Підсумок.
Те, що відбувається з українськими ЗМІ нині – це болісний перехід від радянської моделі до принципово іншої, заснованої на відсутності цензури та ринкових відносинах. Такий перехід не міг призвести до глибокої кризи, і перш за все, у телебаченні та радіомовленні.
Кризові явища у ЗМІ – логічний спадок десятиліть радянського безправного і безправового існування преси, ТБ, радіо. Відкриття на початку 90-х років шлюзів для появи недержавних форм ЗМІ було стимулом для створення тисяч комерційних видань, телекомпаній , радіостанцій. Проте кількість нових ЗМІ не завжди переростала в якість і свободу слова.
Для того, щоб захищати принципи свободи слова, нормально функціонувати, чесно конкурувати у медіапросторі, ЗМІ повинні спиратися у своїй діяльності на норми права, мати законодавчу базу. З 1991 року Верховна Рада України прийняла цілий ряд Законів України, що регламентує діяльність ЗМІ: “Про інформацію”(2 жовтня 1992 року), “Про телебачення і радіомовлення” (21 грудня 1993 року), “Про авторське право та суміжні права” (23 грудня 1993 року), “Про захист інформації в автоматизованих системах” (5 липня 1994 року), “Про інформаційні агентства” (5 червня 1997 року), “Про систему Суспільного телебачення і радіомовлення України” (18 липня 1997 року), “Про Національну раду України з питань телебачення і радіомовлення” (23 вересня 1997 року) та інші. Правове поле українських ЗМІ суттєво розширюють і доповнюють постанови Верховної Ради України, Укази Президента України, постанови Кабінету Міністрів України, рішення Конституційного Суду України, постанови Пленумів Верховного Суду України тощо.
Напрацьована нині в Україні законодавча база у сфері ЗМІ є своєрідною підготовкою до упорядкування в майбутньому Інформаційного Кодексу України.
Список литературы
1)Іван Мащенко. “Телебачення України”. Том перший: Телебачення defacto. – Київ, 1998.
2)Іван Мащенко: “Телебачення України”. Том другий: Телебачення dejure. – Київ, 2000.
3) http://www.rada.kiev.ua – сервер українського законодавства.