„Безслідний Лукас”. У підзаголовку автор уточнює: „Роман з чотирьох повідомлень” і не без фантастики”. На останній сторінці головний герой зникає: „Лукаса не було. Не було слідів. Нічого”. Крім елементів фантастики, твір має гострий політично-філософський характер.
Використовуючи останні досягнення науково-технічного прогресу, молодий американський учений Лукас прагне удосконалити людський розум. Щоб реалізувати свою зухвалу ідею, юнак подорожує по планеті. Передусім відвідує ті країни, де колись зароджувалась цивілізація. Отже, „Безслідний Лукас” – це й своєрідна художня енциклопедія історії, мистецтва.
„Диво”. – „Диво” – чи не найскладніший за композиційною організацією роман у нашій літературі. Павло Загребельний переконаний, що „народ диве саме завдяки міцному зв'язку часів, безперервності традицій, великій своїй історії, тому хотілося мені показати не просто щоденний побут моїх героїв, а їхнє історичне тривання, їхню ходу крізь століття і тисячоліття, з минулого в майбутнє, так виникла зухвала думка поєднати далеку минувшину з днем нинішнім у романі „Диво”, так, власне, поєднується має замилування героями часів віддалених з найгострішим інтересом до пекучих проблем двадцятого віку”.
Рік 992 – початковий відлік „романного часу”, звершуються ж розгортатися події у 1966 році. Отже, в полі зору Загребельного –художника тисячолітня історія нашої материзни.
Сива давнини – композиційний епіцентр „Дива”. Ядро глобального конфлікту. Час дії, як уже зазначалося, кінець десятого – перша половина одинадцятого століть. Про той період Загребельний-історик пише: „За поганством стать століття нашої первісної культури, і відкидати їх не можна. Видно, то були не гірші століття, коли Київська Русь уже в десятому й на початку одинадцятого століття, тобто ще фактично не ввійшовши цілком у русло панівного тоді християнства, дивувала світ своєю культурою, своєю силою, своєю талановитістю”. Місце – древлянські землі, Київ, Новгород, Болгарія, Візантія.
Романіст не просто белетризує старожитні документи. Він полемізує з очевидцями тих далеких часів, переосмислює факти і події, іноді канонізовані у працях істориків і творах письменників. Автор „Дива” намагався відтворити, як він сам про це пише, не тільки побут, обстановку, політичну й моральну атмосферу, а й психологію наших далеких прапращурів.
Серед попередників, ясна річ, на чільному місці Ярослав Мудрий.
У полеміці проти перебільшення значення культури Візантії, й християнства Загребельний іде далі Семена Скляренка.
Загребельний-історик переконливо доводить, що могутня держава спиралась на місцеві сили й традиції:
Тож ведучи мову про „історичний роман Павла Загребельного „Диво”, слід неодмінно мати на оці джерела і рушійні сили формування світоглядних категорій та своєрідної культури нашого народу.
Павлові Загребельному вдалося відтворити процес виявлення і формування великого мислительського таланту вихідця з глибини трудового народу. Життєвий і творчий досвід нашого далекого предка втілений в славнозвісному архітектурному шедеврі.
Отже, головний об’єднуючий центр – це образ Софії Київської, незвичайного дива, що „ніколи не кінчається і не переводиться”. Своєрідний образ епохи. Він створений у „Диві” шляхом застосування нових жанрово-стильових та образних засобів художнього реконструювання соціально-моральної природи наших далеких предків, їх характерів, взаємин, подій, суспільних обставин, деталей громадського й побутового життя назавжди втраченого світу.
Роман Павла Архиповича Загребельного «Південний комфорт»
Роман був написаний у період з 20 травня 1982 по 22 вересня 1983 р. у Києві [1, 301], а виданий у 1988 році київським видавництвом «Радянський письменник».
У анотації до роману написані такі слова: «Це роман про самотність чесної людини серед холодних душ, серед закам’янілих бюрократів, серед готових на все підлабузників і всіляких нікчем, серед усіх тих, які тільки жевріють, тліють, а коли горять, то лиш для себе. А є великий прекрасний світ любові, чистоти, порядності, благородства, до якого повинен пориватися кожен з нас навіть тоді, коли він такий невмілий, як герой цієї книжки Федір Твердохліб». Ці слова, фактично, є головню думкою роману. Вже прочитавши анотацію до твору, ми можемо зрозуміти, якою силою мистецтва слова володіє Павло Архипович.
Що стосується будови роману, то він поділений на 5 розділів, кожен з яких має свою специфічну назву. Чому специфічну? Вже тут ми бачимо деяку незвичність: розділи мають назви частин мови. Перший – «Прислівник», другий – «Займенник», третій – «Прикметник», четвертий – «Дієслово», п’ятий – «Дієкомфортник». Чому розділи мають такі незвичні назви? На це питання ми знаходимо відповідь у кінці розділу. Наприклад, розділ, котрий має назву «Прислівник», закінчується такими словами: «А Твердохліб, коли б довелося пояснювати незбагненний вчинок, мабуть, уперше в житті спробував би викрутитися тим, що шукає свідків у справі з телевізорами. Хоч пояснення це прийде згодом, набагато пізніше. Як, де, коли? Суцільні прислівники, що ними сповнене наше життя» [1; 16]. Другий розділ, котрий називається «Займенник», закінчується такими словами: «Виправдань, на щастя, ніхто не вимагав. Та жінка, або ж просто не звернула уваги на його вчинок, або ж відзначалася особливим благородством. Не дзвонила, не обзивалася, мовчала і вже цим відводила його від небажаних думок і вчинків. Він не знав про неї нічого. Не знав, хто вона, звідки, яке в неї ім’я. І ніякі детективи не стали б у пригоді. Була для нього великою невідомою. Вона – і більше нічого. Займенник. Як у тій пісні, що співає Софія Ротару: «Я, ты, он, она, вместе – целая страна…» [1; 75]. Автор наситив останні речення розділу займенниками і, таким чином, підбив підсумки, пояснив назву розділу.
