Непослідовність курсу Директорії проявилася перш за все в розробці аграрної політики. Декларуючи вилучення землі у поміщиків без викупу і цим відповідаючи на тодішні запити селянства, Директорія прагнула заспокоїти і поміщиків, пообіцявши їм компенсації затрат на різноманітні (агротехнічні, меліоративні та ін. ) вдосконалення, раніше проведені в маєтках. За землевласниками залишались будинки, де вони до цього жили, породиста худоба, виноградники та ін. Було також оголошено про недоторканість земель промислових . підприємств і цукрових заводів, що належали промисловцям і поміщикам-цукрозаводчикам. Конфіскації не підлягали також землі іноземних підданих. Нарешті, в руках заможних селян залишалися ділянки площею до 15 дес. землі. Хоча ці заходи обумовлювалися необхідністю зберегти від розладу економічне життя, та все ж більшістю селянської бідноти були розцінені як пропоміщицькі та прокуркульські й з обуренням відкидалися. Зі свого боку, поміщики і буржуазія в Україні також були незадоволені політикою Директорії, яка відкрито ігнорувала їхні інтереси.
Директорії вдалося добитися розширення міжнародних зв'язків УНР. Україну визнали Угорщина, Чехословаччина, Голландія, Ватікан, Італія і ряд інших держав. Але їй не вдалося налагодити нормальних стосунків з країнами, від яких залежала доля УНР: радянською Росією, державами Антанти, Польщею.
Наступ радянських військ з нейтральної зони в Україну, в якому брали участь військові частини з РСФРР, почався наприкінці листопада, тобто в той час, коли війська Директорії були під Києвом і вирішувалася доля гетьманського режиму. Фактично із самого початку свого існування Директорія була у стані війни з радянською Росією. 31 грудня 1918 р. у радіограмі на адресу РНК РСФРР Директорія запропонувала переговори про мир. Раднарком не визнавав Директорію представницьким органом українського народу, але на переговори погодився. На початку лютого у переговори включилася делегація більшовицького уряду України. Під час переговорів радянська сторона відкинула звинувачення у веденні неоголошеної війни, лицемірно заявивши, що ніяких регулярних російських військ в Україні немає. Зі свого боку, Директорія не погодилася на об'єднання Директорії з українським радянським урядом і відмовилася прийняти інші вимоги, що означали самоліквідацію УНР.
76. Обставини і значення об’єднання УНР і ЗУНР у 1919р.
1 грудня у Фастові укладається двосторонній "передвступний" договір про "майбутню злуку обох українських держав в одну державну одиницю". З січня 1919 р. Українська Національна Рада, уперше зібравшись у новій столиці Станіславі, урочисто проголосила з'єднання ЗУНР з УНР в одну одноцілу суверенну Народну республіку. . . "
Вранці 16 січня галицька делегація на чолі з Левом Бачинським і Степаном Витвицьким відбула зі Станіслава до Києва. Серед 36 парламентарів були члени Української Національної Ради та уряду, відомі громадські діячі Дмитро Вітовський, Леонгин Цегельський, Василь Стефаник, Роман Перфецький, Семен Вітик та ін.
Святковий Акт злуки розпочався 22 січня о 12 годині. Державний секретар Цегельський зачитав і передав голові Директорії Винниченку грамоту-ухвалу Української Національної Ради від З січня 1919 р. У відповідь представник Директорії Федір Швець виголосив довгоочікуваний Універсал: . . . Віднині воєдино зливаються століттями відірвані одна від одної частини єдиної України, Західноукраїнська Народна Республіка (Галичина, Буковина й Ужгородська Русь) і Наддніпрянська Велика Україна. Здійснилися віковічні мрії, якими жили і за які вмирали кращі сини України, Віднині є єдина незалежна Українська Народна Республіка. Віднині український народ, увільнений могутнім поривом своїх власних сил, має тепер змогу з'єднати всі змагання своїх синів для утворення нероздільної незалежної української держави". В Оперному театрі відбувся Трудовий конгрес, на якому за злуку проголосували практично всі чотири сотні присутніх. Водночас ухвалено скликати парламент Великої Соборної України, до Директорії дообрано Євгена Петрушевича.
Катастрофа під Варшавою поклала край усім планам радянських керівників. Мир було укладено без перегляду лінії розмежування сил, що фактично склалася перед цією війною. Лінія розмежування стала державним кордоном. Радянська Росія і УСРР (як перед війною — й УНР) відмовилися від претензій на Західну Україну, що залишилася у межах Польщі.
77. Історичне значення та уроки боротьби укр. народу за незалежність.
