Пряму заинтересованость у цьому виражають самі іноземні інвестори. Інвестиційна компанія "SigmaBleyzer" у 2000 році вийшла з пропозицією про створення робочої групи по розвитку ринків капіталів в Україні і залученню в країну іноземних інвестицій непозикового характеру. Ініціатива одержала підтримку з боку міжнародних фінансових інститутів, часток іноземних інвесторів, а також державних структур України.
Венчурний непозиковий капітал має істотні розходження і зі спекулятивним. Венчурний інвестор приходить на тривалий термін, зацікавлений в одержанні контролю над об'єктом інвестиції, прагне підвищити його ринкову ціну за рахунок позитивних економічних дій (раціоналізація структури і керування, упровадження технологічних інновацій, реінвестування прибутку). Серед інвесторів існує значна група, що орієнтується на доход вище того, котрий можна одержати в країнах зі стабільною економікою, навіть за умови вкладення коштів у ризиковані проекти. Такого роду інвестори представлені як приватними особами, так і солідними компаніями.
Для країни-реципієнта особливий інтерес представляє приплив капіталів за допомогою іноземних інвестиційних фондів розвитку. Дані інвестиційні фонди вибирають акції тих компаній, ціна яких, по оцінках фахівців фонду, має більший потенціал для швидкого росту, чим ринок у цілому. Фонд ставить своєю задачею різке збільшення вартості компанії для того, щоб надалі продати весь приналежний йому пакет акцій і дістати прибуток у виді різниці між ціною придбання акцій і виторгом від їхнього продажу. Відмітною рисою таких фондів є те, що весь поточний прибуток контрольованого фондом підприємства реінвестується. Фактично фонд і його пайовики не зацікавлені в одержанні дивідендів, оскільки орієнтовані на більш перспективні цілі.
Природно, що в умовах ринкової економіки і неоднозначності технологічних змін, що відбуваються, інвестори венчурних інвестиційних фондів можуть і втратити частину своїх інвестицій. Однак наявність в авторитетних глобальних інвестиційних банків (керуючих інвестиційними фондами) колосального досвіду роботи, великих інформаційно-аналітичних центрів і висококваліфікованих команд фінансових менеджерів дозволяє звести ризик утрат до прийнятного мінімуму і гарантувати одержання запланованого прибутку.
Треба сказати, що країни з ринками, що розвиваються, а також країни з економіками перехідного типу представляють широкі можливості саме для інвестиційних фондів розвитку і венчурного підприємництва в цілому.
По-перше, значна кількість підприємств, що пройшли корпоратизацію, але усе що ще знаходяться під контролем держави, мають низьку ринкову ціну і привабливість для потенційних інвесторів у силу обтяженості боргами, наявністю неефективного вторинного виробництва, нераціональної системи керування. Багато підприємств в Україні можуть вирости в ціні тільки за рахунок проведення санації, причому не потребуючих значних витрат.
По-друге, в Україні мається більше простору для підприємницької діяльності, чим у країнах з розвитий ринковою економікою. Ще не всі ринкові ніші зайняті, а конкуренція не носить настільки твердого характеру, як у розвинених країнах. Особливо це відноситься до сфери інформаційних технологій.
На відміну від стратегічних промислових інвесторів, у ролі яких найчастіше виступають ТНК, інвестиційні фонди розвитку і венчурний капітал у цілому не приводять до підпорядкування економіки країни інтересам гігантів світового бізнесу. Ні для кого не є секретом, що ТНК і МНК прагнуть до удосконалювання своїх технологічних ланцюгів, що, у кінцевому рахунку, приводить до втрати незалежності ланки ланцюга. А використання трансферних цін дозволяє ТНК одержує прибуток, минаючи національні податкові системи. Недарма уряди Польщі й Угорщини виявляють заклопотаність у зв'язку з результатами приватизації, унаслідок якого національні економіки стають занадто залежними від закордонних корпорацій: до 80 % експорту з цих країн приходиться на частку угод у рамках ТНК.
Є ще один штрих у діяльності інвестиційних фондів розвитку. Їх "секретною зброєю" є команди професіоналів різного профілю, що на придбаних або контрольованих підприємствах впроваджують інноваційні управлінські, маркетингові технології, раціоналізують фінансові потоки й у такий спосіб створюють стартові умови для їхнього подальшого розвитку. Таким чином, утвориться прошарок національних кадрів, що володіють сучасними управлінськими технологіями. Навіть якщо в якийсь момент часу інвестиційний фонд і прийме рішення про згортання своєї діяльності, у країні залишиться когорта фахівців, здатних до ефективного керування вітчизняними підприємствами. Не можна не зупинитися і на позитивному впливі розвитку венчурного підприємництва на соціальну ситуацію в країні. Залучення непозикового іноземного капіталу приводить до зміцнення в країні середнього класу. Він чисельно і якісно росте.
