7 листопада Центральна Рада ухвалила 3-й Універсал, який проголосив створення Української Народної Республіки у федеративному зв'язку з Російською державою. Як територія УНР ним визначалися „землі, заселені у більшості українцями". Крім того. Універсал декларував програму соціально-економічних і політичних реформ, націоналізацію землі, запровадження 8-годинного робочого дня, встановлення державного контролю над виробництвом, розширення місцевого самоврядування, забезпечення свободи слова, друку, віри, зібрань, союзів, страйків, недоторканість особи і житла.
Проголошення Української Народної Республіки стало визначною історичною подією, яка знаменувала відродження української державності у XX ст. Однак, з погляду сьогодення, текст 3-го Універсалу не може не викликати критичних зауважень. Проголошуючи створення Української Народної Республіки з метою захисту українського народу від петроградських заколотників, Центральна Рада водночас прагнула „дружнього великого будівництва нових державних форм, які дадуть великій і знеможеній Республіці Росії здоров'я, силу і нову будучність". Таким чином, зваливши на свої плечі основний тягар перетворення Росії на федеративну республіку, УЦР добровільно зобов'язувалася „силами нашими помогти Росії, щоб вся республіка Російська стала федерацією рівних і вільних народів". Це, можливо, і було найбільшою помилкою ЦР: неможливо будувати власну незалежність, спираючись на “старшого брата”, що керується поглядами здебільш імперськими, ніж унітарними.
У листопаді 1917 р. Центральна Рада діяла, керуючись власною ідеологією. Навіть 3-й Універсал дався їй не просто. До цього акту її підштовхнули зовнішні чинники події у Петрограді та захоплення влади більшовиками. Не вірячи в можливість їхньої остаточної перемоги, УЦР зробила ставку на федеративну Росію. У листопаді в „Народній волі" М.Грушевський закликав рятувати Російську федерацію. Далі ми побачимо, як багато енергії і часу Центральна Рада витратила, намагаючись витворити демократичну, федеративну Росію. Але її спроби виявилися марними. Більше того, вона вступила в конфлікт з більшовиками, змарнувавши час, необхідний для консолідації українських сил.
6. Українсько-більшовицька війна
Ліквідувавши Тимчасовий уряд у Петрограді, більшовики не змогли до кінця року поширити свій вплив за межі Центральної Росії. їм не завжди вдавалося швидко зосередити владу на місцях у руках рад, які до того ж не були готовими виконувати функції державних органів, бо не мали ні відповідних структур, ні досвіду. Більшість регіональних урядів Росії прямо висловлювалися за оформлення однорідного демократичного уряду країни. Великі надії покладалися на Всеросійські установчі збори, вибори до яких відбулися в листопаді-грудні 1917 р. Вони показали, що більшовиків підтримує неповних 25% виборців, тоді як партію есерів - понад 40%. В Україні за більшовиків голосувало ледве 10% виборців, а за українські партії - понад 75%.
Захопивши владу в Петрограді, Ленін точно визначив, що для її збереження контроль над армією куди важливіший за результати виборів до Установчих зборів. 9 листопада Раднарком видав наказ про заміну верховного головнокомандуючого генерала Духоніна, який відмовився коритись більшовикам, прапорщиком Криленком. Надавши полковим та військовим комітетам право переговорів з противником, розпочали революцію в рядах армії. Повалення Тимчасового уряду, розклад старої армії підірвали соціальні та економічні підвалини, на яких трималася країна, розпочалася ланцюгова руйнівна реакція у всіх сферах державного, політичного, економічного і соціального життя. Росія перетворилася на країну людей, позбавлених соціального статусу й безвідповідальних перед законом і моральними нормами .
Центральна Рада засуджувала руйнівну політику більшовиків. Відбулися спроби формування Українського фронту шляхом централізації українських військових сил. Суттєвою деталлю є те, що ЦР вважала, що повноважним суб’єктом переговорів від Росії повинен бути центральний уряд, створений за згодою усіх політичних сил.
Більшовики, вбачаючи у ЦР головно конкурента на владу розгорнули шалену ідеологічну пропаганду. Змальовуючи ЦР як контрреволюційну, буржуазно-націоналістичну організацію, більшовики також робили спроби підірвати єдність ЦР. Саме завдяки їм впроваджувалась ідея переобрання складу ЦР на Всеукраїнському з’їзді.
Дії ЦР мали здебільшого оборонний характер. Поступаючись більшовикам в такій грі, їй доводилось йти на поступки, вигідні для них. Спроби ЦР якимось чином зорганізувати українську армію було зустрінено відкритими силовими заходами. Яскравим проявом агресивності Петрограда став ультиматум РНК до УЦР від 4 грудня. Цей зразок революційної демагогії відкрив шлях до воєнного продовження конфлікту.
ЦР опинилася під загрозою воєнних дій з Росією. Українські політичні сили розцінили ультиматум більшовиків як замах на УНР. І хоча вони виявили своє право на владу у країні, помилкою була недооцінка тієї загрози, що надходила від більшовиків. Справу тепер вирішувала не політична демагогія, а реальні військові сили.
9 грудня перші ешелони військ Раднаркому прибули до Харкова. Захопивши владу у свої руки, більшовики провели з’їзд рад, створивши в результаті маріонетковий Радянський уряд. Протягом 2 місяців війська більшовиків захопили Центральну частину України. Такий поворот справ для ЦР був несподіваним. Не маючи змоги сконцентрувати військові сили, ЦР проголосила незалежність УНР своїм 4 Універсалом.
