Причини та характер визвольної війни
Глава І
Причини визвільної війни полягають в глибокому минулому, спробуємо їх розглянути.
Як відомо, Київська Русь втратила свою державність через татаро-монгольску навалу. Але північні теріторії, такі як Новгород та Прибалтика залишились поза цим лихом. Невдовго внаслідок значної еміграції в Прибалтику , там утворюється могутня Литовська держава. Так як Литва раніше не належала до Київської Русі і внаслідок еміграції там мешкало дуже багато українців, то тут не виникало питання “панівної нації”
Узагальнюючи все вищевказане приходимо до висновку що українці почували себе в Литві дуже комфортно .
Але обставини склалися несприятливо для нашого народу. Саме в той час могутня Оттаманська імперія поставила собі за мету захопити всю Європу. Перед обличчєм такої загрози литовський князь Ягайло згодився на династичний шлюб з польською королевою Ядвігою. Якщо не враховувати, що перед цим Польща та Литва довго воювали між собою , то можна тількі здогадуватись про настрої в суспільстві.
Спочатку польська влада вела себе досить обережно і не впроваджувала ніяких змін.
Виявляючи незмінну повагу до місцевих звичаїв , литовці часто проголошували: “Старого ми не змінюємо, а нового не впроваджуємо”[1]
Але агресивна Католицька церква не змогла втерпіти перед видовищем “незайманих” земель України і змусила польського короля Казімира піти в широкий наступ на права українців.
Всюди була запроваджена латинська мова, по всій Україні будувались католицькі костели та монастирі, а діючи православні передавались у власність католицької церкви, або продавались евреям під склади та корчми.Польський король роздавав українські землі своїй шляхті “за просто так”.
Українці були фактично зведені до статусу рабів. Українська шляхта та значна частина литовської виступали на захист своїх прав.
Невдовзі польське дворянство отримало значні привілеї. Після унії 1596 року, яку уклали між собою католики та частина православних владик вийшов указ короля, який урівнював в правах з поляками тих українців які приймали католицьку або уніатську віру. До того ж католицька церква через поширення мережі своїх навчальних закладів на теріторії України дістала змогу прищеплювати молодим українським шляхтичам потрібниї світогляд і таким чином підкоряти собі нові українські землі.
Внаслідок цього більша частина нашої шляхти “сполячилась”, згадати хоча б за нащадка Байди – Вишневецького – Ярему Вишневецького, ренегата, який своєю жорстокістю по відношенню до власного народу вразив навіть поляків, які ж і підбили його на цю справу.
“ У 1505 р. контрольований шляхтою сейм схвалив закон “Nihilnovi”, за яким королю заборонялось видавати нові укази без згоди ставників шляхти.А у 1573 р., коли помер останній представник династії Ягеллонів , шляхта отримала право обирати собі монархів і визначати їхні прерогативи шляхом угоди, що називалася “Pactaconventa”[2]
Дехто може запитати, а для чого я навів цю цитату. А навів її для того, щоб показати як зростала сила і неконтрольованість шляхти в Речі Посполитій.
Суть справи в тому, що справжнім господарєм в країні стала анархічна, жорстока, бездушна шляхта. Саме в цьому лежать всі причини Визвільної війни. Шляхта обмежила короля в усіх правах і нема кому було навести лад у державі, забезпечити всім так необхідний спокій...
Шляхта почала вважати всі інщи версти населення “бидлом”, позбавили більшість міст Речі Посполитої Магдебурського права, обклали своїх купців величезними податками, а самих себе позбавили цих податків. ( тобто створили всі умови для занепаду міст та розвитку їхніх маєтків ). Для розквиту своїх маєтків шляхта захоплювала необжиті землі, оголошували на них “слободу” (звільнення від податків на кілька років) для заохочення населення до переїзду в ці землі, а коли миновав строк цієї “слободи” селян обкладали нечуваними податками.
“Ще недавно вільних селян змушували відробляти на своїх панів по 3-4 дні щотижня. Додатково вони мали виконувати на користь феодалів різноманітні повинності , водночас продовжуючи спату в королівську казну податків за хату та худобу. Магнати часто здавали свої воложіння в оренду , згідно з якою орендар отримував усе, що здатен був витиснути з селян понад встановлену кількість.Орендорями часто ставали евреї, які не мали права володіти землею, а лише могли орендувати її. Наприклад у величезних володіннях роду Острозьких було 4 тис. орендарів – евреїв , а у 1616 р. більше половини українських земель , що належили короні, орендувалися еврейськими підприємцями. Прагнучи повернути з прибутком вкладені ними гроші за відносно короткий період у два – три роки, вони нещадно визискували селян та виснажували землі, не дбаючи про майбутні наслідки. Нерідко орендар вимагал, щоб селяни працювали на нього по шість – сім днів , виганяючи їх у поле за допомогою магнатських слуг.
