Верстви світського православного населення особливо енергійно боронили свою віру; виразником настроїв мас у цьому відношенні було козацтво. Воно завжди відстоювало інтереси православної церкви, і там, де впливи козацтва були сильні, себто на Україні, унія не мала успіху. Завдяки козацтву в Києві уніати обмежилися тільки Видубицьким монастирем, а Лаври не могли захопити. Завдяки козакам і Петру Сагайдачному єрусалимський патріарх Феофан в 1620 р. поновив православну ієрархію з митрополитом Іовом Борецьким на чолі. Нунцій Торрес свідчить, що козаки своїми проханнями, погрозами та збройно перешкоджали поширенню унії. У 1632 р. вони через депутацію до сейму відстояли права своєї церкви.
З кінця 17 ст., коли більшість шляхти під впливом політичних та соціально-економічних обставин після 1654 р. перейшла на бік латинства, православні братства підупали, а козацтво, відігравши свою історичну роль, втратило своє значення, – тоді православна церква, зоставишся без своїх проводарів та оборонців, позбавилася своєї ієрархії. На унію перейшла в Західній Україні більшість народних мас. Багато шкодило тоді православ'ю і те, що після 1654 р. частина Київської митрополії опинилася в межах Московської держави, а частина залишилася в Польсько-Литовській державі. Наші митрополити Сильвестр Косів (1647-1657), Діонисій Балабан (1657-1663) та Іосиф Нелюбович-Тукальський (1664-1675) не співчували Москві, і коли та розпочала заходи, щоб підвернути українську церкву під владу московського патріарха, вони стали на бік Польщі. Живучи на території останньої, зазначені митрополити не мали можливості керувати церковними справами Лівобережної України, а тим часом Москва добилася зміцнення своїх виключних впливів і на церковні справи в Польщі. В 1685 році вона за допомогою турецького уряду вирвала в константинопольського патріарха Діонисія IV згоду на те, щоб Київська митрополія перейшла під канонічну залежність до московського патріарха, який благословив на київського митрополита колишнього православною луцького єпископа князя Гедеона Святополк-Четвертинського.
У 1686 р. в Москві між Польщею і Росією було вироблено умову, так званий мир Гржимультовського (або "вічний мир"). Цей мир давав право російському урядові в цілях оборони православних від уніатських утисків втручатися у внутрішні справи Речі Посполитої, православне населення Польщі віддавалося під протекторат московського царя. Завдяки цьому православні парафії та монастирі в Польщі підлягали київському митрополитові, а той, у свою чергу, підлягав московському патріарху, а потім і Священному Синодові.
На протязі 18 ст. Київська митрополія під впливом російської церкви зазнала деяких змін. Було скасовано право вибору митрополита та єпископів; поволі відмінялось виборне начало щодо нижчого духовенства. Од 1700 р. з Київської академії викликають до Москви та Петербурга наших учених ченців, й ті займають в Росії аж до часів Катерини ІІ всі архієрейські кафедри. Тому, з одного боку, вся російська церква піддається сильним впливам церкви української. Від часів Катерини ІІ митрополит київський втратив своє значення першого ієрарха для інших архієреїв, втратив всяку над ним владу і став звичайним єпархіальним владикою.
В кінці 19 – на початку 20 ст. українські землі поділено на такі єпархії: Харківську, Чернігівську, Полтавську, Катеринославську, Херсонську (1837 р., кафедра в Одесі), Таврійську (1859 р., кафедра в Сімферополі), Подільську (кафедра в Кам'янці), Волинську (кафедра в Житомирі) і Київську; в 1907 р. постала ще Холмська єпархія. В десяти українських єпархіях налічувалося в 1900 р. православного населення 19 мільйонів.
