Реферат на тему
Мовознавство в СРСР (20-40 роки ХХ ст.)
ПЛАН
1. Умови розвитку лінгвістичної науки.
2. Концепції Миколи Яковича Марра.
3. Олександр Матвійович Пєшковський .
4. Лев Володимирович Щерба
5. Євген Дмитрович Поливанов
6. Іван Іванович Мещанинов
Використана література
1. Умови розвитку лінгвістичної науки.
Мовознавство в СРСР пройшло складний шлях. Ідеологічний прес і штучно створена ізоляція вчених від світового наукового співтовариства негативно позначилися на стані лінгвістичної науки. Ідеї зарубіжного мовознавства (структуралізм, неогумбольдтіанство тощо) не отримали поширення. Переважна більшість учених дотримувалася старих, передусім молодограматичних, поглядів. Марризм, який тривалий час посідав монопольне становище, завдав великої шкоди розвитку мовознавчої науки. Водночас чимало радянських учених висунули оригінальні ідеї, які випереджали зарубіжну лінгвістику.
Після жовтневого перевороту радянське мовознавство продовжувало розвивати традиції, які було закладено в Росії у дожовтневий період Харківською, Московською і Петербурзькою лінгвістичними школами. В основному розвиток мовознавства відбувався у руслі молодограматизму, хоч деякі вчені (Л. В. Щерба і Є. Д. Поливанов) шукали оригінальні підходи до вивчення мовних явищ і висунули ідеї, відмінні від ідей зарубіжного мовознавства.
У перші роки радянської влади помітним було деяке пожвавлення в мовознавстві, пов'язане з інтересом до вивчення раніше табуйованих мов різних етносів, що населяли країну. Учені розробляли писемність на латинській графічній основі для безписемних мов, а це вимагало ґрунтовного дослідження їхньої внутрішньої структури, що давало безцінний матеріал для теоретичних узагальнень. Однак період піднесення був нетривалим. Посилювався тоталітарний режим, науці нав'язували як єдино правильну марксистську методологію. Так зване «мовне будівництво», гучно розрекламоване в засобах масової інформації, згорталося. Складені алфавіти на латинській основі для всіх тюркських, фінно-угорських, деяких кавказьких, іранських, тунгусо-маньчжурських та палеоазіатських мов народів СРСР у 30-ті роки було переведено на кирилицю, щоб не відрізнялися від російського. Русифікаторська політика призвела до поступового відмирання багатьох мов. Ті вчені, які не поділяли нової ідеології й політики, змушені були покинути країну (Бодуен де Куртене, Поржезинський, Трубецькой, Якобсон та ін.) і продовжувати свої дослідження за кордоном. Інші, які мали сміливість залишитися в країні і відстоювати свої погляди, загинули в тюрмах і концтаборах (Поливанов, Дурново, Ільїнсь-кий) або перебували на засланні (Селіщев, Виноградов, Сидоров та ін.). Були й такі, хто щиро, а хто з принуки стали служити новому режимові й розробляли марксистсько-ленінське мовознавство. Одним із них був М. Я. Марр — творець так званого «нового вчення про мову».
2. Концепції Миколи Яковича Марра.
(1864—1934) народився на Кавказі в м. Кутаїсі, закінчив у 1890 р. Петербурзький університет (спеціальність «сходознавство»), згодом став професором цього ж університету. У 1912 р. обраний дійсним членом Петербурзької академії наук. Зробив вагомий внесок у вірмено-грузинську філологію, зокрема дослідив і опублікував низку давніх пам'яток вірменської та грузинської літератур. Досліджував також кавказькі мови (картвельські, абхазьку та ін.), історію, археологію й етнографію Кавказу.
Вивчаючи картвельські мови, він висунув ідею спорідненості цих мов із семітськими, берберськими, баскською, готтентотською та ін., але науково її не довів. Назвав цю сім'ю мов яфетичною. Яфетичні елементи, тобто кавказький субстрат, став шукати в мовах усього світу, в тому числі в українській (у 1930 р. він опублікував своє дослідження «Яфетичні зорі на українському хуторі»). Коли ж ця гіпотеза стала суперечити даним наукового мовознавства, то Марр «усунув» суперечність, оголосивши все індоєвропейське мовознавство застарілим і несумісним із марксизмом, запропонувавши натомість «нове вчення про мову», яке назвав «марксизмом у мовознавстві» (попереднє мовознавство охарактеризував як буржуазне). Відступивши від наукових традицій, користуючись підтримкою правлячої компартії та уряду, Марр установив монополію свого «вчення». Усі інші напрями, в тому числі порівняльно-історичне мовознавство, як буржуазні, перестали ієнувахи. 1922 р. Марр створив у Петрограді Яфетичний інститут АН для опрацювання «нового вчення про мову» (після смерті вченого перейменований на Інститут мови і мислення імені М. Я. Марра, а в 1950 р. реорганізований в Інститут мовознавства АН СРСР).
«Нове вчення про мову» — це еклектична суміш ідей Гумбольдта про стадіальність у розвитку мов, Шухардта про схрещування мов, філософів XVII—XVIIIст. про походження мови та майбутню світову мову і марксистської філософії (положення про революційні стрибки в розвитку мови і відображення в ній економічного базису).
Основні положення «нового вчення про мову» такі:
1)мова є надбудовою над базисом, тому має, як будь-яка інша надбудова (релігія, мистецтво, література тощо), класовий характер;
2) перехід суспільства з однієї формації в іншу супроводжується переходом мови з одного стану в інший. Цей перехід має стрибкоподібний характер, що відображає революційні стрибки в суспільстві;
3)усі мови розвиваються за однаковими законами, але з різною швидкістю. Вони проходять одні й ті самі стадії. Ізолюючі мови відповідають первіснообщинній формації, аглютинативні — родовій організації суспільства, флективні — класовому суспільству. Флективні мови представляють найвищу стадію в єдиному глотогонічному процесі;
4) розвиток мов іде від їх множинності до єдності, тобто простежується лише процес інтеграції мов, а не їх диференціація, тому не було жодної прамови. Навпаки, спочатку було значно більше мов, ніж є нині. Шляхом схрещування кількість мов поступово зменшується, і за комунізму буде одна мова для всього людства;
5) методом дослідження мов є чотириелементний палеонтологічний аналіз, який полягає у пошуку в кожному слові будь-якої мови одного з чотирьох елементів (sal, ber, jon, ros), від яких нібито беруть початок усі мови світу.
Попри зовнішню новизну «нове вчення про мову» насправді було поворотом до мовознавства XVII-XVIIIі початку XIXст. Тут чітко простежуються спрощений вульгарно-соціологічний підхід до мови і фантастичні ідеї. Як зазначив В. І. Абаєв, «вірити в те, що первинні звукові комплекси дійшли до нас через десятки тисячоліть і можуть бути нами розпізнані в кожному слові й служити основою будь-якого етимологічного аналізу, — це таке забуття фактора часу, така втрата історичної перспективи, яким важко знайти виправдання». Марр ігнорує звукові закони й морфологічні відмінності між мовами.
Теорія Марра вела мовознавство у глухий кут. Однак вона була співзвучною суспільно-політичній ситуації в СРСР, тому її стали поширювати адміністративним шляхом як єдино правильну. З часом з'ясувалося, що теоретичні положення «нового вчення» неможливо застосувати в конкретній дослідницькій практиці, що викликало критику з боку мислячих мовознавців, яка закінчилася дискусією 1950 р. і реабілітацією порівняльно-історичного мовознавства.
Незважаючи на «аракчеєвський режим» марристів, багато вчених різних поколінь продовжували розвивати мовознавство у традиціях дожовтневих парадигм, а деякі з них навіть одверто ігнорували «нове вчення». До них належать О. М. Пєшковський, Л. В. Щер-ба, Є. Д. Поливанов та ін.
3. Олександр Матвійович Пєшковський .
1878— 1933) розвивав традиції Московської лінгвістичної школи Фортунатова, поєднуючи їх з ідеями Потебні. У праці «Російський синтаксис у науковому освітленні» (1914; третє видання — 1928, останнє, шосте, — 1956) виклав свою загальнонаукову концепцію, спрямовану проти логічного підходу до вивчення й інтерпретації мовних явищ. Синтезуючи ідеї Фортунатова і Потебні, тобто формально-граматичний підхід із психолого-семантичним, він створив оригінальну синтаксичну теорію. Новою і продуктивною була його ідея використання в дослідженні мови методу інтроспекції, тобто експерименту над собою. Він також обґрунтував важливість прикладного мовознавства, основаного на нормативній точці зору. На відміну від Соссюра припускав можливість свідомого втручання в мову. Оригінальність його розуміння мови як системи в тому, що «мова не складається з елементів, а дробиться на елементи. Первинними для свідомості фактами є не найпростіші, а найскладніші, не звуки, а фрази [...]. Тому не можна, власне, визначати слово як сукупність морфем, словосполучення як сукупність слів, а фразу як сукупність словосполучень. Усі визначення повинні бути побудовані у зворотному порядку».
Повчальними й актуальними для українського сьогодення є думки Пєшковського про значення єдності літературної мови для консолідації нації й роль у цьому процесі шкільного вчителя: «Притягуючи дитину шляхом нормування її мови до національного центру — Москви, шкільний учитель оберігає внутрішню, духовну єдність нації, як солдат на фронті оберігає територіальну єдність її. І наскільки ця охорона ще важливіша від військової, ясно з того, що територіальний розпад не виключає можливості подальшого злиття, а духовний розпад — навіки».
4. Лев Володимирович Щерба
(1880—1944) — видатний теоретик мови, фонетист, лексиколог, лексикограф, граматист і методист. Закінчив у 1898 р. гімназію в Києві, а в 1903 р. — Петербурзький університет. Учень Бо-дуена де Куртене, засновник Санкт-Петербурзької фонологічної школи. Ще до жовтневого перевороту створив у Петербурзькому університеті фонетичну лабораторію.
Свою фонологічну теорію він виклав у працях «Російські голосні в кількісному і якісному відношенні» (1922) і «Фонетика французької мови» (1937). На відміну від Бодуена де Куртене фонему визначав не психологічно, а на основі фонетичних критеріїв як клас близьких за фізичними властивостями (фізичною подібністю) звуків, як звуковий тип, здатний диференціювати слова і їх форми. Так, у російському слові вода [влда] звуки [л] і [а] розглядає як різновиди однієї фонеми <а>. Реально вимовлювані звуки кваліфікує як варіанти (відтінки) фонеми, тобто як те конкретне, в якому реалізується загальне (фонема).