Розмір платежів визначається на основі затверджених базових нормативів плати за 1 тонну викиду забруднюючої речовини в межах фактичних обсягів з врахуванням коефіцієнтів індексації та соціально-екологічних особливостей території
Коефіцієнт індексації враховує темпи інфляції в державі, він встановлюється центральними органами управління і щоквартально доводиться до відома місцевих органів влади.
Коефіцієнт, що враховує територіальні, соціально-екологічні особливості, залежить від чисельності жителів населеного пункту, народногосподарського значення. Його значення знаходиться в межах від 1 до 6.
Розмір плати, що стягується з підприємств-забруднювачів, складається з двох частин:
плати за забруднення навколишнього середовища в межах директивно встановлених лімітів викидів шкідливих речовин в атмосферу, скидів забруднюючих стоків в поверхневі і підземні води, розміщення відходів;
плати за понадлімітне забруднення навколишнього середовища, яка при розрахунках платежів регулюється відповідними коефіцієнтами зі значенням від 1 до 6.
Якщо підприємство не має офіційно встановлених норм (лімітів), то за здійснені викиди забруднюючих речовин, розміщення відходів, воно платить, як за понадлімітні, тобто в кратному розмірі.
Екоресурсні платежі
Платежі за користування природними ресурсами та збір за забруднення навколишнього природного середовища (екоресурсні платежі) стали в Україні найважливішими складовими економічного механізму природокористування. У стратегічному плані формування системи цих платежів може розглядатися, як шлях до створення джерела фінансування природоохоронної діяльності, яке б певною мірою було незалежним від державного бюджету.
Сьогодні, коли відповідний економічний механізм в Україні істотною мірою створено і введено в дію, постає питання: наскільки вдалося досягти визначеної мети? На перший погляд, у відносному вимірі загальний обсяг очікуваних грошових надходжень від усіх екоресурсних платежів і зборів досяг європейського рівня. Отже основна задача-направити ці кошти на природоохоронну діяльність і не дати їм “розчинитися” в бюджеті держави.
Якщо зрівняти статистичні дані, то обсяг екоресурсних платежів, начебто, повністю дорівнює аналогічним в найрозвинутіших країнах. Але чи реальні вони? Чи можна впевнено говорити про їх природоохоронну направленість? Більш глибокий аналіз ситуації значною мірою спростовує висновок про достатність екоресурсних надходжень і бази оподаткування.
Порівняння з досвідом країн ОЕСР виявляє істотні розбіжності, як щодо структури екоресурсних платежів, так і щодо їх змістового розуміння в Україні. Європейські фахівці зазначають, що в країнах ОЕСР структура таких платежів теж різна, що ускладнює їх пряме зіставлення. Але для України ці розходження набувають якісного змісту.
В Україні перелік платежів і зборів природоохоронної напрвленості є дуже вузьким порівняно з практикою розвинутих країн. Відповідні платежі в країнах ОЕСР налічують близько 40 різновидів. Вони групуються на такі основні податки: на моторне та інші види палива; пов’язані з транспортними засобами; в сільськогосподарській сфері (на пестициди, добрива); на окремі товари і предмети вжитку; пов’язані з повітряним транспортом; пов’язані з водозабезпеченістю, видаленням відходів
Якісний склад зазначених платежів не збігається і це стосується найважливіших екоресурсних платежів в Україні-плати за землю, за користування надрами, рентної плати.
Якщо повернутися до питання про природоохоронну направленість екоресурсних платежів, то результати мають такий вигляд: у загальній сумі надходжень екоресурсних платежів близько 75% складає плата за землю. Але чим є плата за землю? За законом це певний відсоток від грошової оцінки земель. Остання ж розраховується на основі капіталізованого рентного доходу, головною складовою якого є диференціальна частина. В результаті більше платить той користувач, який володіє якіснішими землями. В остаточній інтерпретації-це рентні нарахування на користь держави. Законодавством встановлено, що відповідні кошти направлюються на комплекс заходів, серед яких є і охорона земель. Але, за оцінкою експертів, частка цього напряму складає 5-10%.
Те саме значною мірою стосується і платежів за користування надрами. Платежі за користування надрами є відрахунками на користь держави в цілому, як їх власника. При цьому охорона надр є одним з багатьох цільових призначень відповідних надходжень.
Розглянемо рентну плату за нафту і газ. Це дещо штучна категорія плати, яка за своїм економічним змістом є значно ближчою до акцизного збору, ніж до рентних платежів. Акцизні збори, як вид плати за користування надрами передбачено Кодексом України про надра, а в такому трактуванні рентна плата за нафту і газ втрачає свій екоресурсний зміст.
Оподаткування природних ресурсів має на меті вилучення з сировинного сектора саме рентного доходу, який прямо не ідентифікується з екопотребами. Це і зумовлює ефект “розчинення” екоресурсних надходжень у бюджеті, про що, як про негативний факт говорять представники природоохоронної сфери
Отже в Україні екоресурсний резерв надходжень до бюджету є значно меншим, ніж може здатися. Реально з його складу треби виключити принаймні 90% плати за землю та за користування мінеральними ресурсами, а також залишити поза розглядом рентну плату за нафту і газ.
