Знати б, що це за глибини і як вони існують поза мовою і без мови! Цього не знають, мабуть, і асимілятори. І тому не шукають цих глибин та Морозових «біо- і етнопсихологічних моментів, що визначають націю», а беруться передусім за мову, усвідомлюючи чи інстинктом хижака відчуваючи, що, зруйнувавши мову, вони доберуться до «глибин» і знищать там «моменти».
13. У цьому легко переконатися, побувавши на тих теренах Угорщини, Польщі, Росії, Словаччини, де колись жило українське населення і позбулося своєї рідної мови. Що залишилось українського в колишніх русинах на північ від лінії Дебречин–Мішкольц? Хіба що деякі релікти греко-католицького обряду. Якщо приклад з українцями Закарпаття не переконливий, то можна пригадати русифікованих угро-фінів, онімечених слов'ян і т.д.
Коли ж уважати, що Франція – це в етнічному плані те саме, що доцезарівська Галлія, Румунія – це стародавня Дакія, а Єгипет – той самий, що при фараонах, бо у рухах регулювальників на вулицях Каїра впізнаються жести, зафіксовані на давньоєгипетських фресках, то про такі речі, як боротьба з іноземними загарбниками за свою державність, за свою національну незалежність, нема що й говорити. Навіщо боротись, коли й так залишимось тим, ким були? Он єгиптяни, творці однієї з найперших і найвеличніших цивілізацій світу, після арабського завоювання перейшли на іншу релігію і іншу мову, але залишились єгиптянами! Але це на так.
14. Мова – це не «зверхня ознака», яку можна поміняти, як шаровари з вишиванкою на смокінг, залишившись при цьому щирим українцем. Це надзвичайно важливий складник єства людини, а тим більше тієї спільноти, що об'єднана мовою. Мова органічно поєднана з психікою людей, з глибинами свідомого і підсвідомого. «Мова – дім духу» (М. Гайдеггер), у тому числі й того, що робить англійців англійцями, японців японцями, а басків басками. Мав рацію великий учений і великий патріот України Іван Огієнко (митрополит Ілларіон) стверджуючи: «…А коли єсть окрема мова, то єсть і окремий народ».
15. Ті, що не вважають мову за одну з найважливіших етнічно-національних ознак, здебільшого оперують двома прикладами: ірландці і євреї. Зауважимо, що ірландці зробили найбільший внесок у європейську цивілізацію і культуру саме тоді, коли вони ще користувались своєю мовою, а пізніше славились хіба тим, що постачали для англійської культури і науки, так би мовити, ірландських Гоголів і Остроградських. Домігшись незалежності, вони оголосили ірландську мову державною і роблять усе, щоб вона повернулась у всі сфери мовної комунікації.
Що ж до євреїв, то вони справді впродовж своєї історії користувались чужими мовами (арамейською, сірійською, ладіно, ідишем та ін.), але вони ніколи не відмовлялися від івриту – мови своєї релігії – цієї, за словами В. Жаботинського, батьківщини євреїв. Майже 2500 років ця мова вважалась мертвою, але саме її було відроджено і вдосконалено до рівня сучасних мовних стандартів. Сьогодні це мова воскреслої єврейської держави, мова консолідації громадян цієї країни і євреїв усього світу.
Утрата мови, денаціоналізація народу зводиться на «дезорганізацію суспільства, аморальність, спідлення» (О. Потебня). Цікаво було б провести соціолінгвістичне дослідження: встановити відсоток українськомовних та неукраїнськомовних злочинців в Україні. Гадаємо, що ця статистика дала б неабияку аргументацію на користь українізації України.
16. Мова – головна етнiчна ознака людини. Не існує іншого способу бути людиною, як бути якоюсь людиною, – англійцем, росіянином, турком, юкагіром, греком, калмиком і т.д. «Людей взагалі» не існує і не існуватиме, бо це було б смертю людства. «Сьогодні всім зрозуміло, що етнічність у технологічному суспільстві кінця двадцятого століття забезпечує зміст життя людини» (Г. Астер, П. Потічний). А робить людину «якоюсь», тобто приналежною до певного етносу, саме мова, бо без неї людина не могла б бути нормальним членом етнічної спільноти, членом суспільства.
17. Втрачаючи свою мову, людина тим самим перестає бути членом мовної, а отже – етнiчної спiльноти. Тiльки в окремих випадках асимiляцiя мовна i асимiляцiя нацiональна – не одне i те саме.
«Єврея, цигана, фінна, татарина, німця, зросійщених настільки, що мовою їхньої заповітної думки стала російська мова, ми не можемо зарахувати ні до якого народу, крім російського» (О. Потебня).
Проте не слід ототожнювати в кожному випадку мовну ознаку людини з почуттям патріотизму, а в нашому – з почуттям українськості. Через рiзнi обставини люди часто не володiють рiдною мовою, однак при цьому зберiгають щирi почуття до України. Чимало з них використовують найменшi можливостi для оволодiння мовою свого народу, залучають до цього iнших i працюють в iм'я українського народу.
18. Кожен iз нас мусить пам'ятати, що, iгноруючи свої рiдномовнi обов'язки i поступаючись своїми мовними правами, вiн тим самим ослаблює вiдпорнiсть, живучiсть народу, до якого належить.
