е) відсутність подовження м'якого приголосного в іменниках з давнім суфіксом –ьj- [жит'е, нас'ін'е, з'іл'е];
є) оглушення дзвінких приголосних у кінці слова і складу перед приголосним (рас, рипка, т'ашка), хоча в багатьох карпатських говорах зберігається дзвінкість приголосних у цих позиціях;
ж) у частині говорів спостерігається дорсально-палатальна (дуже м'яка) вимова з призвуком шиплячого звуків [з], [с], [ц], [дз], [зжор'ана н'іч, сшпина, цчв'іте, дзджв'ін] та перехід звуків [н], [д], [т] у певних позиціях в [ĭ] (годиноĭка, дваĭц'ат', д'івоĭка).
Морфологічні:
а) поширення флексій -ови, -еви- в давальному відмінку однини іменників II відміни (братови, коньови, коневи);
б) поширення флексії -ом на м'яку і мішану групи іменників II відміни (хлопцом, коньом);
в) збереження етимологічного -и в давальному і місцевому відмінках однини та називному множини іменників II відміни (земли, по земли, на кони, у кінци, на поли); г) наявні застарілі форми займенників при дієсловах (зроби мі, узяв тя, ся бою, питав го); д) наявність залишків давньої перфектної форми минулого часу (пішов-єм, пішла-м, пішли-сьмо); є) вживання аналітичної форми майбутнього часу (му робити — робитиму, меш робити — робитимеш, мемо робити — робитимемо) та ін.
Лексичні: наявні в говірках вузькодіалектні слова: кліть (комора), неньо (батько), бадіко, вуйко (дядько), вепр (кабан); у тому числі багато засвоєнь з польської, румунської, угорської мов: гречний (чемний), милитися (помилятися) — з польської; гавра (барліг ведмедя), плай (гірська стежка), сарака (бідний, нещасний) — з румунської; марга, маржина (худоба) — з угорської.
Кожна з трьох груп південно-західних говірок — південно-волинська, галицько-буковинська і карпатська — мають багато спільного, відрізняються окремими фонетичними і граматичними рисами.
3. Південно-східні діалекти охоплюють територію більшої частини центральних (Київської, Черкаської, Полтавської, Харківської), південних і східних областей України (Луганської, Донецької, Дніпропетровської, Запорізької, Кіровоградської, Миколаївської, Херсонської, більшої частини Одеської та частини Сумської).
Порівняно з іншими південно-східні діалекти виявляють менше відмінностей і мають більше рис, спільних з українською літературною мовою. До південно-східної групи належать говори центральної Наддніпрянщини, які лягли в основу сучасної української літературної мови.
Особливості південно-східних діалектів такі:
Фонетичні: а) «звуження» [о] в нових закритих складах послідовно фіксується монофтонгом [і] (віл, кінь, гірко, під, вікном, Канів), порушується ця закономірність лише в поодиноких випадках під впливом північних говірок (од, оддати, одослати); б) «звуження» [е] в новоутворених складах, де переходить в [і] (осінь, попіл, привіз); в) перехід давнього дифтонга [іе], що позначався буквою ђ в монофтонг [і] (сніг, міх, біда, пісок);г) змішування у вимові ненаголошених [е], [и] (сеило, беирут, жиевут); ненаголошений [о] «звужується» перед складом з наголошеним [о] або [і] (коужух,тоубі); д) ствердіння у кінці слова й складу звука [р] (пов'ір, зв'ір, комар, гірко), але спорадично він пом'якшується в середині складу (р'ама— рама, курч'ата — курчата); є) наявність альвеолярного (припалатального, пом'якшеного) звука [л] перед [е], [и] (клен, колись, були, калина).
Морфологічні: а) паралельне вживання флексій -ові, -еві і -у (-ю) у давальному відмінку однини іменників II відміни (братові, котові, коневі і брату, коту, коню); б) поряд із закінченнями орудного відмінка в чоловічому і середньому та жіночому роді -ем, -ею (-еjу) можливі флексії -ом, -ою (-оjу) (ковалем, кручоjу, дин'оjу); в) вживання дієслів II дієвідміни з закінченням -є, властивим дієсловам І дієвідміни (ходе, робе, носе, воде, косе замість ходить, робить, носить, водить, косить); г) вживання стягнених форм 3-ї особи однини теперішнього часу (пита, дума, співа замість питає, думає, співає).
Лексичні: локальні діалектизми досить рідкісні: бурта (горб, шпиль), ворочок (торбинка), жабуриння (водорості), утлий (кволий).
Південно-східні діалекти більш-менш одноманітні у центральній Наддніпрянщині, на Слобожанщині, у степовій Україні і на Донеччині. Крім того, окремі говіркові масиви розміщені в Краснодарському краї Росії, на Поволжі, в Західному Сибіру, а також у Казахстані, Киргизстані, де діалектні особливості перехрещуються з літературними мовами цих країн. Так само в Україні наявні говірки російської, болгарської, молдавської та інших мов народів, які проживають на її території і володіють, як правило, українською або російською літературною мовою.
