Комунікаційні дії є елементарні акти, можна сказати, атоми комунікаційної діяльності, але використовуються вони і в некомунікаційній діяльності (пізнання, праця). Практично у всіх видах комунікаційної діяльності виявляються форми, розглянути нами, але та переважає одна з форм. Це дозволяє комунікаційну діяльність в цілому на різних її рівнях представити у вигляді діалогічної, управлінської, наслідувальної, т.е. ототожнити форми комунікаційної діяльності і форми елементарних комунікаційних актів.
Види комунікаційної діяльності:
Мікрокомунікація - це комунікація, де індивідуальна особа виступає як активний реципієнт (наслідування) або активного комуніканта (діалог, управління); як же комунікаційні партнери можуть бути або інший індивід, або соціальна група, або масова сукупність (суспільство в ціломузагалом). Зміст мікрокомунікації достатньо очевидний: на міжособовому рівні – це або засвоєння форм поведінки, умінь, зовнішніх атрибутів вибраного образу для наслідування – копіювання зразка, або обмін ідеями, доводами, пропозиціями між співбесідниками – дружня або ділова бесіда, або вказівки для виконання їх підлеглому – команда, на груповому рівні можливі відзивреференція, рекомендація, те ж наслідування, але та не окремій людині, а соціальній групі, зі якою індивід бажа себе ідентифікувати, наприклад, наслідування купців дворянському стану або «нових росіян» аристократам духу (відзначимо, що зустрічається негативний відзив, коли людина свідомо уникає ознак відкиданої їм групи) або керівництво колективом – менеджмент, організація, лідерство в групі; нарешті, на масовому рівні комунікаційні дії служать для соціалізації – освоєння людиною загальноприйнятих в даному суспільстві норм, вірувань, ідеалів, щоб «бути як все», і авторитаризму, тобто деспотичного управління масами підвладних людей (абсолютизм, тиранення, самодержавство – політичні форми авторитаризму). Помітимо, що діалогічні відносини індивіда з групою або масою виключаються, тому що діалог можливий тільки між рівнорівневими партнерами.
Виникає практично важливе питання: чи можна навчитися мікрокомунікації? Це питання надзвичайно значимо для педагогів, ділових людей (бізнесменів), менеджерів, політиків, які по суті справи з'являються, професіоналами мікрокомунікаційного спілкування. Цікавить це питання і людей, охочих мати успіх в суспільстві, досягати ефектного самовираження і схвалення публіки. Існує безліч дотепних і занудних рад, рекомендацій, правил, наприклад: мовчи або говори що-небудь трохи краще мовчання; вживай обачливо слова, не дарма рот один, а юшка два; сила мови полягає в умінні виразити багато що в не багатьох словах; люди слухаються не того, хто розумніше за інших, а того, хто всіх голосніше говорить і т.п.
Особливо багато корисних рад торкається невербальних засобів мікрокомунікації: жести, пози, відстані між співбесідниками, гучність і інтонація вимови мови. Проте знайомство з потоками учбової, наукової і практичної літератури приводить, наводить в однозначному висновкув: мікрокомунікаційну діяльність не можна «вивчити» по книжках, тут немає готових рецептів, тому що вона є мистецтво, тобто творчо-продуктивною, ігрову, а не репродуктивно-ритуальну діяльність. Успіх всякого усного виступу або письмового повідомлення залежить перш за передусім від здібностей і талантів їх авторів.
Мідікоммуникація - це комунікація де в ролі комуніканта і реципієнта виступають соціальні групи.
П'ять форм мідікоммуникації включають такі соціально-комунікаційні явища, як мода – заснована на наслідуванні передача в соціальному просторі речовинних форм, зразків поведінки і ідей, емоційно привабливих для соціальних груп (відзначимо, що мода – продукт неокультури, палеокультура моди не знала); переговори – звичайний спосіб вирішення конфліктів і досягнення угод між соціальними групами; групова ієрархія складається в крупних установах (управлінці – робітники), в армійських підрозділах, в станово-кастових суспільствах, де контакти між групами чітко регламентовані; адаптація до середовища перетворюється на комунікаційну проблему для національної діаспори, що живе серед чужоземців; для іновірців, наприклад, мусульман серед християн; для революціонерів-підпільників і т.п.; керівництво суспільством здійснюється з боку творчих груп, що генерують світоглядні сенси, що визначають духовною (не матеріальну!) життя суспільства. Зупинимося докладніше на цій формі мідікоммуникації.
Світоглядні сенси – це знання, що пояснюють спостережувані явища, походження людини і Всесвіту, зміст людського життя, ідеали, норми і стимули соціальної діяльності. Соціальні групи, виробляючі ці зміст і комунікаційні повідомлення, в яких вони відображені, опиняються в центрі духовного життя суспільства. Ці центри зміщуються по ходу соціально-культурної еволюції.