X. Рідна мова
Микито, рiдний брате!. будь ласкав, напиши до мене так, як я до тебе пишу… Нехай же я хоч через папiр почую рiдне слово…
Ще раз прошу, напиши менi письмо, по-своєму, будь ласкав, – а не по-московському.
Твiй рiдний брат Тарас Шевченко
… Не забудь же, зараз напиши письмо-та по-своєму.
15 листопада 1839 р. С.-Петербург
З листа Т. Шевченка до М. Шевченка.
Єдиний скарб у тебе – рiдна мова,
Заклятий для сусiднього хижацтва.
Вона твого життя мiцна основа,
Певнiша над усi скарби й багатства.
П. Кулiш
1. Рiдною мовою належить уважати мову своєї нацiї, мову предкiв, яка пов'язує людину з її народом, з попереднiми поколiннями, їхніми духовними надбаннями. «До основних квалiфiкацiйних якостей громадянина входить активне володiння рiдною мовою» (У. Аммон).
2. Нормальним є, коли рiдну мову дiти засвоюють вiд батькiв. Однак специфiчнi умови iснування нашого народу i породжуванi ними фактори страху i холуйства часто руйнують цей природний у цивiлiзованому суспiльствi процес, а тому в iсторiї України звичнi випадки, коли до piдної мови значна частина українцiв повертається лише у зрiлому вiцi – якщо взагалi повертаєьтся…
3. Що ж до двох «рiдних мов», iдея яких так iнтенсивно донедавна насаджувалась серед неросiйських народiв, то друга «рiдна» мова – явище таке ж природне, як друга голова в чорнобильських телят-мутантiв.
Про двi рiднi мови можна говорити хiба що стосовно окремих змiшаних сiмей, однак наукою зафiксовано, що вже в третьому поколiннi тут залишається одна мова.
4. Існують нацiї, складовi частини яких користуються рiзними мовами (наприклад, швейцарцi – нiмецькою, французькою, iталiйською, ретороманською), є також рiзнi нацiї, що послуговуютьcя однiєю мовою (наприклад, iспанською користуються, крiм iспанцiв, чілiйцi, кубинцi, аргентінцi, мексіканцi та iн.). Однак це не бiльше, як виняток, що пiдтверджує правило: назва народу i його мови мають той самий корiнь.
5. Українська мова є мовою українського народу, отже, вона i тiльки вона повинна бути рiдною для кожного, хто вважає себе приналежним до української нацiї. «Без мови нашої, юначе, й народу нашого нема» (В. Сосюра).
6. Історiя роспорядилася так, що чимала кiлькiсть українцiв як на Українi, так i поза її межами, зберiгаючи свою духовну спорiдненiсть з українською нацiєю, не мала можливостi опанувати рiдну мову. Щоб уникнути повної денацiоналiзацiї – власної i своїх дiтей, – цi люди перш за все мають оволодiти українською мовою як найголовнiшим каналом зв'язку з рiдним народом, його культурою та устремлiннями.
7. Рiвень розвитку рiдної мови вiдображає рiвень духовного розвитку нацiї: словник – це те, що нацiя знає про свiт, а граматика це те, як вона про цей свiт говорить.
Знати, берегти i примножувати це знання – обов'язок кожного українця. Прислухаймося: «Я грузин, тому повинен перш за все намагатися розвивати, вдосконалювати свої нацiональнi особливостi, тобто мову, вiру, iсторiю та iн., i тiльки тодi буду гiдним спiвбратом iнших» (Акакiй Церетелi).
8. Зацікавлення рідною мовою, історією, «малою батьківщиною», таке характерне для цивілізованих націй у наш час, – це бунт людини проти засилля стандартизації й уніфікації, бунт культури проти цивілізації, національного Я проти тотальної знеособленості і бездуховності.
9. Людина, яка не розумiє значення рiдної мови, вiддаляє себе вiд культурно-iсторичного досвiду i досягнень свого народу, його культурно-духовних надбань. Для неї вмовкає українська пiсня, дума, легенда, прислiв'я, перед нею зачиняє дверi мистецтво рiдного слова.
Не будучи носiєм цих надбань, такий «українець» серед своїх трактується як вiдступник, а в чужинцiв вiн перестає бути «повпредом» свого народу, втрачає привабливiсть i повагу. Звiдси й ставлення до нього як до неповноцiнного, ущербного i навiть пiдозрiлого: вiд збайдужiлого до свого марно чекати пошани до чужого, а тим бiльше – вiрностi йому. І дарма такому вдавати палку любов до «престижного»: кого зiгрiє захоплення лакея?. «Той, хто зневажливо ставиться до рiдної мови, не може й сам викликати поваги до себе» (О. Гончар).
10. «…Коли люди не є продуктами певної культури, не мають рідної мови, то це призводить до повного всихання всього людського» (І. Берлін).
11. Вимагає уточнення теза про «космополітизм» науки. «Не має батьківщини наука, але мають батьківщину вчені» (Л. Пастер). Учений контактує не лише з ученими світу. Він належить до певного народу і повинен з цим народом говорити його мовою – не лише на побутові, а й на наукові теми. Адже потрібно створювати підручники, писати науково-популярну літературу, готувати кадри, навчати дітей у школі і т.д. Для всіх цих потреб найкраще надається рідна мова.