Освоєння нових форм життя, нових суспільних стосунків в літературі 20-х рр. починалось із занурення в побут. Він стає основою багатьох поетичних і прозових творів. В таких “побутових” творах сила художніх узагальнень завжди обмежена місцем, інтер’єром, всім даним матеріалом. Часто ставалось так, що матеріал запановував над художником, а не навпаки. Багато хто це вчасно усвідомив, намагаючись переосмислити щоденні побутові поняття в надпобутові. Побут і буття протиставляється у віршах Є. Плужника, М. Рильського, Т. Осьмачки, І. Багряного. В них потужно звучить спротив оміщаненню, зраді духовних ідеалів. Джерела надпобутового – і в радості наче першого знайомства із давно знайомими речами. Ця вишуканість простоти досягається в творах декого із шістдесятників, зокрема І. Драча. Його “Балада про випрані штани”, “балада золотої цибулини”, “Балада про відро” є зумисною переорієнтацією лірики з традиційно поетичних на нетрадиційно буденні об’єкти. Це нехтування усталеними канонами несе в собі відгомін футуристської епатажності, бажання здивувати, вразити. Але це бажання –
не самоціль. Воно викликано прагненням бути щирим, по-дитячому безпосереднім у найдрібнішому, протистояти фальші і лицемірству пишного багатослів’я в літературі і житті. Це переосмислення оточуючих тебе речей – спосіб звільнення від їх влади і законів міщанського побуту. З особливою гостротою антиміщанські мотиви звучали в творах В. Сосюри, Д. Фальківського, Г. Косяченка.
Я не знаю, хто кого морочить
Але я б нагана знову взяв
І стріляв у кожні жирні очі
В кожну шляпку і манто стріляв,[27] --
реакція В.Сосюри на “гримаси” непу досить прямолінійна. Серед розкішно обставлених вітрин і натовпу цікавих дискомфортно почуває себе і ліричний герой поеми “Вітрини” Г. Косяченка:
Коли б це в двадцятому році
Не стерпіло б серце і очі –
Тоді стріляв би на кожному кроці![28]
Цілком солідарний з ними у своему праведному гніві герой вірша М. Вінграновського. Міщани з їх “пледами, торшерами, борщами, вареннями – з малин, суниць, ожин”, тобто з їх обмеженим колом життєвих інтересів викликають у нього обурення:
Я задихаюсь! Біль – до млості!
Я всі прокляття розпрокляв.
І фіолетовий від злості
Ножами серце обіклав.[29]
Люди, які, як писав М.Зеров “на все готові, аби мати туфлі з гострими носками”[30] є живим запереченням всіх, виборюванних ціною власної крові життєвих ідеалів, тому не дивно, що з ненавистю дивиться “на пузатих в авто, на обличчя пухкі і манто” ліричний герой колишнього чекіста Д. Фальківського.[31] Вірус обивательщини страшний тим, що створює ілюзію світу речей, нівелюючи значення духовного світу. “Лист до всесвітнього обивателя” В. Симоненка, це заклик отямитись до тих, що “ядовитими диво-фіранками... закрили од себе світ”, що “анекдотами позіхають, коли вибухом землю трясе”. Поету важко впоратись зі своїми бурхливими емоціями, тому і тут не обходиться без дещо гіперболізованих театральних проклять:
Будьте прокляті ви усі,
Ті, що нині в перинах ночуєте.[32]
Зневага до мішанина, хоч і не так прямо виражена, відчуваєтья і в творах Є. Плужника, І. Драча, Л. Костенко, Б. Олійника. Фальшивий світ спотворених цінностей сприймався досить гостро через зіставлення його з вимріяним світом поетів-романтиків, який здавався таким досяжним в освітленні газетних передовиць.
Тематично-стильова спорідненість поезії 20-х і 60-х років – явище закономірне, хоча б тому, що шістдесятники виявляли особливу зацікавленість творами Розтріляного Відродження. Надзвичайним був інтерес до творчості Є. Плужника, М. Зерова, М. Хвильового, М. Куліша, П. Филиповича, Т. Осьмачки. У 60-і лише частина з них були реабілітовані. Заборонені твори 20-х рр. ставали для поетів “хрущовської відлиги” відкриттям невідоиої літературної галактики, що мало не менше значення, ніж відкриття в астрономії. Осмислення досвіду попередників давало можливість маштабніше відчути історичний рух, винести у нього уроки і зрозуміти його закономірності. Як не дивно, але шістдесятники знову поринули у проблеми, які були актуальними в 20-і рр. Це і звернення до фольклору, до відродження культурних традицій, мови, історичної пам’яті народу. Цілюще джерело літератури Розстріляного Відродження наснажувало коріння поетичного дерева митців 60-х рр. і про це є чимало прямих свідчень їх самих. Зі спогадів В. Шевчука дізнаємось, що вони добре знали літературу 20-х, хоч не через перевидання, а завдяки старим книгам. Дехто вдавався і до наслідування, як наприклад І. Калинець, що перебував під значним впливом Б.-І. Антонича.[33] Як образно висловився Л. Танюк, за творами й виступами І. Світличного “виразно прослідковується шлейф 20-х і 30-х років”.[34]
На тлі загальної картини українського літературного процесу ХХ ст і перехрещень на ній ідейно-тематичних особливостей двох віддалених періодів спостерігаємо також зрілі зв’язки між творчістю окремих представників цих періодів. “Якби І. Світличний був людиною не післявоєнних, а передвоєнних (двадцятих – тридцятих) років, то неодмінно був би серед плеяди неокласиків. Висока душевна культура, доброта, інтелект, деякі споріднені риси жанру і стилю ставлять його в рівень з Миколою Зеровим”[35], -- писав М. Косів.