Зараз в Україні венчурный капітал працює, але саме це поняття має трохи інше формулювання - «Інноваційний менеджмент», а самі венчурные фонди називаються технопарками. Справа в тім, що технопарки використовують особливий механізм при оподатковуванні, що описаний в указах Верховної Ради, прийнятих у грудні 2000 року – технопарки і кожний з його учасників відкривають спеціальні рахунки. У наслідок реалізації проекту 10 % ПДВ зараховується на спеціальний рахунок технопарку. 15 % податку на прибуток перелічується технопарку, а половина (15 %) поділяється між учасниками, що реалізують інноваційний проект. Кошти зі спеціальних рахунків витрачаються винятково на науково-дослідні розробки, створення лабораторно-експериментальної бази досліджень і т.д.
8 липня 1996 року розпорядженням губернатора Донецької області В.П. Щербаня був створен Донецький Інноваційний Фонд при Донецькій обласній державній адміністрації, генеральним директором якого і донині є Морозов А.Ф. Цим центром було реалізовано проектів на 1,5 млн. доларів.
Докладніше роботу технопарків можна розглянути на прикладі київського технопарку.
Могутній науково-дослідний конгломерат – Киберцентр на окраїні столиці – у недалекому майбутньому може стати українським аналогом «Силіконової долини», природно, у наших масштабах. Укладений «шлюбний контракт» між бізнесом і наукою, по якому дитина повинна народитися саме тут. Дитя вирішили назвати суперсучасно: Технопарк.
Київ вправі пишатися своїм науковим потенціалом: у столиці зосереджені інститути, науково-виробничі об'єднання, дослідницькі центри, але... Головна проблема у тім, що вміючи розробити саму передову технологію, київський учений чи винахідник, якому у голову прийшла геніальна ідея, у наших умовах до недавніх пір були приречені: ні грошей на впровадження, ні умов для апробації, ні перспектив на покупку інтелектуальної власності попросту не було. У результаті доктора наук стояли на ринках з носками і "Снікерсами", кандидати бігали по офісах іноземних компаній як дилерів "Гербалайфа", аспіранти підробляли написанням курсових і дипломів під замовлення... Величезні площі, наповнені науковою апаратурою, лабораторіями і кваліфікованим персоналом, простоювали... У цей же час київський бізнес, маючи систему впроваджень і продажів, практично не мав ідей і технологій, які можна було б впроваджувати і продавати. До обопільного задоволення вчених і підприємців, вихід був знайдений – до весни першого року третього тисячоріччя.
Семінар "Технопарки як сприятливе середовище для стійкого розвитку малого підприємництва – на прикладі міста Києва", що пройшов наприкінці березня в столичному Кібцентре, засвідчив: по-перше, зародок гібрида науки і капіталу вже закладений; по-друге, перший київський "Технопарк" одержав могутню "стратегічну" підтримку. Батьками-засновниками нової структури стали Всеукраїнське об'єднання підприємців "Нова Формація", Міжнародний центр розвитку підприємництва і Діловий центр Московського району міста. Ідейне сприяння зробили Національний клуб лідерів суспільних об'єднань підприємців, Союз орендарів і підприємців України, Український союз користувачів об'єктами авторського права і... Організація Об'єднаних Націй – оскільки проект "Технопарк" цілком вписується в Програму ООН "Ініціатива стійкого розвитку", санкціоновану позаторік Генеральним секретарем співдружності націй Кофі Ананом. А базою для "Технопарку" став Інститут проблем математичних машин і систем (ІПММС) – один із самих могутніх по "мозковому капіталі" у Європі (що визнають оонівські експерти і закордонні колеги київських математиків).
На двадцятьох тисячах квадратних метрів, відданих інститутом під стратегію технопаркинга, уже розвертається система, що, на думку засновників, допоможе реалізуватися в бізнесі початківцем – але безумовно талановитим – підприємцям.
Як свідчить виконавчий директор "Нової Формації" і один з ініціаторів створення "Технопарку" Леонід Бірюков, схема роботи – проста, але діюча – починаючий підприємець, що уклав з цією структурою договір про співробітництво, може використовувати її офісний простір, оргтехніку і канали комунікацій, науково-дослідні лабораторії з підготовленим персоналом і – що найважливіше – фінансові й організаторські можливості "Технопарку".
Звичайна картина: людина має бажання, завзятість і наполегливість, здібності і талант до того, щоб розвити свій бізнес... але засобів для "початку процесу" у нього немає. Банківська кредитна політика в нашій країні дотепер не давала можливості одержати стартовий капітал у борг, а про венчурний ("ризиковому, підприємницькому") капітал навіть розмов не виникало. Український фінансист не хотів ризикувати, а український підприємець не міг починати. У "Технопарку" основою фінансової політики обраний саме венчурный капітал: спеціальний фонд фінансує нове починання, ідею, технологію з метою "довести їх до розуму" – і або продати, або впровадити у виробництво. При цьому зрозуміло, що не завжди вкладені гроші дадуть результат: у світовій практиці реалізується і стає фінансово успішної одна ідея з десяти, але ефект від її впровадження багаторазово перекриває витрати на "прогорілі" розробки.