створює негативний ефект і призводить до втрати порозуміння між співрозмовниками. Існує багато визначень журналістики. З певною мірою умовності їх можна звести в такі рубрики: Журналістика — це
1) форма громадської та літературної діяльності по збиранню, обробці та поширенню інформації через канали масової комунікації, під якими розуміються передусім преса, радіомовлення, телебачення, інформаційні агентства, кіно, фото;
2) періодичні видання в цілому, а останнім часом і всі засоби масової інформації, включаючи електронні;
3) наукова дисципліна, що вивчає різноманітні проблеми даного фаху; це значення виразно простежується в такому словосполученні, як "кафедра журналістики"; більш точними для вираження даного значення нам уявляються терміни "журналістикознавство" або "журналістиколо-гія", які починають входити в ужиток нашої науки; але їхня конструктивна незграбність перешкоджає широкому використанню цих слів, а відтак автори воліють за краще лишатися в межах традиційного слововжитку;
4) професія журналіста; це значення простежується у висловах "займатися журналістикою", "навчатися журналістиці"12.
Теорія журналістики в Україні перебуває у стадії становлення. Після десятиліть однобічного функціонального погляду на журналістику як на засіб реалізації певної політики (що відбилося й в усталеному терміні "Засоби масової інформації", вживаному синонімічне до терміну "Журналістика") прийшов час замислитися над тим, чим є періодична преса для суспільства і навіщо вона йому, а відтак і переглянути визначення основного поняття масової комунікації.
І щоглибше науковці замислюються над цим питанням, тим послідовніше й категоричніше заперечують погляд на журналістику лише як на вид певної діяльності, засіб досягнення якихось цілей. Усе виразніше проступає та головна мета, на реалізацію якої та громадська й літературна діяльність зорієнтована. Усе сміливіше лунають голоси дослідників, які твердять: журналістика сьогодні мусить розглядатися не як засіб досягнення чогось і не лише як певного роду діяльність, а як
самодостатня цінність. А відтак мусить бути запропоноване й нове визначення журналістики, спрямоване на осягнення її самостійної ролі в суспільному житті, у якому б не була заперечена, але розширена попередня концепція журналістики як певного виду діяльності.
Як відомо, життя суспільства як саморегулівної системи забезпечується різними соціальними інститутами. Соціальний інститут — продукт розвитку людської культури, що становить собою сукупність норм, які регулюють стосунки між людьми в тій чи іншій сфері суспільних відносин. Так, на конкретних етапах історичного розвитку людства виникають соціальні інститути шлюбу, власності, держави, права, церкви та ін. У відповідності до своїх інформаційних потреб суспільство утворило на порівняно недавньому, високому етапі історичного розвитку наймолодший соціальний інститут — журналістику, її призначення — забезпечувати всю суспільну вертикаль і горизонтшіь всебічними й точними повідомленнями про навколишню дійсність, а передусім про сферу соціальних відносин.
Таким чином, можна запропонувати нове визначення журналістики, яке виходить із самодостатнього її значення, констатує не її функції чи вказує на вид діяльності, а спрямоване на осмислення її конститутивних ознак. Отже:
Журналістика — це соціальний інститут, створений з метою забезпечення всебічного й об'єктивного інформування всіх суб'єктів суспільного життя про соціальну дійсність, що необхідне для оптимального функціонування всіх інших соціальних інститутів і суспільства в цілому як саморегулівної системи.
Соціальна місія журналістики полягає у формуванні громадської думки та управлінні масовими емоціями. Функціонування журналістики забезпечується в сучасному світі через її інфраструктуру, яка складається з технічних, інформаційних, організаційно-управлінських та навчальних закладів та установ.
Під суб'єктами суспільного життя розуміються органи влади, організації й установи, заклади й підприємства, політичні партії та громадські організації, а також окремі громадяни. Суб'єкти суспільного життя розташовані на всій території інформаційного простору України; повідомлення, виготовлені в столиці, негайно розходяться в регіони, а виготовлені в регіонах так само негайно досягають столичних реципієнтів. У такий спосіб здійснюється горизонтальна (географічна) організація інформаційного простору держави.
Усі суб'єкти суспільного життя неспроможні функціонувати й реалізувати свої завдання без вичерпної й точної інформації. А відтак журналістика мусить розумітися як вертикальний соціальний інститут, який інформаційно обслуговує все суспільство: від Президента до учня молодшого класу. "Своєрідність журналістики як соціального інституту, — відзначено в авторитетному дослідженні, — полягає в тому, що вона вторгається в усі соціальні процеси, у всі сфери дійсності". Об'єктивна й всебічна інформація потрібна всім суб'єктам суспільного життя для прийняття правильних рішень, віднаходження оптимальної поведінки чи шляху розвитку, уникнення конфліктних ситуацій та антагоністичних зіткнень, гармонійного існування різних соціальних та національних спільнот. Іншими словами, інформація, яку в сучасному світі постачає споживачам журналістика, є найважливішим чинником функціонування демократичного суспільства, існування окремої особи зокрема і людства в цілому.