Головний герой роману – слідчий Твердохліб – працівник прокуратури. Його зять – професор Ольжич-Предславський, світило світового права. Проте у романі немає правових термінів, а їх загальна кількість зовсім мізерна. Наприклад, з медичних термінів є такі: «Не звик ніколи говорити про своє особисте, або, як висловлювався Нечиталюк, пірнати у власні неврози» [1; 17]. Хоча слово неврози і є медичним терміном, але тут воно вжите в переносному значенні. Або таке речення: «У Савочки люмбаго. Зігнуло як мавпу» [1; 216]. З професіоналізмів є також такі: «Бо простий громадянин споживаю все ж таки не те саме, що криворізька домна номер дев’ять, а блюмінг або вал для ротора турбіни в мільйон кіловат купить не кожен, і не щодня в них виникає потреба» [1; 153]. Також присутні лінгвістичні терміни: «Циркумфлекція. Слово влізло в голову, нагадуючи якісь палацові ансамблі, чи що» [1; 9].
Нерідко Павло Архипович використовує в романі історизми та архаїзми. Наприклад, такі, що в тлумачному словнику мають позначення книж., заст., іст. До книж. відносять: «Імператив професії» [1; 6], «Лікарні – це що? Лікарні – це страхи, болі, страждання й пониження людської природи, одне слово – юдоль, як колись казали» [1; 30], «Економіка заїдає нас з страшною силою і злочини множить у кількостях фантасмагоричних!» [1; 69].
У романі також наявні приклади церковної лексики: «За дверима був просторий томний хол, і тиша, самотність, схимництво» [1; 27]. Тут автор вживає слово схимництво у зовсім новому значенні, яке не має ніякого відношення до церкви.
Застарілі слова представлені такими прикладами: «Важкі, як сковорода, картузи, незугарні шапки з якогось штучного творива, капелюшки з синтетичної піни» [1; 14], «Мій предок був козаком, який проміняв перо на шаблю, атрамент на кров, слово на дії і так здобував славу і волю» [1; 19], «Двір, шибениця, довкола сліпі будинки, що розширюються догори, мов страшні гриби» [1, 150], «Генеральний був тяжкий, масивний, великоголовий, лобатий, важколиций, як богдихан, великоокий, товстогубий» [1; 158]. Богдихан – китайський імператор, але автор цим прізвищем лише вказує на зовнішню схожість людей і навіть пише з маленької літери. «Не маю сумніву, що саме ваш предок тягав волами дуби при Ярославі для городень у валах і жив коло боярського двору на нинішній Стрілецькій, а тоді на згарищі після орди Батия інший ваш предок поставив уже цілий двір, у якому мав притулок і купець-іноземець при Литві, і міщани при польських воєводах, і козак за Хмеля, і священнослужителі, і стрільці за царя Петра Першого, і ремісники у вісімнадцятому столітті, і робітник з «Арсеналу» [1; 203]. Звісно, що таких соціальних прошарків вже не існує. Також у романі присутні і ті вирази, котрі застаріли до нашого часу або стали рідковживаними. Події роману розгортаються у 70-і роки XX століття: «Ну, так, історія, минуле, несправедливості і кривда, але ж десь надворі двадцятий вік, сімдесяті роки, мир, багатолітній мир і торжество найвищих принципів у нашій державі і в Києві, в рідному місті Твердохліба, де він сам виступає носієм і захисником справедливості» [1; 144], тому такі вирази, як: «Ходив на свої чергування, повертався додому, гладив дітей по голівках, тихо сидів, курив, випивав «наркомівську норму», спав» [1; 79], «Щиро кажучи, всі оці директори, керуючі трестами, пишно звані «командирами виробництва», які норовили тим чи іншим способом обдурити державу, не викликали в Твердохліба ніякого співчуття» [1; 106], «Коротше: хто з нас читає вождів революції не тільки готуючись до політінформацій?» [1; 198] вже стали рідковживаними.
Не обійшовся роман і без зневажливої та вульгарної лексики: «Ти б сьогодні міг заткнутися?» [1; 52], «Смердюча твань, звивисте гаддя в ній, пацюччя зі сталевими зубами – жах ще більший, ніж отам нагорі, де все ж лишається якась надія або принаймні можливість виказати свою людську гідність» [1; 143].
Щодо діалектів, то їх не так багато: «Страшна ніч, у яку все валилося, трощилось, гинуло, ніч, що нагадувала йому найжахливіше весняне порання на Куренівці» [1; 41].