12. Політику імперської Росії щодо України і її мови добре знали і розуміли освічені люди Європи. Так, 2 лютого 1869 року Делямар розіслав членам сенату і міністрам Франції петицію під назвою «15-мільйонний європейський народ, забутий в історії», де, зокрема, писав: «Рутени мали раніше ім'я Русинів і Руських і були поневолені Московитами в минулому столітті, після чого народ-поневолювач перейняв собі ім'я переможеного народу для того, щоби надати собі видимі права на володіння цим народом. Таким чином, імена Руських і Московитів нині здаються нам синонімами, тоді як справді для історика вони радикально різні. Це змішування дозволило Московитам присвоїти собі також історію Рутенів. (…). І земля того народу, який ми нині називаємо Рутенами, звалась Руссю і Рутенією, а той народ, який ми нині звемо Руським, звався Московитами, а їхня земля – Московією. В кінці минулого століття всі у Франції і в Європі добре вміли відрізняти Русь від Московії. Як же сталася ця зміна? Виключно через те, що вже ціле століття московський уряд працює над тим, щоб домогтись повного злиття значення обох цих назв».
Окремі автори пропонують з метою виправлення становища не вживати щодо росіян етнонім, перебраний ними від українців. Так, Л. Кіпніс пише: «Певен, що корінній русі (тобто українцям) для випрямлення власної історичної свідомості слід відновити свою звичку називати велику братню націю в колишній спосіб, як називали її раніше, тільки її і нікого, крім неї. Йдеться, власне, про етнонім «москалі» (або ж «москальство», «москва», «московський» і т. ін.)».
13. Серед поляків від 1672 року поширюється версія Грондського про те, що назва «Україна» є означенням окраїни, пограниччя Польщі. Навіть якщо припустити, що ця назва виникла у XII столітті, то яким чином, наприклад, Переяславська земля могла тоді вважатись окраїною Польщі – невеликої, нестійкої держави, віддаленої від Переяславщини? Київська Русь була потужною державою з високорозвиненою культурою. Коли у Києві, Чернігові вже були величні храми, у Польщі тільки починали будуватись маленькі молитовні. А літописання в Польщі виникло на двісті років пізніше, ніж на Русі, та й то латинською мовою. «На жаль, нам, полякам, нічого читати з перших шести століть нашої історії» (Я. Парандовський).
Окраїною називають якусь землю ті люди, які живуть у центрі, а не самі мешканці окраїни. З цього мало б випливати, що назву «Україна» придумали для українців поляки! Саме в цьому 5 січня 1939 року міністр закордонних справ Польщі полковник Бек переконував канцлера Німецького райху єфрейтора Шікльгрубера (Гітлера), заодно доводячи йому, що Карпатська Україна не має нічого спільного з власне Україною, через що Карпатську Україну необхідно ліквідувати (В. Косик).
Незважаючи на примітивну бездоказовість такого тлумачення слова «Україна», воно дожило не лише в побутовій свідомості багатьох поляків, а й у польській науці до наших днів. 1992 року вийшла польською мовою «Історія Польщі» О. Галецького (переклад з англомовного видання 1956 р.), у якій читаємо, що назву «козаки» дали «важкій для означення суспільній групі, яка виникла на «Україні», тобто на окраїнах держави Ягеллонів».
У часи, коли вперше письмово згадується Україна, Казимир Справедливий не володів навіть всіма польськими землями, не те що українськими, і до останніх міг виявляти хіба що слабкий апетит. Це вже пізніше, через півтора століття, інший Казимир, якого поляки називають Великим, зрозумівши, що дорога на захід йому заказана німцями, «знайшов за це зразу ж значну компенсацію на сході, де відкрились мало не безмежні перспективи для Польщі» (О. Галецький).
Розпочавши реалізацію цих перспектив у 1340 році, поляки з часом зуміли заволодіти всією Україною. А щоб утримати її в покорі, щоб довести собі і іншим легітимність свого панування на чужій землі, використовували найрізноманітніші засоби, в тому числі й словесні. Цьому мала слугувати і версія, що поляки охрестили Україною свою окраїну. Як сміють українці говорити про якусь самостійність, коли сама назва їхньої землі свідчить про її приналежність до Польщі?
14. Не спромоглись на щось оригінальніше і російські «заєдінщікі». Вони теж віддавна пишуть і говорять, що Україна – це окраїна. Розуміється, не Польщі, а, як здогадується проникливий читач, – Росії. Цю думку настирливо пропагував відомий російський шовініст В. Шульгін, який закликав організувати проти українства хрестовий похід. Полтавський губернатор у 1914 році в рапорті міністрові внутрішніх справ Росії пропонував «слово «Україна» пояснювати як «окраїну» Російської держави в давні часи». В окраїнності України переконані і ті нинішні російські діячі, що пропонують альтернативу: або Україна знову приєднується до Великої Росії, або – війна. І зовсім не суттєво, що столиця майбутньої Росії – Москва згадується вперше як маленька застава під 1147 роком, а Московської – Російської – Радянської держави ще довго на світі не було, коли, наприклад, Галичину літописець називав Україною у 1189 році.
Страшно цікаво, як би тлумачили назву «Україна» турки, коли б наша земля свого часу разом із Молдавією опинилась у складі Оттоманської Порти?