Якщо здійснити розумовий експеримент і на мить припустити, що з якоїсь причини виявилися зруйнованими канали масової комунікації й інформація припинила вільно поширюватися в світі, то не важко зрозуміти, що це відкине людство на століття назад, у часи середньовічної темряви, роз'єднаності й герметичної замкнутості окремих ссраїн і регіонів; людство зупиниться в своєму розвиткові, настане цілковитий колапс цивілізації.
За чотири століття свого існування журналістика довела свою спроможність забезпечувати саморегулювання суспільства, міцно увійшла до механізмів суспільного самоуправління, стала щонайважливішим суб'єктом соціального управління. У тоталітарному суспільстві роль журналістики зводиться до агітації і пропаганди, тобто передавання готової, створюваної в партійних комітетах інформації споживачам. У вільному демократичному суспільстві роль журншгістики нез-мірно зростає, вона сама nq^eTBopioeTi^ на "фабрику новин", її працівники самі збирають, обробляють і виготовляють інформацію, без якої неможливе існування жодного іншого суб'єкта суспільної дійсності. Таке велике значення журналістики як соціального інституту сьогодні.
Серед запропонованих визначень слова "журналістика" є більш важливі й менш важливі. Зрозуміло, що розуміння журналістики як сукупності періодичних видань чи професії істотні, але не містять у собі наукової сутності поняття. Тому слід підкреслити: визначення журналістики як соціального інституту є найголовнішим і найважливішим з наукового погляду; усі інші визначення мають розглядатися як доповнення до нього. Вони розширюють наші уявлення про журналістику, але мусять розглядатися як допоміжні до головного визначення. Таку ж функцію розширення поняття відіграють і наступні пояснення.
Журналістика — це історія сучасності. З самого початку свого існування журналістика заявила про себе як про могутній спосіб впливу на читацькі маси, чинник формування суспільної свідомості, тобто могутню політичну силу. Знаменитому засновникові французької періодики Теофрасту Ренодо належить постановка питання про журналістику як історію сучасності. "Якщо острах не сподобатися сучасникам, — писав він у зверненні до читачів першого номера своєї "Ля газетт" 30 травня 1631 року, — перешкоджав багатьом писати історію свого століття, то настільки небезпечнішим для письменника є задум писати історію того самого тижня, навіть того самого дня, коли його будуть читати?"
Як на приклад плідного використання журналістики в наукових історичних працях пошлемося на блискуче дослідження австрійського історика Максиміліана Баха "Історія австрійської революції 1848 р." Середина XIX століття в Європі вже відзначалася розвинутою мережею періодичних видань, які докладно відбивали події сучасності. Розпочинаючи виклад, науковець зізнається: "Події трьох березневих днів детально описані у багатьох брошурах, що з'явилися в безпосередньо слідуючий за цими подіями час, а також в газетах"15. А сам виклад початкового періоду революції містить такі подробиці, що не можна сумніватися в їхньому походженні з численних газетних репортажів, написаних під свіжим враженням від подій.
Сприймаючи щодня інформацію через різні канали ЗМІ, ми не завжди відчуваємо історичний зміст подій, які, відходячи в часі, стають надбанням минулого; а відтак, відколи існує журналістика, преважна більшість істориків звертається до неї як до невичерпної джерельної бази для своїх наукових праць.
Важливий аспект цієї теми полягає в тому, що в тоталітарному суспільстві можливості журналістики бути історією сучасності обме-
жені, бо обмежений доступ працівників мас-медіа до інформації. Тому за таких обставин має місце поверхове, тенденційне відображення подій в журналістиці, свідоме чи не свідоме приховування справжніх, мотивацій вчинків історичних героі'в та персонажів. Часто винні в цьому не самі журналісти, а їхні інформатори, зацікавлені в приховування історичної правди. Зі сторінок радянської преси 1933 року неможливо довідатися про жахливий голод в Україні, організований більшовицькою Москвою для придушення волелюбного українського селянства, яке не хотіло йти в колгоспи. Але чим демократичніше суспільство, у якому функціонує журналістика, тим повніше вона відіграє роль історії сучасності, відбиваючи всі боки суспільного життя, проводячи самостійні журналістські розслідування складних ситуацій, здобуваючи приховувану інформацію й оприлюднюючи її.