І ще два кiлькiснi показники. Вiд 1926 до 1989 року росiйське населення України збiльшилось iз 2 677 166 до 11 355 582 осiб, тобто на 8 678 416 осiб (у 4,2 раза), а українське – пiсля всiх возз'єднань! – з 23 218 860 до 37 419 053 (в 1,6 раза).
До таких наслiдкiв, звiсно, призвiв не тiльки геноцид 30–40–50 рокiв, а й лiнгвоцид та етноцид, особливо в сусловсько-брежнєвськi часи.
Етнічний склад населення України змінювався не на користь корінної нації найрізноманітнішими методами. Так, лише в 1933 році з Горьковської, Івановської та інших областей було переселено в Україну 117149 осіб. В оперативному зведенні Всесоюзного переселенського комітету при Раді Народних Комісарів СРСР на ім'я начальника ГУЛАГу тов. Вермана повідомлялось: «План перевезення колгоспників на Україну виконано на 104,7%». Оперзведення йшло під грифом: «Срочно. Секретно». Очевидно, вожді партії, у якої, як відомо, «не було таємниць від народу», боялись, щоб міжнародна громадськість не довідалась, що землі виморених голодом українців заселяються росіянами.
Про характер національної політики більшовицької імперії в Україні свідчить і ставлення Москви до українських комуністів. До 1933 року українці становили лише третину від загальної кількості членів Комуністичної партії (більшовиків) України. В результаті «чистки» за цей рік кількість українців у партії стала ще меншою, оскільки 27 тисяч українців були позбавлені партквитка. А це означало, що на керівних посадах у республіці майже не залишилось українців. Уже в 1935 році Постишев зізнався, що «члени Комуністичної партії України почали деукраїнізуватися і навіть перестали розмовляти українською мовою» (О. Субтельний). Прикметно, що вперше українцеві було дозволено посісти посаду Першого секретаря ЦК Компартії України аж у 1953 році. Доти комуністами України керували «дети разных народов».
Нашi захiднi сусiди, маючи не менший апетит на українськi землi, на щастя для нас, не мають нi свого Сахалiну, нi Сибiру, нi хоча б Пiвночi, щоб за їх допомогою звiльняти для себе життєвий простiр в Українi. В iншому ж їхня демографiчна полiтика щодо українцiв суттєво не вiдрiзнялась вiд полiтики нашого «старшого брата».
Так, на «схiднi креси», тобто на загарбанi Польщею українськi землi, за двадцять мiжвоєнних рокiв було переселено десятки тисяч полякiв iз наданням їм землi та всiляких привiлеїв. Тільки у 1919–1929 роках з Польщі прибуло 77,2 тисячі осадників, яким було виділено понад 600 тисяч гектарів української землі. В Галичинi i на Волинi поляки володiли 50% землi; українцi ж не мали нiякої можливостi для працевлаштування i змушенi були масово емiгрувати з рiдного краю.
Поляки, як колись Катерина II, заохочували змішані шлюби. Відомий польський географ Ромер доводив на конференції у Парижі, де країни Антанти вирішували долю Західної України, що русини добре почуватимуть себе в складі Польщі, про що свідчить кількість змішаних подруж.
З етнiчної групи лемкiв поляки робили окремий народ, для чого звiльнили з роботи всiх учителiв-нелемкiв, а 1938 року запровадили у школах замiсть української лiтературної мови вивчення лемкiвської говiрки.
Пiсля другої свiтової вiйни в Польщi залишилось 19500 кв. км територiї, споконвiку заселеної українцями: Лемкiвщина, Надсяння, Пiдляшшя, Холмщина. Там проживало 1061920 українцiв. Із них бiля половини було переселено до СРСР, а решту виселено (операцiя «Вiсла») на захiднi землi, якi вiдiйшли до Польщi вiд Нiмеччини. Українськi родини насильно розмiщували «врозсип» мiж поляками, не більше 3–4 родини в одну місцевість, щоб вони (українцi) не мали можливостi спiлкуватись, органiзовувати школи, церковнi громади i т.iн. Так здiйснювався принцип «етнiчної однорiдностi Польської держави» (В. Мокрий).
У 1924 роцi в Румунiї вийшов закон, у якому говорилось, що румуни, котрi «загубили матiрну мову», мають давати дiтям освiту в школах з румунською мовою викладання. Не важко здогадатись, що тими забудькуватими «румунами» вважались українцi.
На Закарпаттi, що в мiжвоєнний час входило до складу Чехословаччини, за двадцять рокiв кiлькiсть чехiв зросла вiд нуля до 19 тисяч, i в 1931 роцi тут уже було 158 чеських шкiл (на 425 русинських, тобто українських). «Заносилося на перспективу чехiзацiї краю» (Ю. Шевельов).
А ось приклад з територiї, що тепер належить до «схiдної дiаспори». У пореволюцiйнi роки на Кубанi було бiльше як 200 українських шкiл, в районах виходили українськi газети, в Кубанському педiнститутi був український факультет. Пiсля сталiнського голодомору 1932–1933 рокiв (голодомор був i в РРСФР, але тiльки в тих районах, де проживали українцi) все це було лiквiдовано. В обезлюдненi станицi завезли селян iз росiйських закуткiв. А iз запровадженням у сiльськiй мiсцевостi паспортизацiї всi кубанцi були записанi росiянами (Л. Угрюмов, «Українське слово», 1992, 2 квiтня). Українцiв масово записували росiянами в Криму, в Донбасi та iнших мiсцях.