У 1870 р. протоієрей В. Гречулевич дає перші зразки проповіді на українській мові. Не дивлячись на тяжкі обставини, приклад його не зостається без наслідувачів: П. Морачевський перекладає на українську мову Четвероєвангеліє, П. Куліш – мало не всю Біблію. В 1906-1908 рр. Священний Синод видає українське Євангеліє. З'являються спроби видання популярних книжок релігійного змісту українською мовою. Ставиться питання про українську мову як мову богослужбову. Почалася запекла боротьба поміж ієрархією та прихильниками українізації церкви на території України. Ця боротьба привела до розколу. Прихильники повної українізації утворили окрему Українську Автокефальну Православну Церкву на чолі з митрополитом В. Липківським (з 1921 р.). Але, у зв'язку з незвичайним способом її утворення, авторитет УАПЦ почав падати і в 1930 р. вона самоліквідувалась.
Визначенням Архієрейського Собору Російської Православної Церкви (РПЦ) 25-27 жовтня 1990 р., у відповідь на звернення українського епископата до Святійшого Патріарха Московського і всея Русі Алексія ІІ и всього епископата РПЦ, Українській Православній Церкві (УПЦ) надано незалежність і самостійність в її керуванні. УПЦ – спадкоємиця древньої Київської митрополії (в межах України) і Українського екзархату РПЦ.
Самостійність і незалежність УПЦ у керуванні поширюється на канонічні, богослужбові, господарські, фінансові та духовно-освітну сфери внутрішнього життя її єпархій. Соборний і молитовно-канонічний зв'язок УПЦ із Всесвітнім Православ'ям являє членство Предстоятеля УПЦ у Священному Синоді РПЦ, і участь українського епископата в Архієрейських та Помісних Соборах РПЦ. Знаком перебування УПЦ у благодатному лоні Всесвітнього Православ'я є статутне піднесення імені Предстоятеля РПЦ за богослужіннями і благословення Святійшим Патріархом новообраного Предстоятеля УПЦ. Відповідно, український епископат, певно висловлюючи віроповчальный принцип соборності Церкви Христової, бере участь у виборах Святійшого Патріарха Московського і всея Русі, а Предстоятель УПЦ – в обряді настоловання Предстоятеля РПЦ. Реальні права і канонічний статус УПЦ фактично наближають її до повноти прав і статусу Помісної Церкви, без формального визначення останньої Помісним Собором РПЦ.
Предстоятель УПЦ – митрополит Київський і всея України з титулом "Блаженний". Канонічний статус УПЦ та її Предстоятеля визнані Главами Помісних автокефальних православних Церков. Резиденція Предстоятеля УПЦ – Києво-Печер-ська Успенська Лавра. Предстоятель УПЦ з 1992 року – Блаженний Володимир /Сабодан/, митрополит Київський і всея України.
Священний Синод УПЦ закладає і скасовує єпархії в межах України, духовні школи, обирає кандидатів на вільні єпископські кафедри, благословляє відкриття монастирів, обговорює і вирішує всі інші питання внутрішнього життя УПЦ в період між Архієрейськими Соборами УПЦ. Архієрейський Собор УПЦ, відповідно до Статуту про керування УПЦ, є вищим органом соборного керування. Архієрейський Собор УПЦ самостійно і незалежно обирає Предстоятеля УПЦ – митрополита Київського і всея України.
В УПЦ періодично збирається Всеукраїнський Церковний Собор (помісний) за участю епископата, представників духовенства, що є ченцями, та мирян УПЦ для обговорення найважливіших питань внутрішнього життя УПЦ.
Східне Православ'я – тисячолітня традиційна релігія українського народу (русичів). УПЦ – найбільша православна община в Україні: вона нараховує тридцять п'ять мільйонів хрещених християн. У складі УПЦ 35 єпархій, 37 архієреїв, є одна духовна академія (Київ, Києво-Печерська Лавра), 5 семінарій, 22 духовних училища, 3200 недільних шкіл. Найбільші монастирі: Свято-Успенська Києво-Печерська Лавра, Свято-Успенська Почаєвська Лавра, які є загальноправославными християнськими святинями і місцями масового паломництва.