Кореляційні аспекти історичного розвиткуфілософії та фізики
ВСТУП
Фізика відіграє важливу роль в житті суспільства, впливає на розвиток техніки, в той же час власний розвиток фізики знаходиться в прямій залежності від потреб суспільного виробництва, рівня розвиткук техніки і від світогляду її творців.
Будь-яка наука сама по собі представляє перш за все певну систему ідей, понять, категорій та законів, які більш чи менш адекватно відображають дійсність, дають достовірні дані про існування суб'єктивного світу.
Всі природничі науки мають між собою те спільне, що вони вивчають різні сторони єдиного матеріального світу. Звідси слідує, що ці науки повинні користуватись самими загальними теоретичними і методологічними положеннями, які адекватно відображають найбільш загальні властивості матерії, що знаходиться в стані постійних змін, руху. Філософія як наука про найбільш загальні закони розвитку природи, суспільства, мислення є єдиною науковою методологією всіх природничих наук.
Об'єктивною основою взаємозв'язку філософії та фізики є матеріальна єдність загального і конкретного в розвитку матерії, загальних і конкретних законів.
ОСНОВНА ЧАСТИНА
1. Фiлософiя i фiзика як органiчнi елементи культури.
Сьогоднi стало звичним протиставляти з однiєї сторони конкретнi науки, а з другої сторони - фiлософiю. Це протиставлення викликане рiзними причинами. Ось приклади такого протиставлення.
З однiєї сторони фiзика нерiдко сприймається багатьма її представ-никами, i тим бiльше не спецiалiстами, якi вiдчувають її вплив у повсякденному життi, як заняття, що приносить людинi конкретну користь, адже вся оточуюча нас дiйснiсть (заводи, транспорт, зв'зок, побутовi прилади i т. д.) виникла завдяки фiзицi та її втiленню у виробництво. Цим же людям, з другого боку, фiлософiя часом здається "витанням в позахмарних сферах абстракцiй", далеких вiд реального життя. З однiєї сторони фiзика, особливо в нашi днi, стрiмко розвивається. З другого боку про фiлософiю( i суспiльнi науки) цього не скажеш, а якщо говорити про нашу країну, то слiд признати, що фiлософiя протягом тривалого часу знаходилась у застої. Далi: з однiєї сторони, технiчне застосування фiзики виявляється не лише благом для людства, але й навiює справжнiй жах (швидке вдосконалення зброї масового знищення, ускаднення виробничої дiяльностi, погiршення стану навколишнього середовища). З другого боку фiлософiя вже давно вдарила на сполох у зв'зку з перетворенням людини на додаток, породженої нею самою, але все ще бездуховної i неживої машини технократизованого промислового виробництва.
Потiм, з однiєї сторони, фiзику як таку, не цiкавить людський духовний свiт, вона займається поясненням неживої природи. З другого боку фiлософiя ставить в центр своєї уваги саме людину, мiркує про змiст життя, намагається зрозумiти суть явищ, i тому є гуманiтарною, а то й гуманiстичною наукою.
Вiдомо, що фiзики, а вони також є насамперед людьми, не завжди, дослiджуючи живу природу, втрачають з поля зору гуманiстичне ненаправлення своїх дослiджень. А.Ейнштейн, який рекомендував президенту США Ф.Д.Рузвельту термiново реалiзувати проект виготовлення атомної бомби в перiод другої свiтової вiйни, пiсля поразки фашистської Нiмеччини i створення водневої бомби, приєднався до фiлософа Б.Рассела в Манiфестi, де було заявлено тепер вже про загрозу для життя людства термоядерної зброї.В цьому манiфестi Рассела-Ейнштейна (1955) була поставлена проблема:"Чи покiнчимо ми з людською расою, чи людство вiдмовиться вiд вiйни"[6].
