Смекни!
smekni.com

Категорія другорядного члена речення (стр. 2 из 4)

Детермінантна субпозиція (неприслівна) другорядних членів речення характеризується слабким підрядним зв’язком з граматичною основою речення у формі прилягання. Детермінантні члени речення репрезентуються синтетичними й аналітичними прислівниковими (прийменниково-відмінковими формами), що передають адвербіальні значення. Аргументованим видається трактування детермінантної субпозиції як постійно периферійної, бо кожен з детермінантних компонентів є ні більш центральним, ні більш периферійним [9, 20]. За наявності кількох детермінантних членів вони займають лише більш чи менш віддалені, але постійно периферійні позиції на лінійній осі реального часу речення.

Таким чином, детальний розгляд онтологічної природи словосполучення і речення як двох синтаксичних одиниць-конструкцій показує, що характер словосполучних і реченнєвих синтаксичних зв’язків виступає взаємопов’язаним і системно зумовлюваним, і взаємодіючим. Серед другорядних членів речення визначаються такі, які формуються як його формально-синтаксичні компоненти на основі ускладнення (розширення) речення через словосполучні зв’язки залежних підрядних непредикативних форм. Їхня природа чітко диференційована синтаксико-семантичними функціями і характером та силою прислівного підрядного зв’язку. Самі ж функції другорядних компонентів цього різновиду залежать від морфологічної природи головних членів речення, які формують його структурно-граматичну основу. Їх поява на основі сили підрядного зв’язку не змінює структурно-граматичного типу речення, бо не стосується способів вираження предикації, але модифікує семантико-синтаксичні параметри речення і репрезентує категорії семантико-синтаксичного спрямування, які розширюють змістові параметри реченнєвої моделі. Напр.: Вростаю у небо високе, Де зорі – жовті джмелі, І чую: пульсують кроки У тіло моє з землі (В.Симоненко). Показовим у цьому прикладі є можливе трансформаційне перетворення — І чую пульсування кроків у тіло моє з землі, де віддієслівний іменник ще зберігає сильний керований зв’язок, але прийменниково-відмінкові форми “переводяться” в аналітичні прислівники і зумовлюються детермінантним характером їх як другорядних членів речення з фактичною зміною зв’язку – власне керування на прилягаюче керування (відмінкове прилягання), яке стає ланкою переходу прислівного керування у реченнєвий детермінантний зв’язок і набуття статусу самостійного розширюючого компонента з перспективою додаткової предикативної його функції, пор.: Під моїм вікном дуб шумить всю ніч (П.Тичина) і Дуб — під моїм вікном, він шумить всю ніч.., де у другому вторинна детермінантна позиція першого стає центральнореченнєвотвірною, але морфологічно нейтралізованою.

Порівняно слабкий з семантичного боку підрядний зв’язок спостерігаємо у формі узгодження, що диференціює означення як другорядний член речення у загальній категорії другорядних членів.

Типовою формою узгодження є синтаксичне співвідношення опорних елементів як лексико-граматичних класів слів із залежними лексико-граматичними класами прикметників. Наприклад: Тим часом у Кондратовому хлівчику місячними ночами виспівував рубанок, пахла деревієм суха дубова стружка, веселенько цибеніло через шалівку каганчикове світло... (Григір Тютюнник); Дзвенить у зорях небо чисте, палає синім льодом шлях (Д.Павличко). Така форма зв’язку властива більшості флективних мов, тому є підстави виділяти категорію означення серед інших категорій формально-граматичного аспекту речення. Визначаючи характер узгодження, О.І.Смирницький відзначав, що “такий зв’язок начебто попередньо даний, готовий. Для цього характерним є те, що він утворює такі сполуки, які в реченні виступають як цілісні одиниці, як цілісні комплекси, що включаються у речення в збірному готовому вигляді”. І далі: “Однак, реалізуючись в реченні, атрибутивна фраза не виступає в ньому як “один комплексний член” [10, 174, 175]. Водночас відзначають, що об’єднання суттєво відмінних мовних явищ у понятті “означення” як другорядного члена речення має умовний характер5. Якщо незаперечним є вирізнення прикметникового означення при іменних компонентах його структури (у припідметовій чи придодатковій позиції), то явно умовним буде визначення означення у формах відмінкових, прийменниково-відмінкових, формі інфінітива. Якщо перші поєднані формою узгодження, то другі мають форму напівслабкого керування, кореляції, прилягання. Проте характер зв’язку лише уподібнює формальну специфіку категорії означення і категорії додатка як підкатегорій загальної категорії диференційованого другорядного члена речення6.

