Смекни!
smekni.com

Запозичення зі східних мов в українському правописі (стр. 3 из 4)

Для опису того, як саме цей вибір може здійснюватися і які чинники на нього впливають, доцільно ще раз звернутися до дослідження А.П. Ковалівського, проте вже не як до наукової розвідки, але як до історичного документа, в якому проблема фонетичних та графічних варіантів оформлення розглядуваного запозичення брахман виходить, так би мовити, на поверхню. Важливо, що даний текст — це підготовлена до друку В.С.Рибалкіним публікація архівних матеріалів праці початку 60-х років, причому наведена без правописних виправлень. Таким чином, ми можемо орієнтуватися на автентичні правописні варіанти, вживані А.П.Ковалівським. Отже, дослідник пише: “В українському фольклорі ці брагмани звуться рахманами” (розрядка моя — Г.Я.) [там само, 157]. Проте написання брагмани (у даному випадку слово мови опису або метамови, яке вживається як нормативно-літературне, на відміну від “фольклорного” рахмани), хоча й переважає, послідовно не витримується. Вже на наступній сторінці ми бачимо написання брахмани, щоправда в цитаті з пам’ятки, але наведеній у перекладі сучасною української мовою [там само, с. 158]. Таке варіювання може залишитися незрозумілим, якщо не згадати про те, що на початку 60-х рр. нормативним вважалося написання брахман (власне таким, згідно з Орфографічним словником 1994 р., воно залишається й досі). На цьому тлі перевага, яку А.П.Ковалівський віддає написанню брагман, виглядає значущою як акт свідомого вибору. Загалом, за свідченням Я.Дашкевича, для Ковалівського було характерне “нешанування накиненого з гори офіційного правопису” [Дашкевич 1995—1996, 35]. Проте це нешанування виявлялося, так би мовити, не суцільно, і не так послідовно, а лише в окремих моментах, виборі деяких варіантів написання, які могли сприйматися як символи відштовхування від радянського офіціозу. Очевидно невипадково, що за такі символи могли правити написання з правопису 1928 року, брутально відміненого у 1933 р. І дійсно, варіант брагман (і Брагма) знаходимо у відомому правописному словнику Голоскевича, в якому, починаючи з видання 1930 року і в наступних виданнях, що здійснювалися репринтом з нього вже в діаспорі, було найповніше (хоча й не в усьому послідовно) зафіксовано правила правопису 1928 р. Показово, до речі, що в цьому словникові варіант брамін наводиться як неправильний, а брахман взагалі не згадується [Голоскевич 1994]6. Проте щодо тексту А.П. Ковалівського можливе й інше пояснення. Не виключено, що він, як сходознавець, міг орієнтуватися безпосередньо на санскритську форму brahmбn і підібрати до неї найближчий за звучанням український відповідник.

І саме в зв’язку з цим моментом ми переходимо до останньої тези нашої статті, яка полягає в тому, що принципи українського написання запозичень зі східних мов у ХХ столітті кардинально змінюються. Це по-перше, є наслідком появи обов’язкових, тобто кодифікованих правил українського правопису (починаючи з виходу в світ у 1921 р. “Найголовніших правил українського правопису” і продовжуючи наступними правописними зведеннями) — адже при всіх складних і надзвичайно загострених правописних колізіях та культурних конфліктах, пов’язаних з існуванням двох правописів (умовно кажучи, “материкового” та “діаспорного”, щоб уникнути оцінних епітетів) — при всіх цих складнощах з цього моменту рівень нормалізації українського стандарту піднімається на принципово новий щабель. По-друге, у ХХ столітті з’являється ще один не менш важливий чинник — це поява наукового сходознавства і поява в Україні людей, що практично володіють східними мовами в результаті спеціального навчання. Цей фактор дозволяє власне з цього моменту здійснювати безпосередні запозичення книжного характеру зі східних мов, чи то в процесах художнього перекладу, чи то в наукових розвідках. Адже під час мовних контактів контактують не мови, а люди, що володіють ними. Таким чином, на перебігу мовних контактів безпосередньо позначається характер двомовності [Вайнрайх 1979], що значно відрізняється у випадку практичного (стихійного) білінгвізму при усномовній взаємодії, і при наявності достатньої кількості двомовних або багатомовних людей, які підтримують традицію книжної філологічної освіти.