Сучасні перспективні пропозиції щодо поліпшення ситуації в екологічній та економічній областях
Форми власності
Історично склалося, що природні ресурси життєзабезпечення (повітря, сонячне тепло, вода) в умовах відсутності ексклюзивних технологій їх перерозподілу і використання (таких, як водопровід) в усьому світі були суспільною власністю. Природні ресурси, що безпосередньо залучаються до виробничих відносин залежно від концептуальної організації суспільства можуть бути або предметом власності окремих осіб, фірм, корпорацій, або власністю держави.
Сьогодні, з огляду на дедалі зростаюче виснаження природних ресурсів, економістами-ринковиками пропонується введення широкого спектра прав власності щодо природного ресурсокористування, з їх послідовним трансформуванням у приватне право. У цьому бачиться основний шлях до збереження і захисту природних ресурсів від хижацького споживання, оскільки марнотратне використання природних ресурсів прямо пов’язане з концепцією суспільного продукту споживання. Виконуючи функції утилізації і будучи місцем розміщення відходів господарської діяльності, природні ресурси можуть інтерпретуватися, як ресурс спільної власності, але не суспільний продукт споживання. Забезпечення суспільства природними ресурсами (такими, як вода) не потрапляє під заголовок “суспільний продукт”. Раніше, за давніх часів, цей ресурс використовувався безоплатно-через його доступність і свободу розподілу. Система прав власності стала з’являтися, коли розробили технології та запропонували послуги водопостачання. Вода використовувалася, як ресурс спільної власності. Але зрештою, тоді як водні ресурси деделі більше виснажуються, система модифікованих прав власності розвивається для різних служб водопостачання. Права власності для інших природних ресурсів (земля, ліс, нафта, мінеральні ресурси) добре встановлено, хоча в країнах різних суспільно-політичних формацій-по-різному. В Україні вони поки що належать державі, хоча деякі перехідні (колективна, акціонерна) форми власності, аж до приватної, мають місце у використанні земельних і лісових ресурсів. Визначення природних ресурсів, як суспільного продукту споживання, стає релевантним тільки щодо їх використання, як суспільно-споживчіх продуктів (таких, як ландшафт, повітря, інші структури життєзабезпечення, які ми називаємо “якістю” навколишнього природного середовища).
Отже можна зробити такі основні висновки:
Якщо природні ресурси використовуються, як ресурс спільної власності для розміщення та утилізації відходів, а також для забезпечення такими натуральними ресурсами, як вода, ліс, і, якщо ці ресурси виснажуються, то характеристика ресурсу спільної власності може трансформуватися за допомогою “вмикання” вартості виснаження або інших алокаційних механізмів;
Деякі функції природного середовища (забезпечення функціонування життєпідтримуючих систем, видового розмаїття, тобто “якість” природного середовища) можуть бути визначені, як суспільний продукт. Водночас визначення суспільного продукту залежить від існуючих ексклюзивних технологій його використання та їх відповідної оцінки. Отже, при спецефічному використанні природного середовища суспільний продукт може бути змінений на приватний.
Зміна форм власності певною мірою дозволяє використовувати економічні ринкові механізми регулювання ресурсних алокаційних проблем, здавалося б, нерозв’язних у випадку використання природних ресурсів, як суспільного продукту споживання. Одна з основних проблем-безвідповідальне використання природних ресурсів. Якщо суспільний продукт існує, то індивід може його використати, але не мати бажання оплачувати затрати на його відтворення. У ставленні до приватного продукту він не може бути “безбілетником”: його бажання платити визначається ринковими цінами, а також альтернативними затратами.
Концепція реформування податкової системи на основі теорії про “подвійні дивіденди”
Концепцію реформування податкової системи на основі теорії про “подвійні дивіденди” можна розглядати, як новий напрям екологічних досліджень проблем навколишнього середовища і природних ресурсів, що започаткований в останні роки XXст. Суть її полягає в тому, що в країнах з викривленою податковою системою¹, яка характерна насамперед для слаборозвинутих країн, введення нових або посилення традиційних екологічних податків може дати подвійну вигоду. Така вигода матиме місце лише тоді, коли екологічні податки супроводжуватимуться послабленням “перекручених” податків. При цьому змінюється лише структура податків, а баланс податкової системи залишається незмінюваним. Загальна вигода від такого реформування податкової системи полягає в поліпшенні стану навколишнього середовища і в економічному та соціальному ефектах від послаблення негативного впливу на економіку і соціальну сферу викривлених податків. Ця концепція реформування податкової системи отримала назву “подвійні дивіденди”. Частина економістів сприймає її, як аксіому, частина-як теорему, підтвердження якої можливе лише після тривалих емпіричних досліджень.