Основна категорійна значущість носіїв категорії означення (як підкатегорії), зважаючи на їхню синтаксичну формальну омонімію, регулюється глибинною семантикою, а отже, виявляється на рівні синтаксеми. Можна думати, що формальна природа неузгоджених означень нівелюється в порівнянні з типовими формами вираження непрямого додатка. Але присубстантивна субпозиція таких омонімічних форм у реченні й можливості трансформаційних і транспозиційних перетворень підтверджують категорійний статус означення як підкатегорії другорядного члена речення. “Означеність” імені передбачає не лише якісний, але й відносний та присвійний характер, а також означеність іншим іменем, яке виступає не кваліфікатором ознаки, а невласне-означальним показником, через якого “приписується” невласне-ознака означуваному компонентові, напр.: Ми — це народу одвічне лоно, Ми — океанна вселюдська сім’я (В.Симоненко); То буде сон... і нам присниться тато... А тату — ми, стежиною йдучи...А хаті — хата, нашій хаті — хата Під крапелиною з хмарини уночі (М.Вінграновський); А тут тобі і нате: молочай При березі, в камінні, на порогах (М.Вінграновський).

Невласне-ознака іменникового члена речення виникає за місцем і часом, за метою чи призначенням, за стосунком до іншого предмета чи особи; типовою формою таких невласне-означальних компонентів у структурі речення виступають непрямі безприйменникові і прийменникові відмінки, які знаходяться у невласне-прислівній позиції і не виражають об’єктно-суб’єктних, інструментальних значень, неозначена форма дієслова, позбавлена семантичної домінанти власне-дії та мети дії, прислівник, зрідка дієприслівник, напр.: Хороший, як Микитина свита навиворіт (Укр. присл.); Опадав черемхи цвіт (В.Сосюра); А хата через дорогу стояла пусткою (Є.Гуцало); Малі, без голосу, у ніч летіли птиці (М.Вінграновський); І сниться каченяті сон, солодкий сон при мамі (М.Вінграновський); Верни до мене, пам’яте моя, нехай на серце ляже вагою моя земля з рахманною журбою (В.Стус).

Неузгоджені означення – дуже продуктивна категорія сучасної української мови. Вона представлена у сучасній українській мові системою умовно керованих і прилягаючих компонентів у типових формах іменникових і прийменниково-відмінкових конструкцій, семантика яких розвинулася на ґрунті об’єктних та обставинних значень як значень вихідних (первинних) моделей. За характером синтаксичного зв’язку з означуваним словом їх умовно можна поділити на керовані і прилягаючі, але форма керування у них відображає вторинне значення і є фактично прилягаючою.

Однак твердження про те, що означення у системі членів речення займає найнижчий щабель (порівняно з додатком і обставиною), оскільки стосується лише рівня словосполучення [11, 222-223], видається не зовсім коректним. Інша справа, що такі, особливо форми неузгоджених означень, реченнєві компоненти стосовно рівня синтаксичного зв’язку є синтаксично нерегулярними і відображають складніший спосіб взаємодії елементів у реченні7.

До особливого різновиду категорії означення належить прикладка. Це означення у формі іменника чи іменникового словосполучення, форми яких корелюють з означуваним іменником. Специфічною властивістю означення-прикладки є означуваність у формі іменника, який виступає другою назвою8. У семантиці прикладкового означення важливим є компонент номінації (означуваний іменник) і компонент власне-означення, які нелегко розрізняються уже навіть тому, що їхні позиції не є регулярними. Прикладка може передувати іменникові і знаходитися в постпозиції, напр.: Пришерхла тиша — сіра миша — у жовто-білих комишах; І сизий цап — іранський шах — Пришерхлу тишу тихо лиже (М.Вінграновський); Ось як під вітром поволі поводить плечем Жінка-трава (Л.Таран); Моя ви пам’ять степу-ковили, Зорі червоний голос і свободи (М.Вінграновський); І цілували наші губи Вдова-Любов, Вдова-Життя (М.Вінграновський). Це пояснюється, очевидно, й тим, що дуже часто неузгоджені означення утворюють з означуваним словом семантично образну єдність і, на відміну від додатка чи обставини, входять у склад того члена речення, який означують, напр.: Ці груди болю, біль грудей, застрашених страждань — нема їм жодних панацей, все поглинає хлань (В.Стус); На золоту солому лягає червінь дня (В.Стус) і відокремлюються (Мов струни, червоні стовбури високих сосон Д.Павличко). Туга і ясна, мов калина-дитина, горить горобина, горить горобина. Бо ж пальці піаніста-віртуоза Копитама людського глуму топтано, Бо ж диригентський жест тобі покручено у покруч-дерево вітрами Малоросії (І.Драч); Він Пушкіна, вигнанця, приймав колись (М.Рильський). Відокремлена прикладка належить до категорій ускладненого речення і передає вторинне предикативне значення, супроводжуючи власне-ознаку предиката.