Іншою формою оренди стало надання тимчасової монополії на виробництво і продаж горілки, солі та тютюну орендареві, який потім вимагав від селян яку завгодно плату за ці високоціновані продукти. Немає доводити, що це все не додавало евреям – орендорям популярності серед українського населення. За словами англійського історика Нормана Дейвіса участь евреїв у жорстокій експлуатації селян шляхетцько – еврейської спілкою “була єдиною найважливішою причиною тієї страшної відплати, що не раз упаде на них у майбутньому”[3]
Гніт з боку Польщі та близкість Дикого Поля зумовило появу козацтва, цього вирішального чинника визвільної війни.
Попервах казацтво займалось лише захистом України від татар. Польські королі бачили свою безсилість та небажання шляхти воювати з татарами, прихильно ставились до козацтва, а король Стефан Баторій в 1582 р. дав козакам такі ж привілеї як і шляхті , та й узяв їх на службу в державне військо.
Але шляхта , побоюючись козацтва почала руками наступних королів всіляко обмежувати їх права. Наслідком цього стали козацькі повстання Криштофа Косинського в 1591 р. та Северина Наливойка в 1596 р. Певний час протиріччя між козацтвом та шляхтою вдаволося розв¢язувати видатковому гетьману Петру Сагайдачному, але із його смертю в 1622 р. ці проблеми повстали з небаченим досі розмахом. До того ж долучилось повідомлення короля Сигизмунди ІІІ козацькими походами на Крим і в турецькі причорноморські міста (через усі рейди козацтва, Турція почала загрожувати королю війною, а Польща була незміримо слабша за свого ймовірного суперника...) Польська влада спробувала ввести обмеження щодо козаків, а отримала повстання Марка Жмайла в 1625 р., та Тараса Трясилав 1630 р. В наслідок виступу Трясила та смерті фанатичного короля Сигізмунди ІІІ, козацтво отримало значні поступки.
До того ж новим королєм став прокозацько настроєний Владислав. Зокрема , він визнав рівність обох церков церков України, реєстровим козакам знов надали право самоврядування.
Але невдовзі шляхта почала знов обмежувати права козацтва і козацтво знов підняло повстання у 1637 р. на чолі з Павлюком. Після розгрому цього виступу гетьман Яків Острянин та Дмитро Гуня вели боротьбу у 1638 р. І в цьому випадку козацтво отримало важку поразку. Шляхта позбавила козаків майже усіх прав.
“Польський уряд порішив видібрати козацькому війську всі його дотеперешні “вольності” і привілеї. Козаки мусили передати полякам артилерію, булави й усі військові відзнаки. Реєстрове військо утратило свою самоуправу. На його чолі мав стояти не виборний гетьман, а комісар, назаначений королем.
Полковниками мали бути не козаки, а польські офіцери. Реєстр зменшено знову до 6000 і до війська допущено тількі тих, що не брали участь в повстанні. Це був такий тяжкий погром, що козаки не могли прочуняти з нього цілих десять років”[4]
Глава ІІ
Повстання
“ Рідко коли окремі особи так вирішально визначали хід епохальних подій, як це зробив стосовно Великого Українського повстання 1648 р. Богдан Хмельницьки”.[5]
Богдан Хмельницький народився у 1595 р. в сім¢ї дрібного шляхтича. Брав участь в битві під Цецорою1620 р. і попав у полон. Через два роки повернувся додому. Служив в реєстровому козацькомц війську. Дослужився до головного військового писаря. Для тих, хто не знає - ця посада у козацькому війську дорівнює нинішній посаді начальника штабу, тобто Хмельницький був другою людиною у війську, після гетьмана.
Після ординації 1638 р – сотник в Чигирині. Все б так і залишилося в житті Хмельницького, якщо не втрутився би безглуздий випадок: Чигиринський підстароста Данієль Чаплинський захотів у 1646 р. маєток Хмельницького, вбив його меншого сина та викрав наречену сотника.
Хмельницький спочатку звернувся до суду, а потім, побачивши безперспективність цього діла подався на Січ.
“Гіпнотичний вплив, що його Хмельницький умів справляти на маси, став очевидним коли, рятуючись від поляків, які розвідали про його наміри, він із жменькою прихильників у січні 1648 р.втікає на Запорізьку Січ. За короткий час він здобуває піжтримку запоріжців, виганяє із січі польську залогуй добивається гетьманства. Спочатку заколот, що набирав сили, мав усі ознаки попередніх невдалих повстань: засліплений жадобою помсти, козацький старшина, якого покривдилимагнати, втікає на Січ і переконує запоріжців встати за свої (і його також) права. Проте, у випадку з Хмельницьким винятковий талант організатора, полководця та політика все докорінно змінив. “[6]
Хмельницький добре розумів всі віди козацького війська – козаки були добрими піхотинцями та поганими кіннотниками. А татари в той час були дуже невдоволені політикою польського уряду. Тому Хмельницький зробив хід “конем” – заключив угоду з татарами про спільні дії проти польського війська.
“Польська влада добре розуміла чим загрожує поява Хмельницького в Україні, отож, коронний гетьман М. Потоцький уже 5 лютого 1648 р. вирушив з коронним військом з Бару на Корсунь, а в універсалі до повстанців вказав видати йому Хмельницького і розійтися. В разі непокори Потоцький погрожував “усі достатки ваші , котрі у волості маєте, забрати, жінок, дітей вирізати”[7]