Вчитаймося в слова радянського академіка Б. Рибакова: «Тільки після монгольського завоювання і наступного політичного роз'єднання окремих частин Русі єдина руська народність виділяє зі свого складу українську і білоруську народності».
Метафорично зміст цього пасажу можна зобразити так: росло руське дерево, його стовбур надгриз монгольський скакун, і внаслідок цього на стовбурі виросли дві нові гілки – українська і білоруська. Стовбур же, звісно, залишився російський.
А коли так, то «…українцi повиннi триматися «общерусского» язика, себто великоруського лiтературного язика, та тут, очевидно, пiдмiнюються поняття, бо великоруський язик, живий i лiтературний, зовсiм не «общерусский» язик, а таке саме тiльки, як i український, «нарiччя» того iдеального «русского» язика, чи схiднослов'янського, що в дiйсностi конкретно не iснує i не iснував нiколи» (М. Грушевський).
2. «Русь» – це самоназва корiнного народу середньовiчної Київської держави, а також назва самої цiєї держави. Це слово i його похiднi: «руський», «русин», «русинський», «руснак» та iн. – на захiдних окраїнах розселення українського етносу збереглись до наших днiв.
Галичина масово перейшла на термiни з коренем україн- у кiнцi XIX – на початку XX столiття (вирiшальним поштовхом стало святкування сторiччя «Енеїди» І. Котляревського). Робилось це свiдомо – задля єдностi українського народу, штучно розчленованого мiж двома iмперiями: Росiйською та Австро-Угорською.
3. Згодом (у писемних пам'ятках вiд 1187 року стосовно наддніпрянської частини Русі і від 1189 року стосовно Галичини) з'являється слово «Україна». Протягом столiть слова Русь i Україна вживалась як синонiми. Так, i Хмельницький, i письменники його епохи використовували паралельно слова Україна-Русь-Росiя; український-руський-росiйський.
А ще ранiше в «Граматицi доброглаголивого еллинословенскаго язика» (її традицiйцно називають «Адельфотес»), видрукованiй у Львовi в 1591 роцi, навiть на титульному листi написано: «Ко наказанiю многоименитому Россiйскому роду». Вислови «россiйскiй род», «росскiй род» неодноразово вживаються i в текстi «Граматики». Проте йдеться тут не про «росiйський рiд» у сучасному значеннi, а про рiд український, свiдченням чого можуть слугувати хоча б приклади слiв iз «Граматики»: дiвчинка, кошичок, хлоп'ятко, хлоп'яточко.
Але звiдки на Русi взялись слова «Росiя», «росiйський»?
4. Слово «Росiя» – це слово «Русь» у середньогрецькому (вiзантiйському) мовному оформленнi. Кожен народ пристосовує чужi назви до своєї мови: поляки кажуть «Польска», а ми – «Польща», хорвати називають свою країну «Хрватска», а українцi iменують її «Хорватiя». Отож i середньовiчнi греки називали країну наших предкiв не «Русь», а «Росiя».
5. «Малою Руссю» в XIV столiттi називали в протиставленнi Великiй Русi, тобто Київськiй Русi, Галицько-Волинське князiвство, яке займало нинiшню Захiдну Україну з прилеглими територiями (до Днiпра на сходi i Чорного моря на пiвднi; значна частина захiдних територiй Галицько-Волинського князiвства згодом вiдiйшла до iнших народiв – Польщi, Румунiї, Угорщини, Словаччини). До самого кiнця XIV столiття Київ – «мати городiв руських» включався в територiю Великої Русi.
Пiзнiше константинопольський патрiархат почав називати Великою Росiєю Московщину, в зiставленнi з тiєю ж таки Малою Росiєю – Галицько-Волинською державою. Потiм назва «Мала Росiя» була поширена на всю територiю України – колишньої метрополiї Київської Русi. Спрацював принцип аналогiї: Малою Грецiєю називали колись власне Грецiю (метрополiю), а Великою Грецiєю – колонiзованi греками землi. Та ж аналогія прослідковується в історичних назвах Малої і Великої Вірменії, Британії, Польщі.
«Назви «Мала Русь» і «Велика Русь» утворені грецькою психологією і пішли з синоду царгородського патріярха в 1303 р. з справи утворення Галицько-Волинської митрополії» (С. Шелухин).
6. У XVII столiттi слово «Росiя» припало до вподоби дякам (чиновникам) царя Олексiя Михайловича, а тодi вже всiй державно-церковнiй верствi на чолi з самодержцем. Проте ця назва загальноприйнятою i офiцiйною стала не зразу. Ще у 1713 роцi посол Московiї в Копенгагенi отримав розпорядження: «У всiх курантах (газетах. – В. І., Я.Р.-В.) друкують державу нашу Московською, а цього ради звольте застерегти, щоб друкували Росiйською, про що й iншим по всiх дворах писано». Бо й справді ніхто в Європі не плутав Русь (Україну) з Московією. Так, 28 листопада 1649 року амбасадор Франції у Польщі Арпажон писав своєму урядові: «Весь руський народ, що простягається до Литви і Вісли, піднявся проти корони».
7. Цар Петро I заборонив називати Україну Руссю. В Росiї було заборонено також слово Україна.
