На жаль, багато співаків не правильно розуміють сучасну вокальну техніку та намагаються нею опанувати, не заклавши основ правильного голосоутворення й голосоведіння. Поки голос свіжий і гарний, їм вдається іноді робити гарний ефект. Однак недостатньо витренуваний голосовий апарат таких співаків звичайно швидко виходить із ладу, голоси руйнуються, і співаки бувають змушені закінчити свій недовгий творчий шлях. Хоча сучасна музика дає можливість показати формально технічні можливості голосу, співак зобов'язаний володіти ними, тому що йому доводиться співати й стару вокальну музику.
Ще наприкінці XIX століття знаменитий співак і педагог Камілло Еверарді помітив: „Я розумію, що тепер, особливо для чоловічих голосів, у сучасному оперному репертуарі майже немає ґрунту для тих технічних труднощів, які доводилося переборювати нам. Зараз опера значною мірою „одна розмова на музиці”. По, проте я знаходжу, що і тепер без лих для вокальної техніки обійтися не можна. Як, наприклад, баритон може проспівати Фігаро, якщо техніки в нього немає? Техніку треба розвивати ще й тому, що вона підтримує голос, зберігає його звучність і гнучкість” [8,103].
Ці слова тим більше вірні тепер, коли вокальна музика ускладнилася в багато разів і „розмова на музиці”, незмірно більше важкою, чим колись, стала пануючим стилем, а сучасному співакові доводиться виконувати різні стилі - від стародавніх до сучасних.
Для співаків виконання нового репертуару залежить, з одного боку, від того, що деякі сучасні композитори недостатньо враховують виразні можливості співацького голосу, не знають особливостей співака, пишуть незручно для голосу; з іншого боку, співаки, виховуючись, головним чином, на музиці минулого, погано сприймають нову музику. Їх слух ще недостатньо привчений до своєрідної нової мови, а що не засвоєне слухом, не може бути виражено голосом. Власне, те, що складає зручність для співу, те, що краще всього дозволяє виразити засобами співу музичний зміст, переживання героїв, є кантилена, зв'язаний спів, bel canto; спів красивим, плавним, таким, що ллється звуком базується на співі legato, на зручній для голосу інтервалі та на застосуванні прикрас. Проте, як справедливо відзначає академік Б. Асафьєв: „...Важко поєднувати динаміку, темп, що йдуть від нашого життя з традиціями мелодійної опери...” — і далі: „...з іншого боку, нестерпна для нашого часу добротна тривалість минулих опер зі сповільненим кровообігом. Слухач має право не бажати ні болісної напруги нервів при заміні розвитку сенсу і відчуття музичної дії експресіоністськими кидками голосу, ні в'язкого засмоктування своєї психіки в традиційні схеми оперної мови епох, коли люди інакше рухалися і повільніше реагували на дійсність”[8,101].
У цьому велика трудність для композиторів. Талановиті композитори добре „вміють слухати час”, як сказав про С. Прокофьєва Ілля Еренбург, але виражають свої музичні відчуття більше у формі речитативних побудов; тим часом співак хоче в опері співати, співати арії, ансамблі, де є розгорнені мелодійні побудови. Мелодія — це той матеріал, де він може здійснити спів, те, до чого він прагнув довгі роки навчання, в чому він відчуває радість і чим він, нарешті по суті, відрізняється від драматичного актора, в чому специфіка опери.
Важливі творчі знахідки композиторів-новаторів можуть бути цікавими, сучасними, переконливими — „...Але чи не руйнують часом такі знахідки, — пише музикознавець Інокентій Попов, — особливо коли їх пре достатньо, основоположні принципи жанру? Взяти хоч би вокальну мову героїв багатьох сучасних опер”. Вираз „Вокальна мова” в цьому контексті не випадковий. Важко інакше назвати партії центральних персонажів, де від справжньої кантилени, від ...прекрасного співу bel canto... залишився, по суті, лише віддалений спогад”[8,101].
Хоча композитори ясно розуміють, що спів — це головне, заради чого слухач іде до опери (Е. Капп казав: „опера — це перш за все торжество вокалу”, Ю. Мейтус — „опера, позбавлена яскравих мелодійних образів, не може знайти живий відгук у слухача”, Д. Шостакович — „спів в опері означає все” і т. п.), основним недоліком більшості опер залишається недостатнє застосування широких вокальних форм: розвинених мелодійних арій, ансамблів, фіналів, які нібито не відповідають сучасним поняттям про оперний реалізм.
У побуті ми часто, чуємо критику з приводу виконання нашими співаками опер. Постійно говорять про те, що вокальне мистецтво приходить в занепад, що мало хороших співаків. Поза сумнівом, наша оперна сцена не завжди має в своєму розпорядженні достатню кількість першокласних виконавців, і у багатьох з них є ті або інші недоліки. Проте робити з цього висновок про занепад співу взагалі — невірно. Адже першокласних співаків було завжди мало, і скарги на нібито наявний занепад вокального мистецтва можна відзначити в будь-який період розвитку музичного мистецтва і в будь-якій країні. Приведемо декілька прикладів.
