Варто зазначити і глибокий гуманізм українських народних звичаїв. Наприклад, коли дитина залишилася сиротою, про неї піклувалася громада. Першу оранку в селі колись робили на ниві вдови. Народна звичаєвість вимагала шанувати старших, особливо батьків: «Шануй батька й неньку – буде тобі скрізь гладенько». Існував прекрасний звичай ходити один до одного в гості, святкувати пам’ятні дати, співати пісень, вітати один одного, обмінюватися подарунками. А які чудові звичаї пов’язані з гостиною: підносити дорогому гостеві хліб-сіль, оберігати його у своїй оселі, не відмовляти подорожньому в притулку, давати тому, хто просить. А чому б не поширювати і такий людяний звичай, як толока, коли селяни допомагали (добровільно і без оплати!) одне одному, ремонтували школи, лікарні, церкви. Принагідно з’ясовуємо етимологію слова гуманізм. Воно запозичене через російську і польську від лат. humanus «людяний», похідного від homo «людина, чоловік», пов’язаного з humus «земля» (отже, первісне значення – «земний».
Громадська звичаєвість передбачала матеріальну допомогу убогим, хворим. Потерпілим від стихійного лиха. На великі свята за рахунок громади влаштовували обіди для престарілих, жебраків. У XIXстолітті існував звичай ходити пішки на богомілля для поклоніння святим у Києво-Печерську, Почаївську лаври.
В Україні переважали світлі, гуманні звичаї. Згадаймо звичаї прикрашати оселю, садибу квітами, щороку поминати добрим словом померлих, віддавати шану загиблим героям, героям війни, праці тощо.
Зараз в Україні поступово відроджуються чудові народні свята, обряди, звичаї. Повертаються вечорниці, купальська обрядовість, проводи Зими, народні ігри тощо.
Розглянемо дуже давній звичай, що свідчить про глибоку віру людей у благодатну роль слова (мови), – благословення. Воно відоме українцям задовго до прийняття християнства. Дослівно означало «висловлення блага» (добре) чи «благе (добре) висловлення», побажання добра з вірою, що так і збудеться. Вирушаючи в далеку дорогу чи одружуючись, просили благословення відповідних богів та батьків. Починаючи будь-яку важливу справу (оранку, сівбу, жнива тощо), також просили благословення. Пізніше, у 18 – 19 ст., окрім церковного, продовжувало жити й народне благословення. Наприклад, батьки благословляли молодих на щасливе самотійне життя. Часто це робили хлібом, хлібом-сіллю, рушником і словесними формулами. На Різдвяне кутю обряд проводив батько – глава сім’ї: «У деяких наших місцях, – писав митрополит Іларіон, – на кутю батько сідає за стіл, уставлений стравами й снопами, і питає: «Чи бачите мене, діти?» Йому відповідають: «Не бачимо». Батько на це: «Ну, дай же, Боже, щоб і в той рік не бачили!» Тобто, батько благословляв усіх на щасливе, заможне життя. До речі, саме від цієї ролі батька перейшла назва і на служителя культу – батюшка.