поліцейської дільниці на 15-ій вулиці. Вантажівка угорців як раз виїжджала заднім ходом з тупіку. Бойл застрелив спочатку того, хто сидів у кабіні, потім – того, який був у вантажівці. Древітс злякався, коли побачив, що обидва вони вбиті наповал» («Революціонер»).
«Сема Кардинелла стратили о шостій ранку у коридорі окружної в’язниці… До шибениці виходили через двері у стіні. Усього було сім чоловіків, включно з двома священиками. Сема Кардинелла довелося нести» («На Біг-рівер ІІ») [8, с. 77, 134].
У 1928 р. у збірці «Чоловіки без жінок» з’явилося оповідання «Гонка переслідування» про зацькованого життям улаштовувача трупи вар'єте в Канзас-Сіті, який спився та приохотився до наркотиків.
Замальовки, зроблені у міській лікарні Канзас-Сіті, були використані також у надрукованому у 1933 р. оповіданні «Вдалих свят, джентльмени!»: «В ті часи відстані були зовсім іншими, пил несло з горбів, - тепер їх зрівняли з землею, - і Канзас-Сіті більш за все був схожий на Константинополь» [18, с. 293].
Як зазначає один з дослідників життя і творчості цього письменника К. Бейкер, місце вбивства двох угорців – ріг 15-ої вулиці та Гренд-авеню – знаходилося недалеко від будівлі редакції «Канзас-Сіті стар». Салуна братів Вульф, згадувана в оповіданні «Вдалих свят, джентльмени!», насправді не існувало, але так називався найкрупніший у місті магазин чоловічого одягу, який також знаходився поблизу від редакції «Стар» [12, с.56].
Опис окружної в’язниці у розділі, передуючому оповіданню «На Біг-рівер ІІ», співпадає з описом окружної в’язниці у Канзас-Сіті, і Чарльз Фентон, посилаючись на спогади журналістів, працюючих з Хемінгуеєм в «Стар», пише, що він часто розповідав друзям про злочинця на ім’я Сем Кардинелл.
У надрукованому в «Канзас-Сіті стар» 20 січня 1918 р. нарисі «В кінці маршруту "швидкої допомоги"» ми читаємо про важко пораненого негра, який, не дивлячись на смертельну небезпеку, відмовляється назвати детективу тих, хто робив замах на його життя, і який, абсолютно очевидно, послужив прототипом Каетано в розповіді "Гравець, черниця і радіо" (1933 р.).
Бібліографічні дослідження кінця 60-х - початки 70-х років, в результаті яких ряд репортажів були передруковані в 1968 р. в тій же «Канзас-Сіті стар» і журналі "Есквайр" і навіть виданий в 1970 р. окремим виданням [12, с.57], дозволили значно розширити уявлення про значення раннього журналістського досвіду Хемінгуея для всього нього подальшої творчості. Проте опубліковані в «Канзас-Сіті стар» матеріали Хемінгуея-репортера цікаві не лише з точки зору їх прямих або непрямих проекцій в творчість Хемінгуея-пісьменника. Звертає на себе увагу підбір тем, що цікавлять 18-річного репортера. Він абсолютно ігнорує світську хроніку і дешеві сенсаційні сюжети, хоча саме на них зароблялася скороспіла популярність, прагнення до якої приписують письменникові буржуазні критики. Ризикуючи попасти в немилість, Хемінгуєй пише про нелегку долю простих людей, про спекулянтів від спорту, про жорстокість американського способу життя, про процвітаючих в Канзас-Сіті наркоманії і злочинності, про неефективність швидкої на розправу поліції, про байдужість мещан-обивателів, про медичне обслуговування лише за дзвінку монету і багато інших пороків буржуазного суспільства.
Так, наприклад, свій перший крупний нарис "Керенський - боксер у вазі мухи" («Канзас-Сіті стар», 16 грудня 1917 р.) початкуючий репортер присвячує хлопчиськові - разносчикує газет (Керенським його прозвали завдяки зовнішній схожості з "збіглим російським політиком"), якому так часто доводилося пускати в хід кулаки, відвойовуючи місце на жвавому перехресті, що врешті-решт він став першокласним боксером. Але і тут доля не дуже-то прихильна до нього. За два долари він готовий битися з ким завгодно, не дивлячись на прокурені зали і злорадіючу публіліку, яка в кінці бою кидає на ринг монети, щоб продовжити задоволення і поглянути на справжню бійку за справжні гроші. "Все відбувається, як на іподромі, - розповідає Керенський (справжнє ім'я героя Лео Кобрін) репортерові Хемінгуею, - їм подобається дивитися, як ми б'ємося із-за монет, але хто б не переміг, ми все одно ділимо гроші порівну. Мені перепадає від півтора до двох з половиною доларів" [12, с. 57].
У репортажі "Сутичка поліцейських нарядів" («Канзас-Сіті стар»,6 січня 1918 р.) розповідається про безкарність торговців наркотиками і недбайливості поліцейських служб. Дивно, як нагадує нижченаведений уривок за будовою і манерою викладу короткі оповідні пропозиції сцени вбивства поліцейськими двох угорців з книги "У наш час".
"Службовці митниці зробили наліт на передбачувану явочну квартиру наркоманів... Декілька хвилин опісля за тією ж адресою і з тією ж метою прибули міські детективи. Обидва наряди прийняли один одного за торговців наркотиками". В результаті виниклої перестрілки декілька митників і поліцейських було доставлено в лікарню з важкими пораненнями.
Злочинність, вказує в черговому репортажі Хемінгуей, досягла таких розмірів, що кожен з районів міста вже має свій злочинний почерк: "Ми майже безпомилково визначаємо, з якого району міста убитий, по тому, як його прикінчили, – ділиться з репортером поліцейський, що допитував афроамериканця, який відмовлявся назвати своїх вбивць. - В негритянському районі користуються бритвою. У італійських кварталах віддають перевагу обрізу» [12, с. 58].
У міській лікарні, що входила, як вже було сказано, в обов'язковий маршрут Хемінгуея, репортер-початківець, наділений загостреним почуттям справедливості, стикається з найбільш потворним проявом соціальної несправедливості, коли мірою надання допомоги тим, що постраждали служить їх фінансове положення. Звичайно ж, тут лікують, іронічно помічає Хемінгуей, лише «для одного це лікування означає чисте ліжко і ліки з віскі, а для іншого - місце на кладовищі бідняків» [12, с. 58].
Є серед матеріалів цього періоду, встановлених після смерті письменника, і репортаж про вже відомому нам за спогадами Теодора Брамбека випадку з хворим віспою, кинутим без нагляду на вокзалі, і репортаж про страйк, якому вихований в традиційно-буржуазному середовищі Оук-парку Хемінгуей, звичайно, не мого дати правильної оцінки і тому обмежився скрупульозно-об'єктивістським описом сутички страйкарів з поліцією [12, с. 58]. І, звичайно ж цілий ряд репортажів, присвячених темі, яка ще зі шкільної лавиці не переставала володіти юнацькою уявою Хемінгуея, – війні в Європі і участі у ній отруєних мілітаристською пропагандою таких же молодих, як і сам репортер, людей. Правильне розуміння затіяною імперіалістичними державами бійні прийде до Хемінгуея декілька пізніше, а доки шість репортажів присвячуються бравим молодим янкі, що квапляться записатися у "найромантичніші" роди військ, - танкові частини і військово-морський флот.