П. Чайковський в листі до С. Танєєва від 1 квітня 1884 року писав: „Звичайно, можна, подібно до того як це роблять всі московські рецензенти, казати про те, що немає голосів, але це ні до чого не веде”. У 1902 р. Д. Кржижановський, співак і педагог, видає брошуру „Причини занепаду вокального мистецтва”. Л. Собінов в інтерв'ю, даному в 1908 році, тобто в епоху розквіту таланту Ф. Шаляпіна, А. Нежданової, І. Тартакова, М. Бочарова, П. Хохлова, Є. Збруєвої, Н. Єрмоленко-Южіної, В. Петрова, І. Єршова та багатьох інших видатних співаків, сказав: „Я ніяк не можу погодитися зі всіма нападками, іронічними зауваженнями, глузливими випадами на адресу справжнього складу Великого театру”[8,102].
Абсолютно очевидно, щоб стати великим співаком, треба мати окрім голосу дуже багато інших даних, що рідко поєднується достатньо повно в одній людині. Крім того, виключно важливу роль грають і умови, в яких виховується співак, та не завжди талановитий співак їх має. Тому досконалі співаки такі рідкісні. Оперний театр, його виконавські сили, його творчі принципи — це високе досягнення вітчизняного музичного мистецтва, це велика культурна цінність. Абсолютно правий був Б. Асафьєв, який писав: „Треба раз та назавжди перестати кидатися цінностями і привселюдно сказати: оперний стиль є самодостатня художня цінність, що заслуговує уважного обстеження і дбайливого підходу”.
Співаки ХХ століття послідовно освоюють сучасний оперний репертуар. Кращі сучасні оперні співаки показують зразки володіння вокальним мистецтвом. Виконання вітчизняних опер висунуло ряд імен молодих співаків — гідних приймачів традицій вітчизняної школи співу. Є. Кибкало розгорнув на всю широчінь свій талант співака та артиста на таких ролях, як Петруччіо („Приборкування перекірливої” Шебаліна), Андрій Болконский („Війна й мир” Прокоф'єва), Олексій Мєрєсьєв („Повість про справжню людину” Прокоф'єва); Г. Вишневська — Катерина („Приборкування перекірливої” Шєбаліна), Наташа Ростова („Війна й мир” Прокоф'єва), виконання партії Катерини в „Катерині Ізмайловій” Шостаковича висунуло в перший ряд Е. Андрєєву (театр Станіславського й Немировича-Данченка), і багато інших співаків виявили себе насамперед як виконавці сучасної опери.
Вітчизняна вокальна школа продовжує розвиватися й удосконалюватися. Молоді співаки успішно виступають на міжнародних конкурсах вокалістів, посідаючи призові місця. Можна назвати багатьох сучасних вітчизняних співаків, які із честю несуть прапор вітчизняної вокальної школи. Г. Вишневська. І. Архипова, П. Лисициан, І. Петров, 3. Долуханова. А. Эйзен, Б. Гмыря. І інші співаки успішно виступають у найбільших містах миру. Недавній успіх Великого театру у Мілані, у театрі Ла Скала, свідок високої майстерності, високої культури вітчизняної школи співу. Італійська критика справедливо відзначила достоїнства й характерні риси російського співу. Вітчизняна опера сприйнята як творчість єдиного колективу, у якому немає системи „зірок” (настільки характерної для італійського оперного театру), колективу, де всі виконавці, хор і оркестр підлеглі єдиному завданню — високомистецької, реалістичної передачі змісту добутку[8,104].
Єдиний задум, строге підпорядкування йому всього творчого колективу - характерно для вітчизняній опери. Гармонійне сполучення мистецтва диригента, режисера та художника створює ту основну цінність спектаклів, що і визначає їхній успіх. Високо було оцінено і мистецтво наших кращих співаків: відзначена більша виразна сила їхнього співу, уміння створювати живі образи, типажі, сценічна майстерність, майстерне володіння вокальним словом, відмінні співочі голоси.
На основі проведеного історико-теоретичного аналізу особливостей вітчизняної вокальної школи можливо зробити висновки:
М. Глінка перший підняв російську оперну культуру не тільки до західноєвропейського рівня, але й значно вище.
Творчість М. Глінки - свідчення могутнього підйому національної культури. В історії російської музики М. Глінка , подібно О. Пушкіну в літературі, виступив як першовідкривач нового історичного періоду: його добутки визначили загальнонаціональне та світове значення російської музичної культури. Родоначальник російської музичної класики, М. Глінка визначив нове розуміння народностей у музиці. Узагальнив характерні риси російської народної музики , він відкрив у своїх операх світ народної героїки, билинного епосу, народної казки. У той же час його творчість тісними узами пов'язане з передовою західноєвропейською музичною культурою. Закінчене вираження у творчості композитора одержав пушкінський принцип „поезії дійсності”, сполучення правди й краси.
М. Глінка перший мав виконавські якості, які послідовно розвивалися в оперному співаку. Композитор, працюючи з виконавцями, пред'являє звичайно до них свої художні вимоги. Але рідко хто з композиторів уміє, ставлячи перед виконавцем художні завдання, підказати вокально-технічні та художні рішення.