15. Було б помилково вважати, що антиукраїнські ідеї йдуть лише із Заходу на Схід, тобто з Польщі до Росії. Тут спостерігаємо двосторонній рух. Ще на початку нашого століття один польський політик писав: «Русь-Україна є третім складником троїстої єдності майбутньої Речі Посполитої». Ідея була запозичена у чорносотенців, які говорили про «триединый русский народ». Ця думка продовжує тліти у середовищі польських і російських україножерів і в наші дні.
16. До назви «Україна» мали неабиякі претензії і галицькі москвофіли, підтримувані російським урядом і чорносотенними організаціями на кшалт «Союза русскаго народа». Щоб скомпрометувати цю назву в очах західних українців, вони стверджували, що її видумали «ляхи», аби розчленувати «єдіную русскую народность».
17. Воістину, мав рацію поет:
І на зло ворогам засіяла вона,
Як алмаз дорогий, як та зоря ясна.
І сіятиме вік, поки сонце стоїть,
І лихим ворогам буде очі сліпить.
(В. Самійленко)
Намагання україножерів минулого виявилися марними. Такими ж безплідними будуть старання їхніх нинішніх послідовників.
XX. Походження нашої мови
1. Із iндоєвропейської прамови, яка розпалась не пiзнiше 2,5–3 тисяч рокiв до н.е., з її пiвнiчно-схiдної дiалектної групи, до якої входили також дiалекти майбутнiх балтiйських, германських, iндiйських та iранських мов, видiлилась слов'янська прамова. Вона проiснувала понад 2,5 тисячi рокiв i почала розпадатись десь близько третього столiття н.е. Цей процес завершився в основному в шостому столiттi.
2. Бiльшiсть гiпотез щодо прабатькiвщини слов'ян локалiзує її цiлком або частково на територiї сучасної України, а за географiчнi орiєнтири переважно беруться Днiпро, Днiстер i Карпати.
3. За вiдомостями, зафiксованими в пам'ятках писемностi, iсторiя схiдних слов'ян «почалась у VI столiттi на самому краю, в самому кутку нашої рiвнини, на пiвнiчно-схiдних схилах i передгiр'ях Карпат» (В. Ключевський), де утворився вiйськовий союз слов'ян, очолюваний дулiбським князем. Подiбнi форми полiтичної органiзацiї суспiльства були властивi й iншим племенам.
На думку ж М. Грушевського: «За поріг історичних часів для українського народу можна прийняти IV століття нашої ери, коли ми маємо вже ві домості, котрі можна прикласти спеціально до нього. До цього часу ми можемо говорити про нього, як про частину слов'янської групи племен…».
Зрозуміло, що початок формування мови збігається з початком формування народу.
Унаслiдок мiграцiйної взаємодiї людностi дулiбського та iнших племiнних об'єднань, а можливо, за певної участi й неслов'янських племен, сформувався етнос, котрий на початку IX столiття створив державу, вiдому пiд назвою Київська Русь.
4. Чи iснувала єдина давньоруська мова, чи населення Русi користувалось дiалектами, а за мову писемностi правила запозичена разом iз християнськими книгами церковнослов'янська (давньоболгарська) мова? На цi питання немає єдиної вiдповiдi, як i на питання, коли почали формуватись українська, бiлоруська та росiйська мови.
5. «Найважливiшi фонетичнi, граматичнi та лексичнi особливостi української мови почали зароджуватися й розвиватися ще з XII ст.; у XIV–XVI ст. у своїй фонетичнiй системi, граматичнiй будовi i словниковому складi вона вже сформувалася як окрема схiднослов'янська мова – мова української нацiї, українська нацiональна мова». Наведений пасаж iз академiчної «Сучасної української лiтературної мови» (Вступ. Фонетика. К., 1969, с. 10–11) вiдображає офiцiйно-науковий погляд на походження української мови.
6. Офiцiйнiсть i «єдиноправильнiсть» цього твердження не випадкова. «Початок утворення росiйської мови вiдноситься до кiнця XII ст., коли на пiвнiчному сходi створюється сильне Володимиро-Суздальське князiвство. (…). Початок української мови також пов'язується з кiнцем XII ст., коли вiдбувається вiдокремлення пiвнiчно-схiдної Русi вiд пiвденної» (Ф.П. Филин. Происхождение русского, украинского и белорусского языков. Л. 1972, с. 61). Виходить, якби не вiдокремилась пiвнiчно-схiдна частина Русi, то не почала б формуватись українська мова, а точнiше, мова, якою розмовляли на територiї Київської Русi, не трансформувалась би в напрямку майбутньої української мови.
Це рiвнозначно абсурдному твердженню, що коли б не утворилася румунська мова, то на територiї колишньої метрополiї Римської iмперiї не виникла б iталiйська мова, або, що коли б у Пiвденнiй Африцi не сформувалась мова африкаанс (бурська мова), то нiдерландська мова, котра дала початок мовi африкаанс у XVII столiттi, так i застигла би на мiсцi…
7. Зрозумiло також, чому офiцiйна радянська наука вважала за початок iснування української мови XIV столiття: саме тодi починається трiумфальна iсторiя Московської держави.