Як бачимо, оповідвннє дуже поплутане, і на короткий час кількох тижднів, навіть днів тут згромаджено цілу масу подій, котрих вистало б на добрий місяць.
Коли міг вертатись від Хмельницького Маховскиїї, післании від короля після соиму? В середині лютого що наискорше. Тим часом на початку лютого Каліновский уже йде походом з Станіславова (Станиславчика над Мурахвою); видав перед тим універсали, що лишилися без послуху; Нечай пішов па Бар і вертався, і т. д.
У Твардовского Нечай тільки иаміряється іти на бар, “де наші недалеко мали свій вбірний пункт”, але польське військо спішно вдень і вночі побігло йому иа зустріч. Се вже краще, хоча з другого боку весь малюнок до крайности загальний і не конкретний. Хмельницький, довідавшися через своїх шпигунів, що на соймі ухвалено війну, — “видповів поголовно всім Ляхам мешканне на Україні — бити і мучити іх зачав, післав по татарську поміч, наперед велів наступати Нечаеві з полком під Браслав і за Божською лінією”, а сам ладив всі ті сили, котрими воював в попередній війни, — не чекаючи трави. Король же, бачучи се, щоб його заняти і затримати, зараз же зимою велить гетьманам іти спішно з кварцяним військом на Поділлє, сам же незадовго збирається йти з військом наемним. Отже “гетьмани не дармують”—насамперед розвиває свої порогви польний, почавши про Нечая з вшськом на межі Браславшини і Поділля. Він простував на Бар, де неподалеку мали збірне місце наші. Зараз против нього побгли наші день і ніч, і тихенько впавши до Красного захопили його”
Рудивскии представляє справу так, що Хмельницький заходивсь укріпляти цогранічну зону, і се викликало відсіч Каліновского “Хмельнмцький не вдовольнюючись підозрілими зносинами з (заграничними) володарями і добачаючи небезпеку для себе в проволіканню, скріпляє залогами Ямпіль, Стіну, Шаргород, Винницю, Мурахву — бо сі місця через свою близькість до Поляків завжди були підозрілі для неприятеля. Тоді і до Красного прибуває з старшиною провідник бунтівників Нечай, найзавзятіший в повстаннй, але М. Калиновский негайно наступив і в тім же місті погромив”
Подібно уявляє собі події Радивил “під кінець лютого Нечай, козак вііслаиіііі Хмельницьким а 30 тисячами, щоб не давати громадитися нашому війську, взяв і пограбив Шаргород, містечко Замойского, відти пішов до Красного, містечко того ж попа. Каліновский з кількома тисячами прийшов туди в запустний понеділок, здобув місточко”
Освенцім — сам учасник кампанії, на підставі якихось чуток, першим пускає самого Хмельницького: “Покладаючись на обіцянки і поміч нуреддін-султана Хмельницький 16 лютого рушив сам до Бару, а за тиждень до того ціла Україна, дорослі і малі, молоді і старі (рушилися) ні про що по думаючи, тілько про нашу погибіль: про комісію що мала бути — вже ні гадки, а тільки хотіли випередити наші війська, поки ще не зібрались (се можливо — реальна подробиця). Але дуже в тім помилилися, бо Каліновский, маючи на той час всю владу над цілим військом — бо великого гетьмана король хотів мати при собі для ради, а більше — як то секретно говорили, не довіряючи його роспорядкові,—зібравши військо під Баром, як тільки одержав відомість, що тамошнє хлопство в Браславщині збирається в купи і бунтує, 19 рушив з-під Бару до лінії, щоб не дати неприятелеві її переступити. Під вечір того дня ставився в місточку Станиславові і там довідався, що Нечай, полковник браславський, найперший бунтівник між повстанцями, котрому вони самі признавали перше місце після Хмельницького, нітрохи не вважаючи на пакти, що обом сторонам забороняли переходити лінію, перейшов ї до місточка Красного, що було вже за лінією на нашій стороні, і став у нім. Маючи слушний претекст щоб на нього наступити, Каліновский рушив а Станиславова 20-го, себ то в запустний понеділок, виславши наперед з певною частиною війська Станиславова. Лянцкороньского воєводу браславського, і той забіг неприятеля несподівано, на підпитку, і впавши до міста з трьома козацькими хоругвами: старости черкаського Кисіля, старости улапівськаго Каз. Пісочинського і Криштофа Корицького, наробив між козаками великого замішання”.
