Вступ
Народам Арабського Сходу належить важливе місце в історії культури людства. Не випадково середньовічні географи називали Арабський Схід грудьми світу: тут протягом багатьох сторіч билoся серце світової цивілізації. Арабська середньовічна культура розвивалася в Аравії, Іраку, Сирії, Палестині, Єгипті і Північній Африці, а також на території Південної Іспанії у період існування там Кордовського халіфату й арабських князівств. Середньовічна арабська культура у свій час була великим кроком вперед у прогресивному розвитку людства. Велика заслуга народів Арабського Сходу полягала й у тім, що вони зберегли (особливо в області науки) і передали наступним поколінням багато коштовних досягнень античності.
Культура арабських народів
В історичній науці вірне представлення про арабську культуру було вироблено не відразу. У минулому столітті, та ще й зараз, серед багатьох учених поширена помилкова думка, відповідно до якої у всіх країнах, що входили в VII-IX століттях в арабський халіфат і прийняли іслам, існувала єдина «арабська» культура. Таке розуміння арабської культури, некритично наступної середньовічної мусульманської традиції, веде до заперечення самостійності розвитку культури іранців, азербайджанців, узбеків, таджиків і багатьох інших народів в епоху середньовіччя. Насправді країни з неарабським населенням, що входили в халіфат, розвивалися, спираючись на древні традиції, місцеві культури, що, як і культура арабів, стали коштовним внеском у розвиток середньовічної цивілізації. Звичайно, між народами Ближнього і Середнього Сходу в умовах середньовіччя існувала складна й важлива для їх культури взаємодія, що породжувала риси спільності.
Культура народів, що населяли Аравійський півострів, відома з глибокої стародавності. Античні географи називали південну, землеробську Аравію «щасливою». Тут із середини першого тисячоріччя до н.е. існували багаті держави: Мінейська, а пізніше Сабейська. У першому тисячолітті до н.е. у північно-західній частині півострова (так називаної «кам'янистої Аравії») виникла держава набатеїв. Процвітання цих царств визначалося вигідним економічним становищем на переплетенні світових торгових шляхів і великою посередницькою торгівлею з Єгиптом, Передньою Азією й Індією.
Архітектура й мистецтво древніх південно-арабських держав вивчені ще далеко не досить, по своєму типу входять у коло культур рабовласницьких суспільств Передньої Азії. Збереглися залишки могутніх фортечних споруджень, гребель і цистерн, а також здобутки скульптури і прикладного мистецтва. На кам'яних стелях, покритих письменами, зустрічаються зображення людей, тварин і орнаменти.
Основну масу населення Аравії з древніх часів складали кочівники, що займалися скотарством у степах і напівпустелях півострова. Глибокий і складний процес класового розшарування усередині арабського суспільства і політичний стан, зв'язаний з боротьбою між Іраном і Візантією, створили умови для виникнення середньовічної арабської держави. Політичне об'єднання арабів на початку VII століття відбувалося під егідою нової, що стала незабаром світовою релігією – ісламу. Первісним місцем перебування засновника ісламу й глави арабської держави – пророка Мухаммеда і його спадкоємців – халіфів (звідси назва держави – халіфат) були аравійські міста Медина, а потім Мекка.
У VII столітті араби завоювали Палестину, Сирію, Месопотамію, Єгипет і Іран. У 661 році Муавія – арабський намісник у Сирії – захопив владу і поклав початок династії Омейядів. Столицею Омейядів став Дамаск. Наприкінці VII і початку VIII століття до халіфату була приєднана гігантська територія, що включала Піренейський півострів і всю Північну Африку на заході, Закавказзі і Середній Азії до кордонів Індії – на сході.
Арабський халіфат став великою ранньофеодальною державою, хоча в деяких її областях довгий час зберігалися рабовласництво і навіть первіснообщинні відносини. Арабська знать жорстоко експлуатувала селян і ремісників завойованих країн. Переможні військові походи й успіхи нової релігії не могли приховати ріст класових протиріч. Боротьба широких народних мас із феодальним гнітом виливалася в могутні повстання і часто йшла під гаслом звільнення від іноземного ярма. Вже в ІХ-Х століттях соціальні потрясіння, власне кажучи, викликали розпад халіфату на окремі держави.
Разом з тим пробуджені визвольною і класовою боротьбою творчі сили народів, що входили в арабський халіфат, привели до високого підйому середньовічної культури Ближнього і Середнього Сходу; її розквіт продовжувався і тоді, коли халіфату як єдиного цілого фактично вже не існувало.
В арабський халіфат увійшли країни, що стояли на різному рівні суспільного розвитку, що володіли різними культурними й художніми традиціями. Однак подібність форм розвитку феодалізму на Ближньому й Середньому Сході породило риси спільності в ідеології й в інших надбудовних явищах. Ці глибокі соціально-економічні причини, а не поширення релігії – ісламу – лежать в основі єдності, що має місце й у середньовічній культурі арабських країн.