Разом з тим фiлософи, iмена яких увiйшли в iсторiю культури, нерiдко займались тим, що можна було вiднести до сфери фiзики. Це, наприклад, Демокрiт та Епiкур, Рене Декарт та Емануїл Кант. Звичайно, таких унiверсальних людей як Демокрiт чи Декарт зараз знайти важко, але i зараз фiлософам корисно набути досвiду в якiйсь конкретнiй галузi науки. А тому i сьогоднi цiлком справедливе уявлення про те, що нi фiлософська думка не може iгнорувати досягнення фiзики, нi фiзика не може протиставляти себе фiлософiї. Адже цiль в них одна--зрозумiти i пояснити свiт, частиною якого є людина.
Iсторiї культури вiдомо багато "паросткiв", якi, з'являючись у виглядi спекулятивних (начебто досить далеких вiд повсякденної реальностi) здогадок i пропозицiй, з часом поступово перетворювались в "плодоноснi дерева" строго наукових, практично обгрунтованих теорiй, якi мають прямий вихiд в людську реальнiсть i серйозно її змiнюють. Найяскравiший приклад цього- теорiя атомiзму. "Паросток" цей з'явився ще в Стародавнiй Грецiї i був "посаджений" Демокрiтом, який висунув гiпотезу про атомну будову Всесвiту. Його атомiзм був не чим iншим, як чисто абстрактним припущен-ням, бо нiхто в Стародавнiй Грецiї ( в тому числi i сам Демокрiт) нiяких атомiв спостерiгати не могли. Реальнiсть атомiв в якостi їх спостереження як конкретних речей, залишалась вiдкритим питанням аж до початку 20 столiття, тобто приблизно 2,5 тисяч рокiв. Лише в дослiдах французського фiзика Ж.Б.Перена, який вивчав броунiвський рух (1808 р.), ця теорiя знайшла бiльш-менш безпосереднє пiдтвердження[2].
I увесь цей час, починаючи з античностi i аж до сьогоднiшнього дня, атомiзм стимулював розвиток багатьох наук- вiд хiмiї i фiзики до логiки i психологiї. Тут доречно буде привести слова американського фiзика Р Рей-мана :"Якщо в результатi якої-небудь свiтової катастрофи всi набутi науковi знання були б знищенi i до майбутнiх поколiнь перейшла б лише одна фраза, то яке б твердження несло б найбiльшу iнформацiю? Я вважаю, що це атомна гiпотеза: всi тiла складаються з атомiв-маленьких тiл, якi знаходяться в безперервному русi, притягуються на невеликiй вiддалi, але вiдштовхуються, якщо одне з них тiснiше притиснути до другого. В однiй цiй фразi... мiститься неймовiрна кiлькiсть iнформацiї про свiт; необхiдно лише прикласти трохи фантазiї i кмiтливостi"[6].
Таким чином атомна гiпотеза являється одним з центрiв, навколо яких кристалiзується духовна i матерiальна дiяльнiсть людини. Звичайно, не лише атомiзм має таке велике значення. Не менш яскравим "паростком", який, щоправда, появився вже на "стеблi" атомної гiпотези, виявилось припущення про "свободу волi", про випадковi рухи атомiв, висунуте ще Епiкуром.Вiдмiнностi атомiзму Демокрiта i атомiзму Епiкура присвятив свою докторську дисертацiю Маркс, i це не випадково. Проблема"свободи волi" має значення для фiзики i тепер -звичайно не в прямому значеннi, а в планi осмислення мiсця,можливостi, випадковостi,невизначеностi в сучаснiй картинi свiту.Квантова фiзика,долаючи по мiрi накопичення нових фактiв, якi появляються в процесi її розвитку, класичнi теоретичнi представлення, рiзко виступила, зокрема, проти принципу однозначного детермiнiзму, який ще з часiв Демокрiта розповсюдився i на соцiальне життя, так як сприймався як неперекладний закон, визнаючи все. В класичний перiод свого розвиткку фiзика, по-сутi, абсолютизувала цей принцип, знайшовши для нього точний математичний вираз. Але новий "некласичний" етап розвитку фiзики був пов'язаний з критикою цього принципу i замiною цого бiльш широким дiалектичним розумiнням причинностi, що спочатку було сприйняте багатьма дослiдниками як спростування всiх закономiрностей, а то як i доказ "свободи волi" мало не на рiвнi електрону. Правда,потiм прийшло розумiння того,що необхiднiсть i випадковiсть, закономiрнiсть та її прояви, можливiсть i дiйснiсть, детермiнiзм i "свобода волi" - все це речi спiввiдноснi ( а не вiдноснi, як це iнколи стверджується в науковiй лiтературi) Потiм (зовсiм недавно) не лише у фiзицi мiкросвiту, але й у звичайнiй фiзицi,макроскопiчнiй,з'явились данi, якi пiдтвердили, що ми живемо в свiтi самоорганiзацiї, з якого не можна вилучити нi необхiднiсть, нi випадковiсть, нi дiйснiсть, нi можливiсть, нi визначенiсть ,нi невизначенiсть, нi порядок, нi хаос[6].