Торрес з свого обов’язку інформатора подає такі “вісти з Русії” під днем 4 березня: “Хмельницький з 30 тис. козаків пройшов граничну ліню на час і взяв місто Красне”. “Козаки постановили були напасти па наше військо останнього дня карнавалу, коли воно буде заняте святом і нап’ється. Нечай з 15 тис. вибраного війська наступив і прорвав лінію, занявшн Красне”. “Почувши се і воєвода чернигівський (Каліновскнй) швидко пройшов 9 миль і в ночи карнавальної неділі зайпяв найбільш догідні позиції міста і велів з трьох сторон дати огню”. Цілком фантастичну історію записав Майер 26 лютого в Красноставі: Козаки розжалені смертю Гладкого починають громити шляхту, Каліновский жадає під Хмельницкого суду і відшкодування; Хмельницкий посилає сих козаків Каліновскому на його волю і Каліновский запросивши їх на бенкет, велів усіх побити, крім одного, полишеного для допиту на муках. Він розповів, то сих козаків Хмельницкий післав наперед па звілн. а за иимп посилає 20 тис. з Нечаєм. а 50 тис. з своїм сином па Радивіла, 1 т. д.
Привід виступу Калиновського, мовлять, дав Нечай — “перейшовши за лінію і поставивши свої залоги в Мурахві, Шаргороді і Краснім, він викликав на те п. воєводу браславського, що той написав до нього, до Шаргороду, де він був під той час, переймайте спадщину по козаах, що померли від повітря. ІІапомивав його, аби він вище над свій стан не виносився і полковинкам своїм за лінію “входити не дозволяв, щоб потім того поневчасі ве жалував. Той одержавши се писаннє по п’яному в Шаргороді, почав шаліти, і велів полкам громадитися в Красному, і сам туди поїхав в п’ятницю перед запустами”), чекаючи більшої помочи, що обіцяв їому Хмельницький. І всяму неділю прийшли два полки до Винниці: Богуна І Іляша уманського. Бо так був Нечай умовився з Хмельницьким, що на сам попелец (22 лютого) мав ударити на Бар і на воєводу браславського; але провидінне боже помішало їх шики. Бо в саму суботу перед вечором, 18 лютого прийшов п. гетьман польський з своїми людьми повз Бар до Нагайкова, покликав до себе п. воєводу браславського і там мавши цілу ніч нараду, роз’їхалися, а в неділю запустну п. гетьман пішов до Ялтуш — нова, а п. воєвода до Бару і звідти з своїми людьми пішов до п. гетьмана і зійшовшися з ним стали на віч в Станиславові.
Cмерть Данила Нечая 21 лютого
До сього друковавий дневннк додав, що тої неділі Каліновский мучився під Станіславовим з хоругвами, що стояли на лінії на Дністрі, і тут діставши від “язика” відомість про козацьке військо, — що Нечай стоїть у Красим, а в Воронківці, на крайнім виступі Богу, між Станиславовим і Красним держить сторожу сотник Шпак, або Шпаченко, з своєю сотнею, Каліновский післав невеликий відділ кінноти з Корицьким в головах на Шпака, а сам з головним військом пішов на Красне.
Даевник підчеркуе, що сей наступ мав характер несподіваного нападу: і на Шпаченка і на Нечая напали крадкома. Для сього вивели вісько вночи і поночи напали. на них, та ще й умисно йшли можливо тихо, “по козацьки їхали, щоб навіть з послуху й не помітив”, і справді Нечаеві козаки подумали, що то до них їде Шпакова сотня. Дневзник, Освенцім і ин. пояснюють сей успіх ще й тим, що козаки і сам Нечай понапивалися на запустах, і не трималися на сторожі докладаючися на Шпака; сей молів ми потім побачимо і в пісні про Нечая.
Тим часом Корицкий погромив Шпака, так що мало хто з ним встиг утікти. А за той час передній полк Каліновского під проводом Пясочиньского став перед Красним і з криком ударив до брам. На сей ґвалт Нечай вискочив з господи, де піячив, але в сіх замішанню його обпали і вбили: вийшла бійка за його полковничу булаву, і в тім замішаню його вбито, і богато козаків полягло та й всякого люду, чоловіків і жінок нарубано: запалили місто і стали рубати кого попало. Козацьке ж військо, під проводом звісного вам Кривенка, зачинилося разом з частішою міщан в неприступнім замку і тут боронилося три дні. Каліновский раз-у-раз посилав на приступ своа військо, піше і кінне, хотячи здобути. Подяки несли великі страти, але не могли добитись до замку. В згаданих вище варшавських вістях Їоліньского (що йдуть в головнім від Каліновского) читаємо, що Каліновскнй посипав до обложенців парламентарів: обіцяв, що обложені зістануться цілі, коли піддадуться, бо він не на те прийшов, аби їх громити, але щоб привести до договору і спокою військо Запорозьке,—аби воно зісталось при своїх вільностях. Але козаки завзято стояли на тім, що краще їм згинути, ніж піддатись. Аж на третій день, вівторок, частина міщан, що були в замку, попробувала непомітно утікти через вилім і стягнула біду на себе і на всю залогу. Бо ротмістр Янжул — один з ново-нобілітованих козаків, завваживши сю утечу, діслав за нею погоню, що догодивши почала іх рубити, а тоді утікачі, злякавшися завернулися назад до замку, і в замішанню, що з того вийшло, погоня вдерлася до замку й розчинила замкову браму польському війську.