8. Теорію єдності Русі-Росії розробили у XVIII столітті німці, зокрема Ф. Міллер. Катерина II загрозила всім не згідним із цією теорією тюрмою. А першим почав доводити, що Москва – спадкоємниця Києва, ще в сімдесятих роках XVII століття ректор Київської колегії і архимандрит Києво-Печерського монастиря І. Гізель. Він теж був з походження німець, і є підстави вважати, що свою концепцію обгрунтував не безкоштовно.
У 1920 роцi окуповану Захiдну Україну в Польщi офiцiйно почали називати «Малопольска Всходня», українцiв «русiнами», а їхню мову – «русiнською». Таке ставлення до українців знайшло і «наукове обгрунтування». Наприклад, польський історик Равіта-Гавронський у 1923 році писав, що назви «Україна» і «український» – це «шовіністичні вибрики… М. Грушевського».
Подiбну полiтику назв провадив i лiберальний уряд мiжвоєнної Чехословаччини на Закарпаттi.
9. У чому причина такого неприйняття слова Україна?
«Ім'я «Україна» зростається з сими змаганнями i надiями, з сим бурливим вибухом українського життя, що для пiзнiших поколiнь стає провiдним вогнем, невичерпним джерелом нацiонального i суспiльно-полiтичного усвiдомлення, надiй на можливiсть вiдродження i розвою» (М. Грушевський).
Значеннєвими складниками слова «Україна» i для українцiв, i для їх зажерливих сусiдiв завше були три iдеї: «незалежнiсть», «вiдродження», «соборнiсть» українського народу. Тому й було це слово для україножерiв трiскою в оцi, тому й намагались вони знищити назву, щоб зробити загладу самiй Українi.
10. Поєднання у словi «русский» значень слiв «руський» i «росiйський» давало i дає багатьом «заєдинщикам» робити висновки подiбно до Солженiцина: «Это все – придуманная невдавне фальшь, что чуть не с IX века существовал особый украинский народ с особым не-русским языком». Справдi, нi народ, нi його мова тодi не називались українськими. Але це зовсiм не означає, що вони були росiйськими, як не були росiянами члени створеної у Львовi в 1848 роцi «Головної Руської Ради», на що натякає Солженiцин.
З таким же успiхом можна було б зарахувати до росiян Б. Хмельницького, котрий казав до польського посла: «Я став уже паном усiєї Русi i не вiддам її нiколи». Або ще одного Гетьмана, який підписав «Гадяцький трактат»: «Іван Виговський, гетьман військ руських власною рукою». І Маркіяна Шашкевича з його щемливими рядками:
Руська мати нас родила,
Руська мати нас повила,
Руська мати нас любила.
Бо й справдi: «…Як могли себе усвiдомлювати росiянами споконвiчнi українцi, якi одвiчно жили на берегах Днiпра, бiльш як за сiм столiть до народження Москви, заснованої київським князем, i яка потiм уже стала столицею Росiйської держави?» (Б. Олiйник).
Князь Юрiй Долгорукий, намагаючись оволодiти київським престолом, вирушив iз Ростово-Суздальської землi «в Русь». Архиєпископ Нифонт теж iшов з Новгорода в «Русь». Коротко кажучи, «лiтописцi нiде не вiдобразили назву «Русь» стосовно пiвнiчно-схiдного (тобто нинiшнього росiйського. – В. І., Я.Р.-В.) населення» («Українська народнiсть: нариси соцiально-економiчної i етнополiтичної iсторiї», К., 1990, с. 62). Те ж i в художнiх творах: «О Руская земле, уже за шеломянем єси», – читаємо в «Словi о полку Ігоревiм».
Тож хiба не ясно, якої територiї i якого народу перш за все стосувались слова з коренем рус– ? І хiба не зрозумiло, чому бiдкались «малороси» у XVIII столiттi: «Вiдомо ж бо, що ранiше були ми те, що тепер Московцi: уряд, першiсть i сама назва Русi вiд нас до них перейшли» (История Русовъ или Малой Росiи, 1846, с. 204).
11. До «московців» від нас перейшла і назва мови. «…Лексикальний і граматичний материял руської мови в XVIII і XIX віці поглинув московський діялект і то так, що новоуправлена великоруська літературна мова навіть атрибут «руський» собі присвоїла, однак всяке непорозумінє упало би, коли б великоруська мова свій московський початок і ім'я задержала» (О. Огоновський). Щоб читачі не подумали, що це вигадка українських націоналістів, наведемо твердження князя Н. Трубецького – видатного мовознавця і великого російського патріота, якого настільки ж можна запідозрити в проукраїнських симпатіях, як Д. Донцова у проросійських: «усім відомо, скільки бурі викликало виправлення московських богослужбових книг за львівськими і київськими зразками і діяльність у Москві київських учених. Як би там не було, в XVII ст. київська традиція церковнослов'янської мови подолала московську, витіснила її в старообрядницьке підпілля, і сама зацарювала в Москві…». А ця церковнослов'янська мова, «лежить в основі і світської російської літературної мови». Так говорив не лише Н. Трубецькой, а й інші найавторитетніші фахівці з історії російської мови.
Якщо у творенні російської літературної мови визначальну роль відіграли українські учені і церковно-політичні діячі, прищепивши їй величезну кількість ознак руської, тобто української, мови, то це аж ніяк не повинно би бути підставою для того, щоб уважати українську мову «наречием» російської, її молодшою сестрою і т. п. І термін «русский» тут не повинен вводити в оману. Адже росіяни аж до XVIII століття називались московитами, а їхня країна – Московією.