12. Народ, який не розумiє значення рiдної мови, не плекає її, не може розраховувати на гiдне мiсце у суцвiттi народiв свiту, його голос не звучатиме у вселенському хорi культур, вiн позбавляє себе надiї на майбутнє.
13. Без мовного зв'язку з рiдним народом нема повноцiнного нацiонально-духовного життя i вираження особистостi. Воiстину: «Коли я молюся чужою мовою, то вуста мої моляться, а серце спить» (св. Павло).
14. Занепад рідної мови має наслідком духовне зубожіння народу, його культурну і моральну деградацію. Можна б навести немало фактів для ілюстрації справедливості цих слів стосовно нашого народу. Однак такий стан речей має місце всюди, де рідна мова втрачає свої позиції. Ось що, наприклад, писав у XVII столітті Міколас Даукша: «Але я кажу це не для того, щоб ганьбити досконалість і майстерність інших мов, які завжди мали і мають свою славу і ціну у всіх людей, а особливо польської мови, що є для нас майже рідною завдяки дорогому нам об'єднанню нашого Великого Князівства зі славною Польською Короною, лише засуджую занедбання, навіть і майже відречення від нашої власної литовської мови. О, Боже, дай щоби ми отямилися і прокинулися колись із того сну!
Невже ж ми не бачимо, як багато куточків нашого Великого Князівства гине через незнання справ, що стосуються віри і духовного спасіння? Як багато людей і по сьогоднішній день живе у невігластві, у важких гріхах і поганських забобонах? Невже ж ми не чуємо, як багато з них умирає, проживши негідне, нехристиянське життя і йде на вічну загибель? Звідки це все?
Тільки через занедбання рідної батьківської мови».
Тут не можна не побачити паралелей між долею литовського і українського «возз'єднаних» народів і їхніх мов.
Не слід думати, що манкурти, які зневажливо ставляться до рідної мови, є лише серед українців. У минулому столітті частина словацьких письменників віддавала перевагу чеській мові, своя ж, словацька, трактувалась ними як мова свинопасів. Подібне спостерігалося і серед росіян. «Минуле покоління встидалось говорити по-російськи, бажало Росії тільки неросійського щастя», – нарікав слов'янофіл Ф. Чижов у середині минулого століття.
15. Ставлення до рідної мови є яскравим свідченням національної свідомості і рівня культури народу, його цивілізованості. Культ рідної мови – вияв певності нації в своїх силах, її віри в своє майбутнє.
XI. Двомовність
«Україна не давала права Корнійчукові ні Білодідові говорити, що український народ – двомовна нація».
В. Сосюра
1. Двомовнiсть (бiлiнгвiзм) – досить поширене явище в багатьох країнах свiту. Воно полягає в масовому використаннi двох мов у процесах щоденного спiлкування, коли людина змушена переходити з мови на мову в залежностi вiд того, де i з ким вона спiлкується.
2. За підрахунками вчених, тільки у 22 країнах проживає одномовне населення. У решті країн світу наявна багатомовність. В Індонезії налічується 838 мов, в Папуа-Новій Гвінеї – 666, у Нігерії – 513. Значна частина населення багатомовних країн у своєму спілкуванні вживає дві, рідше три або більше мови.
3. Двомовнiсть нiколи не буває симетричною, оскiльки мови нiколи не бувають рiвними за обсягом функцiй та соцiальним престижем.
4. Двомовнiсть бiльшою мiрою поширена серед народiв, що не мають власної державностi.
5. В окремих країнах (Канада, Бельгiя та iн.) двомовнiсть (i навiть багатомовнiсть) закрiплена в державних законах – iз збереженням рiвних прав для кожної з мов, жоднiй з яких не надається переваг.
«Російська імперія весь час колеться і розсипається, як розсохла бочка, не тому, що вона різномовна, а тому що вона вперто хоче бути одномовною» (О. Теліга).
6. Упродовж багатьох столiть двомовнiсть iснує в Українi.
7. Двомовнiсть в Українi виразно характеризується упослiдженим становищем української мови. Для прикладу: «науковою мовою абсолютної бiльшостi галузей АН УРСР є росiйська, а не українська мова» («Україна», 1990, №45, с. 19).
8. Українська мова вважалася представниками панiвних народiв i навiть їх урядами або ополяченою росiйською, або зрусифiкованою польською, у всякому разi – гiдною зневаги i заборони.
9. Доки основу населення України складало селянство i мова обслуговувала побутову, духовну i матерiальну культуру народу, а необхiднiсть вживання чужої мови була спорадичною, принагiдною, iснуванню української мови – попри всi заборони – великої загрози не було.
10. У наш час, коли сфери вживання мови значно розширились, коли вiдбувається масова урбанiзацiя, посилена мiграцiя населення, українська мова виявляється «неконкурентноздатною» внаслiдок багаторiчних цiлеспрямованих обмежень її застосування.