На нинішньому етапі розвитку правописних колізій в Україні у написанні іншомовних східних запозичень книжного характеру спостерігаються дві тенденції. По-перше, це введення нових запозичень (таких назв досить небагато, тут можна згадати насамперед нові для нас реалії мусульманського світу, що з’являються на шпальтах газет та журналів: джихад, ваххабіти) або пропозиції щодо нових варіантів не остаточно кодифікованих назв (периферійних на цей час для літературної мови екзотизмів, не надто поширених власних імен, зокрема імен літературних героїв, що не входять до так званих прецедентних текстів культури, напр. Шагразада замість раніших (зафіксованих у словнику Голоскевича [Голоскевич 1994, 439, 441]) Шехерезада та Шахразада7) з орієнтацією на якомога більше наближення до оригіналу. По-друге, це спроби перегляду усталених написань віддавна засвоєних та всім відомих слів, що входять до основного словникового складу української мови (наприклад, пропозиція змінити написання слова Аллах на Аллаг під приводом того, що кінцевий звук в арабському оригіналі цього слова більш адекватно передається українським г, а не х)8. Подібні спроби відбуваються у річищі сучасної тенденції до перегляду літературної норми (пор.: [Яворська 1997] ).

Введення нової запозиченої лексики, тобто оформлення іншомовних слів на сучасному рівні, рівні розвинутої літературної мови, регулюється принципами так званої практичної транскрипції, тобто записом іншомовних слів графічними засобами мови-рецептора, у нашому випадку — засобами українського алфавіту, з урахуванням вимови запозичуваних слів і правил читання, що існують в українській мові. При цьому практична транскрипція, на відміну від наукової транскрипції та транслітерації не припускає використання додаткових знаків, тобто має здійснюватися виключно засобами українського алфавіту. Звичайно йдеться не про спеціальні тексти, а про правопис запозиченої лексики, тобто одиниці, що вводяться до лексичного складу української мови. З цього погляду намагання зберегти спеціальні позначки при передачі власних імен у текстах художніх перекладів (напр., написання Мас’уд замість Масуд) можна було б вважати небажаним. Загалом слід враховувати, що практична транскрипція зорієнтована не так на “трансфонетизацію”, як на “трансфонемізацію” (пор.: [Успенский 1996]), що відповідає і визначальному принципові українського правопису (див. вище). Проте поява графічних варіантів написання запозичень, їхнє “розмноження” відбувається нині в руслі власне трансфонетизації, спрямованої на відтворення звукового образу слова-оригіналу. Не завжди враховується також, що практична транскрипція обмежується існуючими в мові-рецепторі правилами читання. Напр. арабськ. fiqh “мусульманське правознавство” у тексті художнього перекладу передається як фикг, хоча для сполучення кг у позиції абсолютного кінця слова в сучасній українській мові не діють жодні правила переходу “від літери до звука”9.

Під час вибору орфографічного варіанта доцільно враховувати ще один чинник, який, наскільки нам відомо, у працях загального характеру спеціально не відзначається, хоча він добре відомий практичним перекладачам, особливо з китайської мови. Йдеться про те, що за всіх намагань якомога більше наблизитися до вимови оригіналу слід уникати таких випадків, коли запозичення внаслідок такого прагнення до точності починає наближатися за своїм графічним виглядом чи то за вимовою до вже існуючого у мові слова з негативними асоціаціями. Тому невдалою і неприйнятною є, скажімо, пропозиція (у межах сучасних правописнихдискусій) передавати англ. know-how як нов-гав. Так само сумнівною виглядає спроба редакторського виправлення імені хана Хулагу на фонетично ближче Гулаґу. Адже графема ґ у переважній більшості випадків не виконує змісторозрізнювальної функції (пор. інтелігенція та інтеліґенція), тому написання Гулаґу викликає неуникненні асоціації із сумнозвісним Гулагом (особливо в контексті граматичної омонімії, в якому ми це написання й зустріли: До тієї країни багато разів приходили і грабували її татари Чинґіз-хана, і татари Гулаґу).