Подiбних"паросткiв" в iсторiї культури можна знайти дуже багато. Тому нам i здається, що в принципi дуже складно вiдокремити фiзику ( чи якусь спецiальну науку ) вiд фiлософiї i навпаки - важко i по практичних i по теоретичних основах. Iснуюче ж протиставлення, хоча воно i зустрiчається сьогоднi досить часто, є насправдi штучним протиставленням i тому благотворним.
2.Перетворення фiлософських проблем в конкретно науковi.
Вже на прикладi атомiзму ми можемо спостерiгати як фiлософськi гiпотези, що мають свiтоглядний статус, тобто претендують на пояснення будови Всесвiту, перетворюються з часом в "дерева" бiльш конкретних пропозицiй i дослiджень в рiзних спецiальних областях дiяльностi людини. Так, арбський мислитель Аверроес ( Iбн Рощд ) знову повернувся до цiєї гiпотези i намагався її розвинути. При цьому вiн вводить"мiнiмальнi натуральнi одиницi", якi якiсно вiдрiзняються для рiзних субстанцiй (речовин) i мають для них рiзнi розмiри. Це в певнiй мiрi позначилось на розвитку тих уявлень, якi ми називаємо хiмiчними, а в тi часи вiдносилось до алхiмiї; "мiнiмальна натуральна одиниця є прообразом поняття "хiмiчний елемент". Ньютон,розвиваючи атомну iдею, пiшов ще далi,ввiвши поняття "сили", завдяки якiй iз атомiв будується речовина. Вiн намагався ввести це поняття i в оптику, але ця спроба була ще передчасною, можна сказати метафiзичною, фiлософською, але лишень зараз ми знаємо про корпускулярно-хвильову теорiю свiтла[6].
Ще в грецькiй фiлософiї є цiкавi уявлення про випадковiсть, яку слiд сприймати як суттєвий аспект теоретичних представлень. Епiкур вважає вiдхилення атома випадковою похибкою в його траекторiї. Лукрецiй крiм цього констатує: "Якби вони не вiдхилялись, то падали б вниз через пустоту як дощовi краплi, i не вiдбувалось би їхнє злиття, i не було б джерела для першоматерiї, природа не була б створена".Нове може виникати лише завдяки взаємодiї в його закономiрних i випадкових зв'язках[4].
Середньовiчнi дискусiї навколо випадковостi, в порiвняннi з античним матерiалiзмом, знаходять в томiзмi та неотомiзмi пошуки"антивипадкового фактора", що змiг би пояснити розвиток. Саморух i саморозвиток матерiї повиннi подаватись як єдиний принцип пояснення. Об'єктивнiсть випадковостi в природi завжди виступає як деяка основа. Звiдки виникає розгалуження причинносної природи та вiльної людини? Лише квантова механiка iз своїм вiдображенням дiалектичного зв'язку мiж необхiднiстю i випадковiстюпредставляє випадковiсть в якостi складового елементу фiзичної теоретичної картини, як i в античнiй натурфiлософiї. Без врахування випадковостi розвиток, як виникнення нового, пояснити неможливо,хiба що прийнявши вчення про так званi первиннi норми.