Історичне значення цього документу загальновідоме. Він завершив процес розвитку українського національного руху, проте, його прийняття не збіглося з піднесенням руху за незалежність. Країна, наповнена різко протилежними політичними силами, не мала централізованої влади, тому її подальшу долю вирішували вже треті сторони.
25 січня члени Малої Ради й Ради народних міністрів залишили Київ. Тепер врятувати УЦР від остаточного більшовицького розгрому могли лише країни Четверного союзу.
7. Брестський мирний договір. Його результати.
Останньою надією перед лицем неминучої поразки була допомога чужоземної держави. Симпатії ЦР взагалі були на боці країн Антанти, але західні країни не хотіли визнавати незалежну Україну. 22 грудня виник цілком новий вибір можливостей, коли Ленін розпочав мирні переговори у Брест-Литовську з Центральними державами. Українську делегацію було визнано на цих переговорах. Отримавши статус незалежної сили, делегація ЦР підписала договір країнами німецького блоку. Після взяття більшовиками Києва ЦР змушена була звернутися по допомогу до Центральних країн. Не важко зрозуміти, які цілі переслідувала Німеччина в наданні такої допомоги: Україна цікавила її як поставщик сировини і продовольства.
8 лютого німецькі війська чисельністю 450 тис. чоловік, вступили на Україну. Було відновлено владу ЦР та Ради міністрів. Населення сприймало це повернення досить стримано. ЦР намагалася пояснити задачу іноземних військ, як допоміжну, що не несе за собою ніяких негативних наслідків. Проте, захопившись національною ідеєю, політична еліта втратила підтримку широких мас. Брак чітко спрямованої соціально-економічної політики, суперечки в земельному питанні призвели до того, що український уряд втратив реальний вплив на українські маси.
Незадоволення селянства, що не отримало реального права на землю, різнобій думок і політичних поглядів у верхніх колах призвели до формування альтернативної сили на чолі зі Скоропадським, що стала реальним претендентом на владу. До того ж німецький уряд. Помічаючи кволість політики ЦР, почав втручатися у внутрішні справи України, порушуючи умови надання допомоги. Під його тиском ЦР змушена була підписати угоду про надання величезної кількості продовольства. Ця угода стала вироком для ЦР. Німці видали наказ засіювати всі вільні земельні площі. Для централізації влади вони вирішили усунути владу ЦР і замінити її на владу гетьмана Скоропадського.
Гру було програно. День 29 квітня став останнім в історії Центральної Ради, яка без бою здала владу в руки Скоропадського. Треба зазначити, що в останній день свого існування ЦР ухвалила конституцію УНР. Україна проголошувалась суверенною, демократичною, парламентською державою, з поділом влади на виконавчу, законодавчу і судову. Однак українське суспільство було неготове до сприйняття цих абстрактних демократичних принципів, які Конституція ставила на реаліями життя.
Висновки.
За той рік, протягом якого Центральна Рада виступала основним політичним чинником на Україні вона досягла значних успіхів, але й зазнала страшних невдач. З огляду на політичну недосвідченість та дискримінованість української інтелігенції до революції, її створення і зміцнення було безперечним здобутком. Вона перетворила українське питання на одне з ключових революційного періоду. З політичної точки зору Центральна Рада у взаєминах з Тимчасовим урядом більшого, ніж хтось міг сподіватися.
Прагнучи створити демократичний парламентський устрій, Центральна Рада лишалася відданою своїй меті, незважаючи на те, що ситуація вимагала жорсткості дій. Чи не найбільш далекосяжним здобутком Центральної Ради було те, вона серйозно підірвала раніше недоторканий принцип “єдиної та неподільної Росії”.
Але найочевиднішою в діяльності Центральної Ради є її поразка. Причини полягають у відсутності двох головних опор державності, а саме – боєздатної армії та адміністративного апарату. Не меншої ж шкоди завдавала відсутність згоди щодо того, яку політику проводити. Нарешті, безпосередньою причиною кінця Центральної Ради стала її неспроможність задовольнити німецькі вимоги.
У кінцевому рахунку поразку Центральної Ради зумовила нерозвиненість українського національного руху. Центральна Рада фактично була змушена починати будівництво держави ще до завершення процесу формування нації. Більшість освічених людей в Україні була або росіянами, або русифікованими. Крім того, відчувався гострий брак компетентних людей для організації адміністративного апарату української держави. З огляду на ці, здавалося б, нездоланні труднощі, можна зрозуміти, чому сучасники називали молоду українську інтелігенцію “богами, які бралися з нічого створити цілий новий світ”.
Список використаної літератури.
1. В.Ф.Верстюк, О.В. Гарань, О.І.Гуржій та ін.; під ред. В.А.Смолія, - К., Альтернатива, 1997 – 424с.
2. Orest Subtelny Ukraine: A History, University of Toronto Press, 1988, переклад з англ. Ю.Шевчука під ред. Ю.Г.Медюка – Київ, Либідь, 1991.
3. Борисенко В.Й. Курс української історії: З найдавніших часів до ХХ століття: Навч. Посібник. – К.: Либідь, 1996. – 616с.
4. Бойко О.Д. Історія України: Посібник для студентів вищих навчальних закладів. – К.: Видавничий центр “Академія”, 1999. – 568с. (Гаудеамус).