Кожна форма української літературної мови має різні сфери функціонування: усна форма поширена у щоденному спілкуванні людей, безпосередньо пов'язаних між собою, у публічних виступах; писемна форма української літературної мови обслуговує потреби науки, це мова художньої літератури, освіти, державних установ, господарських та громадських організацій.
З проблемами літературної мови та її норм тісно пов'язана культура мови, яка дбає про правильність використання норм усної та писемної літературної мови і яка виховується школою, засобами масової інформації, літературою. Розділ мовознавства про культуру мови має водночас теоретичне і прикладне значення. Він розробляє питання функціонального і стилістичного користування мовними засобами, узагальнює досягнення певної літературної мови і оперативно втручається в мовну практику. Представникам цієї галузі лінгвістики належить провідне місце при підготовці кодифікації літературної мови.
Висновок
Літературна мова як вища форма існування мови протистоїть всім іншим формам існування мови, але найвиразнішим є протиставлення між нею і діалектними формами існування мови. Діалект як територіально обмежена форма - це здебільшого однофункціональна форма існування мови. Наддіалектний характер властивий літературній мові в усі часи її існування. Трапляється, що літературна мова може сформуватися на базі одного діалекту, але вона ніколи не стає рівнозначною цьому діалектові, бо, по-перше, не всі його риси автоматично переходять до літературної мови, від деяких вона може відмовитися, а, по-друге, літературна мова завжди залишається відкритою до мовних засобів інших діалектів, які шляхом свідомого відбору включаються до її складу. Відмінність між літературною мовою і діалектом визначається також більш-менш свідомою регламентацією використання відібраних мовних засобів. Регламентація як вироблення і встановлення певних правил використання мовних засобів завжди передує кодифікації, що є своєрідним законодавчим затвердженням виробленої регламентації. Регламентація виникає стихійно в ході становлення норм літературної мови, її перші прояви можна вбачати у певних стилістичних нормативах, якими, наприклад, відзначається уже усна народна творчість (надаючи перевагу певним шарам лексики, певним конструкціям і т. д.). З часом регламентація мовних явищ стає і свідомішою, і суворішою, ніж у попередні епохи, коли варіативність літературної мови була досить широкою.
Основу української літературної мови становить південно-східний діалект, а саме його середньонаддніпрянські говірки. Порівняно з іншими цей діалект був поширений на більшій території, відзначався одноманітністю, не такою значною, як інші, розгалуженістю на говірки.
Населення, що проживало на території південно-східного діалекту, протягом тривалого історичного періоду брало активну участь у суспільному житті.
Вагомим чинником у піднесенні ролі середньонаддніпрян-ських говірок мало також те, що першу граматику української мови («Грамматика малороссійского наречия», 1818) О. Павловський написав на матеріалі саме цієї говірки. Народну полтавську говірку вперше широко використав у своїх художніх творах І. П. Котляревський. Подальше її шліфування, удосконалення здійснювали письменники Є. Гребінка, П. Гулак-Ар-темовський, Л. Борови-ковський, Г. Квітка-Основ'яненко та ін. Основоположник української літературної мови Т. Г. Шевченко немовби завершив процес становлення української літературної мови на народній основі, відібравши й майстерно обробивши найхарактерніше для неї і ввівши його у художні твори.
Від часів І.П. Котляревського і Т.Г. Шевченка українська літературна мова пройшла досить важкий шлях.
Список використаної літератури
1. Семчинський С.В. Загальне мовознавство. Київ, Вища школа, 1988.
2. Сучасна українська літературна мова. За редакцією М.Я.Плющ. Київ, вища школа, 1994.
3. Шкуратяна Н.Г., Шевчук С.В. Сучасна українська літературна мова: модульний курс: Навч.посіб. – К.: Вища шк., 2007.
4. Бабич Н.Д. Практична стилістика і культура української мови: Навч.посіб. – Львів, Світ., 2003.