Важливу роль у розвитку арабської культури грала її взаємодія з високою середньовічною культурою Ірану, Середньої Азії й Закавказзя. Арабська мова була не тільки мовою священної книги мусульман – Корану, але їм, як латинню в Західній Європі, користалися багато вчених, письменники й поети у всіх частинах багатомовного халіфату. Яскраві приклади творчої взаємодії зберегла історія літератури народів Сходу. Художня творчість багатьох народів втілилося й у знаменитій поемі «Лейла і Маджнун». Романтичний образ умираючого від любові Маджнуна і його улюбленої Лейли – Ромео і Джульєтти Сходу, – народившись ще на зорі феодалізму в арабському середовищі, надихнув на створення чудових добутків кращих поетів середньовічного Азербайджану, Ірану і Середньої Азії.
Важливі, однак, не тільки взаємодія і відома спільність, але і високий для того часу рівень культури народів Ближнього й Середнього Сходу. У IX-XIII століттях арабські, а також іранські, азербайджанські і середньоазіатські міста були найбільшими центрами освіти, славилися своїми бібліотеками, школами, університетами й іншими просвітніми закладами. Характерні популярні вислови того часу: «Найбільша прикраса людини – знання» чи «Чорнило вченого настільки ж гідні поваги, як кров мученика». Тому не дивно, що сірійський письменник XII століття Усама Ібн Мункиз, автор «Книги повчання», оцінював успіхи сучасних франків, з якими йому довелося зіштовхуватися не тільки на військовому поприщі, але й у мирному житті, із позицій людини незмірно більшої культури.
Визначений вплив на розвиток середньовічного мистецтва арабів, як і інших народів, що сповідували іслам, зробила релігія. Поширення ісламу знаменувало відмовлення від старих, дофеодальних релігій, твердження монотеїзму – віри в єдиного бога. Мусульманське представлення про світ як про створене богом єдине ціле мало важливе значення для формування характерної у середньовічну епоху естетичної ідеї про деяку, хоча і відвернену гармонію всесвіту. Разом із тим іслам, як і всі середньовічні релігії, ідеологічно виправдовував і закріплював феодальну експлуатацію. Догми Корана затемнювали свідомість людини, перешкоджали його розвитку. Однак погляди на світ людей середньовічного Сходу, у тому числі їхні художні погляди, не можна зводити до релігійних представлень. У світогляді людини середньовіччя суперечливо сполучалися ідеалістичні і матеріалістичні тенденції, схоластика й прагнення до пізнання реальної дійсності. Один з найвидатніших учених і філософів середньовічного Сходу, Абу Алі Ібн Сина (Авіценна), визнавав божественне походження всесвіту і разом із тим затверджував, що науково-філософське знання існує незалежно від релігійної віри. Ібн Сина, Ібн Рушд (Аверроес), Фірдоусі, Навої і багато інших видатних мислителів середньовічного Сходу, у чиїх працях і поетичних здобутках особливо яскраво проявилися прогресивні риси епохи, затверджували силу людської волі й розуму, цінність і багатство реального світу, хоча, як правило, не виступали відкрито з атеїстичних позицій.
Коли мова йде про вплив ісламу на образотворче мистецтво, звичайно вказують на заборону зображувати живі істоти під страхом релігійної кари. Безсумнівно, що із самого виникнення навчання ісламу містило іконоборчу тенденцію, зв'язану з подоланням багатобожжя. У Корані кумири (швидше за все, скульптурні зображення древніх племінних богів) названі «марою сатани». Релігійна традиція рішуче відкидала можливість зображення божества. У мечетях і інших культових будинках не дозволялося поміщати також зображення людей. Коран і інші богословські книги прикрашалися тільки орнаментом. Однак спочатку в ісламі не було заборони зображувати живі істоти, сформульованої як релігійний закон. Тільки пізніше, ймовірно в ІХ-Х століттях, іконоборча тенденція ісламу була використана для заборони визначеної категорії зображень під страхом покарання в загробному світі. «Нещастя тому,– читаємо ми в коментарях до Корана,– хто буде зображувати живу істоту! У день останнього суду обличчя, яких художник представив, зійдуть із картини і прийдуть до нього з вимогою дати їм душу. Тоді ця людина, що не може дати своїм створенням душі, буде спалена у вічному полум'ї».
Історія показала, що ці обмеження, що наклали відбиток на розвиток окремих видів мистецтва, мали значення не у всіх мусульманських країнах і строго виконувалися лише в періоди особливого посилення ідеологічної реакції.
Однак пояснення основних особливостей середньовічного мистецтва арабських народів треба шукати не в релігії, що впливала, але не визначала його розвиток. Зміст художньої творчості народів Арабського Сходу, його шляхів й особливостей були визначені новими ідейно-естетичними задачами, що висунув поступальний хід розвитку суспільства, що вступило в епоху феодалізму.