Макрокомунікація - це комунікація, де в якості об’єктів діють суспільства вцілому або державні утворення, цивілізації, що склались історично.
Слід звернути увагу, що поняття мікро-, міді-, макро-комунікація не співпадають з поняттями міжособова, групова, масова комунікація, хоч і перетинаються з ними. У зв'язку з цим уточнимо предмет теорії масової комунікації.
Л.В. Петров пропонує наступне визначення: «масова комунікація – це створення єдиного соціального поля на основі процесу, що включає, з одного боку, витягання, переробку і передачу за допомогою відносно швидкодіючих технічних пристрої соціально-значущої інформації, здійснюваного спеціалізованими інститутами; і, з іншого боку, прийом і засвоєння цієї інформації чисельно великими, соціально різнорідними, розосередженими аудиторіями». Таким чином, у разів разі масової комунікації в ролі комуніканта виступають технічно оснащені «спеціалізовані інститути» у вигляді преси, кіно, радіо, телебачення, а в ролі реципієнтів – масові аудиторії. Подібна комунікаційна взаємодія характеризується формулою Г біля М (керівництво суспільством), і саме проблеми соціального управління, як пише Л.У. Петров, «створення єдиного соціального поля» з'являються головним предметом теорії масової комунікації. Таким чином, ця теорія вивчає не всі форми масової комунікації, а тільки однієї її форму – Г біля М, яку можна назвати масовою комунікацією. Тому її не можна рахувати ні теорією макрокомунікації, ні навіть загальною теорією масової комунікації.
1.2 Структура та завдання прес-служби установ, організацій та інших структур
Залежно від характеру діяльності та завдань організація обирає форму підрозділу, який виконує інформаційно-комунікаційні функції.
Прес-служба – це структурний підрозділ, який забезпечує інформаційні та комунікаційні потреби урядових відомств, політичних, громадських, бізнесових, а також постійно діючих міжнародних організацій.
Відділ преси (або відділ громадських зв’язків) – структурний підрозділ у міністерствах і відомствах (інформації, культури, туризму), який здійснює цілеспрямовану роботу серед акредитованих кореспондентів, забезпечуючи їх інформацією і сприяючи контактам журналістів з різними організаціями та громадськими діячами.
Прес-центр – спеціальний підрозділ, що створюється на час проведення великих і важливих заходів (міжнародна конференція, виставка, з’їзд, багатосторонні міждержавні переговори) з метою їх інформаційного забезпечення.
Завдання прес-центру:
акредитація кореспондентів;
підготовка оперативної інформації;
організація прес-конференцій;
сприяння в контактах з учасниками.
Прес-аташе – співробітник в апараті посольства, уповноважений здійснювати безпосередні контакти з пресою країни перебування.
Відповідно до поставлених керівництвом організації завдань прес-служба може виконувати реагувальну та упереджу вальну функції.
Реагувальна функція полягає в пошуку і наданні адекватної відповіді на подію, яка відбулася (часто кризового характеру).
Альтернативою реагувальній функції є упереджувальна, коли, передбачаючи кризову ситуацію, готують достатню кількість варіантів відповіді, здатної досягти інформаційного успіху. Це дає змогу уникнути стресових ситуацій у прийнятті рішення, обмежити коло учасників до необхідної кількості й у такий спосіб заощадити людські ресурси, отримати виграш у часі та суттєво збільшити шанси на інформаційний успіх, запропонувавши кілька варіантів повідомлення.
Основною метою діяльності прес-служби є здійснення зв’язків із засобами масової інформації, висвітлення діяльності директора установи його заступників та структурних підрозділів установи, організація прес-конференцій, брифінгів та інтерв’ю, випуск прес-релізів. Прес-служба є структурним підрозділом апарату установи і безпосередньо підпорядковується директору, у разі його відсутності заступнику установи. Прес-службу очолює керівник, який призначається і звільняється з посади розпорядженням директора.
У свої діяльності прес-служба керується Конституцією України, законами України (у тому числі Законами України «Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні» «Про телебачення і радіомовлення», «Про інформацію», «Про порядок висвітлення діяльності органів державної влади та органів місцевого самоврядування в Україні засобами масової інформації»), постановами Верховної Ради України, указами та розпорядженнями Президента України, актами Кабінету Міністрів України, іншими актами органів виконавчої влади. Загальна чисельність працівників прес-служби складається з 1 чоловіка – керівника прес-служби апарату установи.
Завдання прес-служби:
В більшості випадків журналісти чи інші зацікавлені особи звертаються в першу чергу до прес-служби відповідного підприємства чи організацій. Ця структура є містком поміж організацією та мас-медіа. З точки зору співробітництва з журналістами прес-служба виконує такі основні завдання: