Реферат на тему
Мова та історія (розвиток мови)
ПЛАН
1. Мова як явище, що історично розвивається. Синхронія і діахронія
2. Зовнішні причини мовних змін
3. Внутрішні причини мовних змін
4. Темпи мовних змін
5. Використана лытература
Справжнє розуміння мови неможливе без осягнення різноманітних змін, які мають місце в ній. Динамічні процеси мови можна простежити, розглядаючи її в історичній перспективі. Вивчення мови як явища, яка розвивається, власне, є дослідженням форм існування мови, що становить її суттєву характеристику.
Мова як явище, що історично розвивається. Синхронія і діахронія
Мова постійно змінюється. Історична змінність мови — її суттєва ознака, внутрішня властивість. Як зазначав О. О. Шахматов, у цей момент мова не є такою, як вона була 10 хвилин тому. Змінність мови забезпечує її відповідність змінним потребам комунікативної і пізнавальної діяльності людини. Однак людина за своє життя не помічає змін у мові. Очевидно, тим можна пояснити факт, що вчені дійшли висновку про змінність мови аж у XIXст. Це настільки захопило їх, що вони майже протягом ста років вивчали тільки історичний аспект мови.
Як наголошував В. Гумбольдт, а пізніше О. О. Потебня та Г. Пауль, мова є діяльністю і продуктом цієї діяльності. Так було започатковано розрізнення статичного і динамічного аспектів мови. В. Гумбольдт, зокрема, розрізняв «вивчення мов у стані їхнього розвитку» і «вивчення організмів мов» [Гумбольдт 1960: 77]. Згодом це розрізнення вилилося в соссюрівську дихотомію синхронії і діахронії.
Синхронія (від грец. synchronos «одночасний») — стан мови в певний момент її розвитку; сукупність взаємопов'язаних і взаємозу-мовлених елементів мови, які наявні й функціонують у певний умовно виділений період.
Цей термін вживається і в іншому значенні: синхронія — це вивчення мови як системи в абстрагуванні від її змін і часового чинника.
Діахронія (від грец. dia «через» і chronos «час») — історичний розвиток мови, а також дослідження мови у процесі Ті історичного розвитку.
Ф. де Соссюр протиставляв синхронію як вісь одно-часовості і діахронію як вісь послідовності і вважав, що це протиставлення відповідає протиставленню статики і динаміки, системності і безсистемності. На його думку, є дві абсолютно різні лінгвістики — синхронічна і діахронічна.
Ще більшої ваги це протиставлення набуло в деяких послідовників Ф. де Соссюра, яке, по суті, призвело до повного розриву між цими двома аспектами мови. Так, Л. Блумфільд зазначав, що знання історії мови в процесі опису її сучасного стану не тільки не потрібне, а й шкідливе, оскільки воно заважає досліднику неупе-реджено визначити відношення в системі сучасної мови. Однак уже І. О. Бодуен де Куртене, який ще раніше від Ф. де Соссюра прийшов до антиномії синхронії і діахронії, звернув увагу на умовність виділення цих двох аспектів у вивченні мови, бо «в мові, як загалом у природі, все живе, все рухається, все змінюється. Спокій, зупинка, застій — явище умовне, це окремий випадок руху за умови мінімальних змін. Статика мови — це лише окремий випадок її динаміки або, швидше, її кінематики» [Бодуэн де Куртенэ 1963а: 349]. Як зазначав Бодуен де Куртене, діахронічне вивчення мови важливе і дуже потрібне для розуміння та пояснення кожного її синхронічного зрізу. До такої ж думки дійшли представники Празької лінгвістичної школи, а також А. Сеше, Е. Косеріу та ін.
На сучасному етапі загальновизнаним стало твердження, що синхронічний і діахронічний підходи до вивчення мови доповнюють і збагачують один одного, хоч трапляються випадки, коли неврахування діахронії, тобто один синхронічний аспект, є самодостатнім. Водночас, на думку багатьох мовознавців, поняття синхронії і статики не є тотожними. Оскільки мова є не-статичною за своєю природою, то динаміка є її невід'ємною рисою в будь-який момент її існування, тобто і в синхронії.
Отже, кожна мова на будь-якому синхронічному зрізі — це єдність стійкого і змінного. Кожен стан мови є її динамічною рівновагою. Якщо б мова змінювалася швидко і в усіх ділянках одночасно, вона б стала комунікативно непридатною. Стійкість мови необхідна для того, щоб вона була зрозумілою мовцям, зберігала і передавала досвід попередніх поколінь, а змінність — щоб фіксувати і позначати, нові явища зовнішнього і внутрішнього світу людини, тобто виражати нові думки.
Складним і остаточно не з'ясованим є питання, яким чином змінюється мова, як відбуваються зміни, які сили впливають на цей процес. В. фон Гумбольдт убачав ці сили в народному дусі, молодограматики і неолінгвісти — в індивідах. Ф. де Соссюр прямо це питання не порушував, але оскільки вважав, що мова є системою, підпорядкованою своєму власному порядку, то, очевидно, він бачив ці зміни потенційно закладеними в самій мові. Немає сумніву, що всі мовні зміни здійснюються самими носіями мови. Однак вони не залежать від волі людей, а мають об'єктивний характер.