Чому 30-мільйонний народ не зміг завоювати незалежність у 1917—1920 рр. ? Розглядаючи основні причини поразки українців, слід розрізняти внутрішні і зовнішні фактори та відмінності між Східною та Західною Україною. Сусіди України, особливо Росія і Польща, не погоджувалися на існування української держави і робили все, щоб ліквідувати її незалежність. Характерно, що на позиціях невизнання самостійної України стояли і російські більшовики, і російські білогвардійці. Білогвардійців і польських інтервентів підтримувала Антанта.
Серед внутрішніх причин слід назвати відсутність єдності в національне-визвольному таборі, недостатню соціальну базу державотворення, численні помилки керівників Української держави.
Проте героїчна боротьба українського народу за свою незалежність у 1917-1920 рр. не була марною. Вона мала велике історичне значення, яке полягало в тому, що після тривалого історичного періоду русифікації, національного і соціального гноблення український народ, створивши власну незалежну державу і кілька років підтримуючи її існування, продемонстрував своє нестримне прагнення до самостійності. В широких масах українського населення зростало переконання, що без власної держави неможливе краще життя кожного зокрема і процвітання України в цілому.
Боротьба за незалежність була прикладом для наступних поколінь українців. Як тільки виникали сприятливі внутрішні і зовнішні можливості, кращі представники цих поколінь знову піднімалися на боротьбу. Без цієї боротьби було б неможливе проголошення державної незалежності в 1991 р. , а існування українського народу взагалі було б поставлене під сумнів.
Водночас, поразка в боротьбі за незалежність змушує критично оцінити дії українських національно-державницьких сил, сформулювати історичні уроки цієї боротьби. Вони полягають у необхідності єдності всіх національно-патріотичних сил для досягнення спільної мети — незалежності (саме відсутність такої єдності була основною внутрішньою причиною поразки), у необхідності взаємних поступок, компромісів різних національно-патріотичних сил, без чого єдність їхніх дій неможлива. Досягнення незалежності неможливе без глибоких соціально-економічних реформ, які відкривають перспективу покращення життя основної маси населення.
Один із уроків полягає в необхідності враховувати зовнішньополітичну ситуацію, домагатись підтримки незалежності України основними зарубіжними країнами. Без широкого міжнародного визнання існування самостійної України буде поставлене під сумнів.
78. . Дайте порівняльну характеристику державотворчій діяльності УЦР, Української гетьманської держави, Директорії УНР та розкрийте причини їх поразки в період Української демократичної революції.
Причини поразки Центральної Ради.
Трагедія України полягала в тому, що майже ніде більшовизм не знаходив рішучого спротиву. Червоногвардійським загонам майже не потрібно було «здобувати» міста; особливо там, де були фабрики і заводи, вони знаходили прихильників серед робітників і молоді, переважно російської та єврейської. Селянська голота теж ставала на сторону більшовиків, що володіли вмілою соціальною демагогією, а ЦР не зуміла своєчасно і зацікавлено вирішити земельне питання.
Сама Центральна Рада не приховувала, будучи у своїй більшості соціалістичною, своїх пробільшовицькихнастроїв, і тому не могла вести з більшовиками послідовної боротьби.
Серйозною помилкою ЦР було й те, що вона не займалася організацією своєї армії, вважаючи, що в новому суспільстві міліції буде достатньо для захисту демократичної держави, і тому перед загрозою Червоної організованої гвардії, яка швидко наступала на Україну, охороняти кордони Української держави практично не було кому.
Причини падіння уряду П. Скоропадського:— гетьман був тісно пов'язаний з соціальними станами, що прагнули скасувати революційні завоювання українського народу;
— компрометувала уряд Скоропадського залежність від німців;
— гетьман орієнтувався на деякі офіцерські кадри Росії, окремі посади чиновників належали росіянам, яким чужою була українська ідея;
— соціалістичні партії ЦР відмовилися співпрацювати з П. Скоропадським, свою партійну програму поставили вище від інтересів держави;
— великими були намагання Росії використати антигетьманський рух на свою користь: 50 млн. крб. було виділено на агітацію проти гетьмана, на підготовку загального повстання в Україні;
— російські емігранти, втікаючи від більшовицької кулі, отримували в українських консульствах паспорти і
виїздили в Україну, а тут, замість вдячності за притулок зразу «бралися» за відродження «єдиної і неділимої». Організація «Союз відродження Росії» організовувала саботаж, розкидалися листівки, вибухали порохові склади, злітали в повітря будинки й магазини, руйнувалися залізниці, тобто робилося все за формулою: чим довше в Україні буде, безпорядок, тим легше буде її прилучити до Росії. Нарешті москвичем Б. Донським було вбито в Україні фельдмаршала Айхгорна, це було намагання більшовиків зірвати українсько-німецький Брестський мир.