14. Лiнгвоцид через привiлеї для панiвної мови i її носiїв
«Дивне вiдчуття охоплювало тут (у Молдовi. – В.I., Я.Р.-В.) того, хто приїжджав iз Росiї! Бувши навiть часто хоч i дурнем, вiн виявлявся в пошанi. Йому росiйську не треба було вчити» («Огонек», 1990. – №52. – С. 13). А хiба в Українi було не так?
Будь-якi cпроби змiнити статус української мови викликали шалений опiр не лише можновладцiв i обивателiв, а й певної частини вчених, у тому числi й фiлологiв. Для прикладу наведемо слова мовознавця, члена-кореспондента АН СРСР О. Трубачова: «Чи етично скарги про становище української мови починати з того, що вона «не є державною» (з листа Ю. Заплетiна, Ужгород)? Чи не вимагає цей товариш привiлеїв, котрих явно не має росiйська мова?» Бач, чого етiм хахлам захотiлось!
Зовсiм недавно, у першiй половинi 80-х рокiв, було запроваджено положення, за яким учителi росiйської мови проводили уроки не з цiлим класом, а в пiдгрупах i одержували зарплатню на 15% бiльшу, нiж учителi нацiональних мов. Цей дискримiнацiйний захiд посилив вiдчуття другосортностi piдної мови, її упослiдженостi.
Не лише у нанайцiв «молодь наша своєї мови встидається. Заговориш, зразу кричать: не ганьби нас!» («Огонек», 1991. – №4. – С. 17). Не лише iжорець Гур'єв вiдчуває мазохiстськi радощi вiд того, що його мова невдовзi вiдiмре («Литературная газета», 1989, 1 березня). На таких манкуртiв не бiдна й ненька Україна.
Коли минулого столiття наш краянин Н. Кукольник тiльки вимагав заборонити малоросiйську мову (заодно, правда, польську i нiмецьку – в остзейських губернiях), то на очах нашого поколiння Щербицький i вся пiрамiда, яку вiн вивершував, доклала максимум зусиль до її лiквiдацiї. «Дотепер пече встид при згадцi, як у 60-i роки мовчки взяли новий мовний курс на Українi, коли один iз перших керiвникiв республiки почав демонструвати свою вiдданiсть «iнтернацiоналiзмовi» читанням промов виключно росiйською мовою. (…). За командою згори росiйською заговорили апаратники всiх рангiв, голови райвиконкомiв i вузiвськi професори, голови колгоспiв i бригадири» («Правда», 1990, 11 лютого).
Сумнiвно, щоб «один iз перших керiвникiв республiки» запустив механiзм прискорення русифiкацiї з власної iніцiативи. Йому це було «рекомендовано». А не проявити належної запопадливостi вiн не мiг – як зi страху перед небезпекою позбутися становища намiсника України (перед ним це сталося з П. Шелестом, якого за «українофiльство» зняли з посади першого секретаря ЦК КПУ), так i з уродженого холуйства.
І що ж? Завалилася пiрамiда, щезла дешева «калбаса», задля якої жертвували рiдною мовою, а мова таки встояла i вистояла. Дякувати Боговi, не всi українцi сприймають свiт через шлунок.
15. Лiнгвоцид через «свободу вибору» мови
Справжня свобода вибору можлива тiльки за повної паритетностi, рiвноправностi мов, чого не буває в жоднiй багатонацiональнiй державi, де «неминучими є ущемлення, а то й нищення iнших нацiональних культур, мови, нацiонального характеру, провiдних мислячих людей» (Ю. Мушкетик).
У життi мов теж спостерiгається «воля до влади» (Ф. Нiцше), i незахищенi мови опиняються в ролi попелюшки або й щезають з лiнгвістичної карти свiту.
Слова про права людини у виборi мови були в законах СРСР, Румунiї, Угорщини, Польщi, однак реальна дiйснiсть завжди чомусь зводилась до вибору не української мови, а наслiдок цього «вибору» теж вiдомий: великi масиви нашого етносу були денацiоналiзованi й асимiльованi сусiднiми народами.
Усі, хто читав літературу з питань мовних відносин в СРСР, пам'ятають, що в ній одним із ключових було слово «добровільно». «Добровільно» неросіяни відмовлялись від своїх «національних» мов, «добровільно» на роль засобу міжнаціонального спілкування була обрана російська мова і т.д. На думку сучасних польських учених така ж добровільність мала місце і в минулому: «На прохання громадян Великого Князівства Литовського (руська мова) наприкінці XVII ст. була замінена польською мовою». Звична логіка поневолювачів: жертва, мовляв, сама просилася в ярмо.
Зараз, коли українська мова оголошена державною, знову чується галас про права людини, про свободу вибору мови. А йдеться про одне: як би, живучи в Українi, не вчити i не користуватись українською мовою. «Протиставлення прав нації правам особи (чи навіть взагалі людини) виникає здебільшого у колонізатора, який вважає особою чи то людиною передусім колонізатора і вимагає відтак собі всіх прав, не відмовляючись, звичайно, від прав колонізатора» (Л. Кіпніс).
Цiкаво, чи приходить кому-небудь до голови подiбна думка в тих країнах, де з правами людини давно все гаразд? І чому це не обурюються колишнi громадяни колишнього СРСР, наприклад, у США чи Канадi, коли їм, щоб улаштуватись, наприклад, лiкарем, доводиться складати екзамен з англiйської (у Канадi – англiйської i французької) мови?