Місцеві (територіальні) діалекти як нижчі форми загальнонародної мови - це залишки попередніх мовних формувань, що виникли за часів феодалізму і не розвинулися до рівня мови народності чи нації. Залишки колишніх територіальних діалектів влилися в систему національної мови, зазнаючи поступової нівеляції під впливом української літературної мови, основу якої склали центрально-наддніпрянські говори. Однак, незважаючи на процес значної нівеляції говіркових рис, територіальні діалекти відзначаються великою стійкістю.
Навіть представники діалектів однієї мови визначають «правильною» лише свою вимову, а вимова сусідів стає предметом жартів і глузування. Представників говірок Полтавської області, у фонетичній системі яких присутнє пом'якшене л у тих позиціях, де в інших говірках л велярне, перекривляють словами «мольоко», «буля» (замість молоко, була). Так само жителів околиць Умані висміюють за протетичне г: Сіла на гавтобус, поїхала в Гумань, купила госеледців та гогірків, сіла під гаптекою та й погобідала. Українці з південних діалектних масивів перекривлюють представників північних і частини південно-західних говорів, де фонема /р/ завжди тверда: Корова з'їла бураки на рабому радні.
Ф.П. Філін навів приклади, які наочно свідчать про існування почуття норми у носіїв російських діалектів: «Это, дидушко, не дило подавать попу кадило. Пономарь на это є, он кадило подає» (жартівливий вірш, що перекривлює архаїчний новгородський діалект). «Шла овча из Череповча мимо крыльча, ухватила кусочек сенча» (тут перекривлюється підміна фонеми /ц/ фонемою /ч/). Пряма нормативна оцінка форм сусідньої говірки міститься в словах однієї бабусі, записаних ученим: «На озере Сабре плохо говорят: все пришовши да пришовши, а по-правильному надо - пришодци».
Отже, норма завжди властива мові як суспільному явищу, бо кожне суспільство, відбиваючи суспільне буття, виробляє суспільну свідомість, складовою частиною якої є звичаї, традиції, норми поведінки, норми моралі, що породжуються сучасним і минулим суспільним буттям. Мова не є компонентом суспільної свідомості, але перебуває з нею у складних діалектичних стосунках. Мовна норма виникає з практичних потреб і з почуття солідарності із традиціями суспільства, забезпечуючи людям можливість спілкування і взаєморозуміння.
Кориснішим виглядає підхід Е. Косеріу до проблеми норми. Цей західноєвропейський учений вважає, що мовна система «охоплює ідеальні форми реалізації певної мови, тобто техніку й еталони для відповідної мовної діяльності». Отже, під системою розуміється не те, що насправді існує в мові, а в те, що може в ній існувати на основі відповідної техніки /еталонів. Однак мова не використовує усіх своїх можливостей.
У мовознавчій науці поняття норми не має чіткого визначення ще й тому, що окремі мовознавці, як ми бачили вище, не розрізнюють мовну норму як сукупність загальноприйнятих у користуванні мовних засобів і норму літературної мови як сукупність правил, що регламентують використання цих засобів. На цю обставину звертали увагу й представники Празького лінгвістичного гуртка, які пропонували розрізняти норму як об'єктивну властивість мови, що існує незалежно від лінгвістичних і нелінгвістичних теорій, і кодифікацію (від кодекс і...фікація) норми, що відбиває свідоме втручання мовного колективу чи його представників в реалізацію спілкування даною мовою. Зрозуміло, що будь-яка мова має свою власну норму, яка складається з сукупності регулярно використовуваних фонетичних, лексичних і граматичних засобів. Мовна норма народжується в боротьбі двох суперечливих тенденцій: тенденції до внесення змін у існуюче використання мовних засобів і тенденції до збереження традиційного їх вживання. Поряд з цим після виникнення літературної мови народжується й її норма, яка у порівнянні з попередньою відзначається більш свідомим і більш обов'язковим характером, бо норма літературної мови визначається не лише використанням певних мовних засобів, а й впливом різних мовних і немовних теорій. Це зайвий раз доводить суспільний характер мови.
Боротьба чеського народу за незалежність своєї національної культури проти її «понімечення» в кінці XVIII — на початку XIX ст. відбилася на кодифікації норми чеської літературної мови, яка була свідомо зорієнтована Й.О. Добровським на мовну норму старшого класичного періоду, а не на сучасну йому мову. Пізніше, в XIX ст., лексичні норми чеської мови на основі такого самого захисту національних прав були спрямовані проти лексичних запозичень навіть елементів інтернаціонального характеру і цей пуризм породив велику кількість кальок в тих випадках, коли інші мови користуються інтернаціоналізмами. Якщо мова в цілому байдужа до суспільства, яке вона обслуговує, суспільство не виявляє байдужості до мови, якою воно користується. Інколи подібна «зацікавленість» проявляється у крайніх формах пуризму, коли за всяку ціну з мови намагаються усунути всі слова іншомовного походження. Най частіше крайній пуризм пов'язаний з мовною політикою шовіністичного забарвлення.