Багато спільного на рівні світовідчування є у В. Симоненка і О.Влизька. В першу чергу, це радість буття, що властива молодим, сповненим всеперемагаючого оптимізму, віри і любові до світу:
У Влизька:
Вогню, вогню! -- Надлюдської любови!
Хай кров кипить у грудях молодих!
Беру тебе, о світе мій терновий,
В обійми сонячні! В любов мою,
Мов на вогонь кладу![36]
У Симоненка:
Світ який – мереживо казкове!
Світ який – ні краю, ні кінця!
Зорі й трави, мрево світанкове,
Магія коханного лиця.
Світе мій, гучний, мільйоноокий
- - - - - - - - - - - -
Дай мені свій простір і неспокій
Сонцем душу жадібну налий![37]
“Гей ти серце, -- соняшно гаряче, Гей ти, серце, -- сонцем золоте! Від колиски невгамовна вдача Оселилась з нами і росте![38]” Ці рядки О. Влизька є немов логічним продовженням Симоненківських:
Скільки б не судилося страждати
Все одно благословлю завжди
День, коли мене родила мати
Для життя, для щастя, для біди[39]
Ренесанс, у найширшому його розумінні, починається тоді, коли на шляху боротьби із консерватизмом, закостенілістю, мертвотністю формального реалізму, творча думка набуває нових методів для вироблення свого світогляду, для створення свого неповторного мікросвіту, позначеного новим розумінням людини, Бога і космосу. Митці періоду Ренесансу – це люди особливої породи, що живуть у незвичайний час. Вони не просто є атрибутом певного історичного проміжку. Вони самі є творцями його, позначеного єдністю світовідчування, цільністю внутрішнього світу. Періоди відродження обумовлюються закономірностями прогресу культури. Варто прислухатись до роздумів В. Шевчука, який пише: “Інколи мені приходить думка, що існують несхитні закони самозбереження нації. І справді, подумаймо: в час тоталітарного знищення української культури в 1929 – 1941 рр. народились діти, які пізніше, в 60-х візьмуть на себе місію національного відродження – чи випадково це?”[40] Наша стаття намагається дати відповідь на це питання.
[1]Ковалів Ю. З одного джерела//Діалектика художнього пошуку. – К., 1989. – С. 85.
[2]Кравців Б. 60 поетів 60-х років// Антологія нової Української поезії.-Пролог, 1967.-С.VI.
[3]Поліщук В. Літературний авангард.-Харків,1926.-с.12.
[4]Зеров М. Нова Україна//Лавріненко Ю. Розстріляне відродження.-Париж,1959.-с.126.
[5]Олійник Б. Віч на віч//60 поетів 60-х років. Антологія нової української поезії.-Пролог,1967.-с.48.
[6]Історія української літератури ХХ століття: В 2 кн.-К.,1998.-Кн.і.-136.
[7]Див.: Касьянов Г. Незгодні: українська інтелігенція в русі опору 1960-80-х років.-К.:Либідь, 1995. - С.12.
[8]Ковалів Ю. З одного джерела//Діалектика художнього пошуку. -К.; 1989.-С.84.
[9]Цит. за: Цеков Ю. Ренесансова особистість в українському письменстві 20-х рр //Слово і час.-1994.-N2.-с.13.
[10]Касьянов Г. Незгодні: українська інтелігенція в русі опору1960-80-х років.-К.: Либідь, 1995.-с.10.
[11]Симоненко В. Серце моє в комсомолі// Лебеді материнства.-К.,1981.-с.92.
[12]Коцюбинська М. Доброокий// Спогади про Івана Світличного.- К.,1998.-с.106.
[13]Див.: Дзюба І. Пам’ять вдячності й боргу// Там же, с.118.
[14]Тичина П. В космічному оркестрі//Лавріненко Ю. Розстріляне відродження.-Паріж,1959-С.48.
[15]Там же с.50.
[16]Гадзинський В. Айнштаін. Земля – М., 1925.-С.11.
[17]Поліщук В. Мій дух // Вибране.-К., 1987.-С.42.
[18]Вінграновський М. Прелюд №13 // Атомні прилюди – К., 1962.-С.15