Переважна більшість мовних змін починається з варіювання. У мові на кожному історичному етапі поряд зі старими елементами існують їх нові варіанти, наприклад, укр. префікси од- і від-, форми корисний і корисний, ім'я й імення, словосполучення типу чекати на брата і чекати брата, дійти до висновку і дійти висновку; рос. жу[ж']ать і жу[ж]атъ, слесари і слесаря, шофёры і шофера, хаос і хаос, мок і мокнул, машет і махает, самоё і саму, один кофе і одно кофе; нім. Worte і Worter, bringst і bringest, wandte і wendete,
stand і stund, getroffen і getrieft, des Tag і des Tages, dem Wald і dem Walde; англ. got і gotten, we shall і we will, [a'gein] і [a'gen] тощо.
Нові варіанти конкурують зі старими і з часом замінюють їх. Постійне варіювання як у плані вираження, так і в плані змісту — це спосіб існування мови як живої, функціональної комунікативної системи. Саме через те навіть за суто синхронічного підходу в дослідженні мовної системи необхідно виявити в ній сталі й змінні, статичні й динамічні, сильні й слабкі, продуктивні й непродуктивні ланки, те, що втрачається, і те, що зароджується, тобто визначити тенденції розвитку цієї системи.
Розвиток, як правило, починається з індивідуального новотвору, який потім стає територіальним або стилістичним варіантом. Цей варіант з часом може витіснити основний, і таким чином індивідуальна зміна перетворюється на соціальний факт. Необхідно зазначити, що не всі новотвори стають соціальним фактом, тобто належать до мови, а лише ті, що відповідають потребам суспільства. Такі новотвори виникають нерідко в декількох індивідів.
Мовні зміни не відбуваються спонтанно, довільно. Вони завжди мають причину. Розрізняють зовнішні і внутрішні причини мовного розвитку. До зовнішніх належать ті імпульси, що надходять із зовнішнього середовища, а до внутрішніх — тенденції розвитку, які закладені в самій мові. Не всі вчені визнають паралельний вплив на мову зовнішніх і внутрішніх причин. Так, А. Мартіне, Є. Курилович та інші визнають тільки внутрішні, а А. Мейє, А. Соммерфельт, Б. Го-ловін — тільки зовнішні причини. Очевидно, не варто абсолютизувати якісь з них, хоч потрібно пам'ятати, що всі мовні зміни в підсумку визначаються суспільними потребами.
Зовнішні причини мовних змін
Зовнішні причини змін у мові зумовлені різними суспільними чинниками. Найпотужнішими з них є розвиток матеріальної і духовної культури, продуктивних сил, науки, техніки тощо.
Надзвичайно важливою зовнішньою причиною мовних змін є контактування мов. На думку А. Мартіне овні контакти — один із наймогутніших стимулів мовних змін [Мартине 1972: 83].
Мовні контакти мають місце в разі загарбання території і поневолення корінного етносу; за мирного співіснування різномовного населення на одній території; коли різномовне населення живе на сусідніх територіях; коли населення вступає в різноманітні (економічні, торговельні, культурні та ін.) стосунки з населенням іншої країни; коли засвоюється інша мова в процесі шкільного навчання. Розрізняють такі типи мовних контактів: безпосередні й опосередковані; між спорідненими і неспорідненими мовами; з однобічним і обопільним впливом; маргінальні (на суміжних територіях) і внутрішньорегіональні (на одній і тій самій території); казуальні (випадкові) і перманентні (постійні); природні (безпосереднє спілкування), штучні (навчання в школі) і змішані (природно-штучні).
Контактування мов може зумовити такі процеси:
1)запозичення лексики і фразеології. Так, тільки за останніх декілька років українська мова запозичила численну кількість іншомовних слів, переважно з англійської мови: дисплей, дискета, файл, інтерфейс, принтер, факс, менеджмент, маркетинг, шоп, саміт, електорат, консенсус, спікер, брифінг, ексклюзивний, боїнг, тойота, вольво, мерседес, екстрасенс, хот-дог, піца та багато інших. Досить поширеними є запозичення фразеологізмів як в оригінальній формі, так і у вигляді калькування: abovo, mementomori, о sanctasimplicitas, о tempora, omores, tabularasa, DrangnachOsten, бути чи не бути (англ. tobeornottobe), дивитися крізь пальці (нім. DurchdieFingersehen), яблуко від яблуні далеко не падає (нім. DerAppelfalltnichtweitvomStamm). Нерідко фразеологічні кальки поширюються на різні мови. Наприклад, за німецьким зразком (dankeschon) будуються фраземи зі значенням вдячності в багатьох європейських мовах: укр. красно дякую, серб, хвала лепо, чеськ. dekujipekne, угор, koszonomszepenтощо;
2)засвоєння артикуляційних особливостей іншої мови. Внаслідок контактування румунської мови зі слов'янськими її артикуляція дуже наблизилася до артикуляції слов'янських мов (нерідко можна почути таку характеристику румунської мови: це романська мова зі слов'янською вимовою). Фарингалізовані голосні, що не ластиві тюркським мовам, в азербайджанській мові з'явилися під впливом кавказьких мов. Вимова комі-перм'яків стала близькою до російської. Інколи суб-страктний вплив може поширитися на декілька мов. Наприклад, у болгарській, румунській і албанській мовах наявний редукований голосний [а] (болг. ъ, рум. а, алб. ё);