Достатньо пригадати, чим закiнчилась «українiзацiя» 20-х рокiв, куди подівся 21 науковий інститут, зокрема Інститут української наукової мови, бiльшiсть письменникiв, скiльки видається словникiв, науково-технiчної лiтератури та документацiї українською мовою, скiльки учнiв та студентiв її вивчає тощо. А що стосується мовознавцiв, тобто людей, на яких суспiльство покладає обов'язок вивчення, збереження, забезпечення функцiонування i розвитку мови та науки про неї, то у вiдомi часи в Українi цих учених було винищено майже поголовно.
11. Двомовнiсть ставала в Українi чимраз масовішою серед українцiв, причому вимушеною, непропорцiйною. Склалося так, що можна десятилiттями жити в Українi, не будучи «двомовним» – достатньо знати одну мову, звичайно, не українську, а росiйську.
За даними перепису 1979 р. з 10 млн. росiян України 7 млн. мовою корінної нації республiки не володiли.
Знаючи ж тiльки українську, мовець постiйно вiдчуває iнформацiйний вакуум, комунiкативну ущербнiсть, неповноцiннiсть, оскiльки з багатьох галузей суспiльного життя українська мова фактично витiснена, у деяких регiонах–цiлковито, навiть у побутi.
12. У такому станi речей винна не мова, вiн – наслiдок шовiнiстичної полiтики русифікації та втілення утопiчної iдеї злиття нацiй: «суржиковий iнтернацiоналiзм» у дiї…
13. «Суржикізація» української мови всіляко підтримувалась. Боротьба за чистоту української мови, яка по суті являла собою боротьбу із засміченням її русизмами, вважалась одним із виявів українського буржуазного націоналізму. Показовий факт: на відкритому суді над відомим правозахисником Олексою Тихим у Дружківці (Донбас) як звинувачувальні акти служили «рецензії» на укладений ним «Словник покручів української мови».
14. Виправленню становища буде сприяти максимальна державна самостійність України, реалiзацiя принципу державностi української мови в умовах української нацiональної держави.
15. Обов'язком осередкiв «Просвіти» є, по-перше, боротьба за усунення передумов вимушеної двомовностi, передусiм – за перехiд установ, пiдприємств, закладiв тощо на державну мову республiки; по-друге, за те, щоб у випадках двомовностi провiдну роль вiдiгравала українська мова.
16. Обов'язком кожного українця є оволодiння рiдною мовою, використання її не тiльки в побутi, але й у своїй професiйнiй дiяльностi, у дiлових стосунках, максимальне розширення сфери вживання рiдної мови.
17. Двомовнiсть i багатомовнiсть – це в певних аспектах позитивнi явища, однак нiколи чужа мова не повинна застосовуватись там, де має звучати рiдна мова народу.
Перехід з рідної мови на мову співрозмовника (у науці це називається «перемиканням коду») досить часто є виявом так званої меншовартості українців, свідченням їхньої психічної слабкості. Достатньо приглянутись хоча б до мовної поведінки багатьох кореспондентів українського радіо і телебачення, які негайно переходять на російську мову, ледь зачувши російське слово у мовленні своїх співрозмовників (не йдеться тут, ясна річ, про тих, хто прибув з Росії чи інших країн колишнього СРСР).
18. Слiд чiтко розрiзняти двомовнiсть корiнного i некорiнного населення, двомовнiсть панiвних i поневолених нацiй, двомовнiсть як полiтику держави i як природне явище у спiвжиттi рiзних етнiчних спiльнот. Усяке змiшування i сплутування цих понять та спекуляцiя ними обертається трагедiєю для слабшого.
19. Не лише бажаною, але навiть обов'язковою є двомовнiсть українцiв за межами України. Вони мають знати мову своєї нової батькiвщини, щоб бути її повноправними громадянами. Водночас їм треба знати рiдну мову, аби не втратити зв'язкiв зi своєю нацiєю.
Те ж саме можна сказати про представникiв нацiональних меншин в Українi. Вони повиннi знати рiдну мову i володiти державною мовою народу, серед якого живуть.
Для багатьох «русскоязычных» їхня переконаність у тому, що саме російську мову повинні знати всі, а їм як носіям цієї мови ніякої іншої знати не треба, стала невід'ємним атрибутом ментальності, нав'язливою ідеєю. Одна колишня громадянка колишнього СРСР, проживши декілька років у Нью-Йорку, обурювалась: я вже три роки, як приїхала сюди з Одеси, а вони (нью-йоркці) ще й до тепер не вивчили російської мови. Може, цей випадок придумав гуморист, але в його життєвість важко не повірити.
Певна частина «русскоязычного населения» Ізраїлю ставить питання про надання російській мові статусу другої державної у цій країні. «А поки що в Ізраїлі, за спостереженнями очевидців, з Богом спілкуються івритом, між собою – ідишем, пишуть – англійською, а лаються – російською» («Огонек», 1993, №25–26, с. 32). Лаятися російською, напевно, будуть і надалі. А ось щодо вимог оголосити російську мову другою державною мовою, то цю ідею здадуть у музей зразу ж, як тільки зійде зі сцени покоління, котре прибуло на землю предків разом із рудиментами «радянського способу життя» та ознаками «нової історичної спільноти людей». Наступні покоління не матимуть ні цих рудиментів, ні сентиментів щодо мови, якою колись їхні діди співали: