«Наскільки нам відомо з історії мовознавства, у поглядах на полісемію і її місце в мові існувало два напрямки: 1) напрямок, представники якого заперечували існування багатозначності слів і вважали кожне нове значення омонімом. Представники: О.Потебня, Л.Щерба; 2) напрямок, що визнає полісемію і вбачає в ній один із важливих проявів системної організації лексичного складу. Представники: В.В. Виноградов, О.С. Ахманова, Д.М. Шмельовий» [10; 21]
Як ми бачимо, у науковому світі існувала певна дискусія щодо розрізнення полісемії та омонімії. Тоді спробуємо проаналізувати цю ситуацію. Що собою являють омоніми? Якими вони бувають?
Омоніми (від гр. homos «однаковий» і onyma «ім’я») – слова, які звучать однаково, але мають різна значення.
«Наприклад: клас – «соціальна група» і клас – «навчальна кімната». Розрізняють повні та неповні омоніми. Неповні – це слова різні за значенням і однакові за звучанням. Повні омоніми – це слова, що належать до однієї частини мови і збігаються у звучанні у всій системі форм. Наприклад, слово лимонка – «груша» та слово лимонка – «ручна граната» є омонімічними в усіх відмінках і в обох числах. Такого типу омонімів найбільше серед іменників та дієслів. До неповних лексичних омонімів належать слова, що збігаються в звучанні лише в частині форм. Наприклад, слово кадри – «особовий склад» та слово кадри – «сцени, епізоди з фільму» збігаються лише тоді, коли друге слово вжите у множині, бо перше її не має. Існують також синтаксичні, словотворчі і морфологічні омоніми та ще омоформи та омографи» [14; 42-43].
Синтаксичні омоніми – звукові комплекси, однин з яких є словом, а другий словосполученням. Наприклад: потри – по три.
Словотворчими омонімами є однакові звукові комплекси, що виникають при творенні похідних від різних за звучанням слів. Наприклад, засипати від спати і засипати від сипати.
Морфологічні омоніми – це однакові звукові комплекси, що утворюються при відмінюванні та дієвідмінюванні.
Омоформи – слова, що мають однаковий звуковий склад лише в певній граматичній формі. Наприклад, мати (іменник) та мати (дієслово).
Омографи – слова, що збігаються в написанні, але різняться вимовою. Наприклад, атлас – «збірка географічних карт» та атлас – «тканина».
З вищенаведених фактів ми можемо зробити висновок, що інколи важко відрізнити полісемію від омонімії через деяку подібність між цими явищами. Можливо, саме це і стало причиною виникнення наукової дискусії щодо питання існування явища полісемії як такого.
Також в нашій мові існують пароніми, синоніми та антоніми.
Пароніми (гр. para – біля, коло та onyma - ім’я) – слова, близькі за звуковим складом і вимовою, але різні за значенням: кампанія – компанія, вести – везти.
«На основі паронімії будується парономазія (гр. paronomasia) – стилістична фігура, в якій поряд розміщуються різні за значенням, але подібні за звучанням слова з метою зіставлення їх. Тут можуть бути використані не лише пароніми, а й просто співзвучні слова, різні за своєю предметною співвіднесеністю. Ця стилістична фігура характерна для красного письменства та народної творчості. Наприклад: «– О, бачиш, – втішився Кочубей, – він ще не чув, так слухай тоді. Дере коза лозу, а вовк козу, а вовка мужик, а мужика пан, а пана юриста, а юристу дідьків триста, а нашого брата дере жінка кирпата, жіночка люба, та дере за чуба… го-го-го!.. Бачиш, до чого я казав» (Б. Лепкий)» [13; 54].
Антоніми (гр. anti – проти та onyma - ім’я) – слова з протилежним значенням, що виражають несумісні поняття: радість – журба, веселий – сумний.
Синоніми (гр. synonimos - однойменний) – слова, близькі або тотожні за значенням, які по-різному називають те саме поняття. Синонімія – повний або частковий збіг значень двох чи кількох слів; подібність слів, морфем, фразеологічних одиниць за значенням при відмінності їх звукової форми. Синоніміка – сукупність синонімів певної мови; розділ лексикології, що вивчає синоніми.
Семантика
Так як одним з основних завдань нашої роботи є дослідження лексики на семантичному рівні, то ми повинні розібратися що собою являє семантика як наука.
Семантика (від гр. onmactikoc – позначаючий) – розділ мовознавства, котрий вивчає значення одиниць мови.
Об’єктом дослідження семантики може бути повнозначне слово (наприклад, іменник, прикметник, дієслово, прийменник). Структура самого дослідження організована за принципом «семантичного трикутника»: зовнішній елемент – послідовність звуків або графічних знаків (означаюче) – пов’язаний у свідомості і у системі мови, з одного боку, з предметом дійсності (річ, явище, процес), котрий у теорії семантики називається денотатом, референтом, з іншого боку – з поняттям або уявленням про цей предмет, котрий називається сигніфікатом. Іншою універсальним об’єктом дослідження є речення (вислів), в якому також виділяють денотат, як позначення факту дійсності та сигніфікат, котрий відповідає судженню про цей факт. Денотат та сигніфікат у цьому розумінні відносяться до речення в цілому.
В якості інструмента вивчення використовують семантичний аналіз. В кінці XIX – на початку XX століття семантика також часто називалась семасіологією (від др. – гр. semaino – позначаю, вказую). Вчених, котрі займаються семантикою, до сьогодні називають семасіологами. Також семантикою може позначатися саме коло значень деякого класу мовних одиниць. Семантичні проблеми ставились та обговорювались філософською думкою вже у далекій давнині. Суперечки про значення слів велися між аналогістами у давнині та номіналістами, концептуалістами, реалістами у Середні віки. Але всі ці проблеми обговорювались поза зв’язком з розробленням власних лінгвістичних дисциплін. До XIX ст. лише одна дисципліна – етимологія – мала відношення до проблем семантики. Це відбувалося тому, що пояснюючи походження одних слів від інших, етимологія вимушена була пояснювати зміни у значенні слів. Лише у другій половині XIX ст. постало питання про виокремлення семантики як вчення про зміну значень слів (термін «семантика» був запропонований французьким мовознавцем М. Бреалем). Розробка семантики у кінці XIX ст. – на початку XX століть проводилась майже виключно представниками різних психологічних напрямків в мовознавстві (Вундт, Розвадовський, Мартинак, Яберг). У 1910 – 1920-х роках семантикою починають займатись більш ґрунтовно. Лінгвісти XIX та XX століть майже не досліджують питання про визначення самого слова, залишаючи вирішення цієї проблеми філософам та психологам. І тільки одна сторона значення слова досліджується більш детально в XIX – XX ст. – етимологічне значення слова. Проблема співвідношення етимологічного значення до всього змісту слова обговорюється у мовознавстві XIX століття (В. Гумбольдт).
На основі цих фактів робимо такі висновки: семантика зародилася ще в древні часи, проте її досить довгий час не виділяли як самостійну науку, а її питаннями займалися в основному філософи. Лише у другій половині XIX ст. семантика стає окремою наукою. Семантика – це:
весь зміст, інформація, котра передається мовою або будь-якою її одиницею (словом, граматичною формою слова, словосполученням, реченням);
розділ мовознавства, котрий вивчає цей зміст, інформацію;
один із основних розділів семіотики.
Словниковий склад мови
Отже, перейдемо безпосередньо до загального аналізу лексики. Яка вона буває та яку має структуру?
Лексико-семантична система мови має польовий характер, тобто її структура організована за принципом поля, в якому є центр із його ядром і периферія. До лексико-семантичної системи мови належать слова, різні за їх семантикою, функціями, важливістю, використанням у мовленні, територіальним поширенням, стійкістю в часі, стилістичною характеристикою, походженням тощо. До центру лексико-семантичної системи належать найбільш необхідні слова, на периферії знаходяться рідковживані і не всіма вживані слова. Отже, за соціальною важливістю лексику поділяють на активну і пасивну.
Активна лексика – часто вживані (загальновживані) слова. Цю лексику використовують усі носії мови незалежно від професії, освіти, місця проживання тощо (в, і, на, я, бути, що, він, ви, ти, ми, цей, весь, все, свій, який, такий, один, сказати, тільки, ще, говорити, наш, знати, рік, великий, інший, час, новий, йти, люди, перший, рука, життя, бачити, треб, дуже, день, хотіти – саме в такому порядку за спадом частот наводять частотні словники найчастотніші слова української мови).
До активної лексики належать такі семантичні групи: назви спорідненості, назви частин організму людини, тварин, назви свійських і широковідомих диких птахів, назви риб, рослин, явищ природи, часових понять, жител та їх частин, предметів і процесів харчування, одягу, взуття, почуттів, кольору, смаку, розміру, чисел, усі займенники і широковживані службові слова.
Серед активної лексики виділяється основний словниковий фонд – ядро словника. Критеріями основного словникового фонду є три ознаки: ці слова вживаються 1) завжди (в часі), 2) всіма, 3) у всіх випадках. Цей фонд дуже стійкий, майже не змінюється. За даними досліджень, за 1000 років лише 20% фонду зникає.
Пасивна лексика – це рідковживані (вузько вживані, не частотні) слова, якими переважно є застарілі слова (зигзиця, перст, челядь, пастир), слова, які тільки-но з’явилися в мові (брифінг, кіднепінг), а також професіоналізми, екзотизми, жаргонізми, арготизми.
Професіоналізми – слова, що їх вживають люди, об’єднані певною виробничою діяльністю, тобто слова, притаманні мовленню представників певної професії: сталеплавильна груша, мартен, плавка, проба, болванка, вагранка, затискач (сталевари); перкусія, пальпація, ремісія, кома (медики).
Діалектизми – слова, які вживають на певній території: крумплі «картопля», вивірка «білка», когут «півень», маржина і товар «худоба».
Екзотизми (від гр. exotikos «чужий», «іноземний») – слова, які позначають властиві іншим народам або країнам поняття: чалма «мусульманський головний убір», ікебана «мистецтво складання букетів, поширена в Японії».